Голодомор – це один із проявів цілеспрямованої геноцидної практики, який розпочався більшовиками на території України в 1932–1933 рр. Тоді радянська влада свідомо використала голод як спосіб залякування та метод морального і фізичного підпорядкування народу.
Дослідження локальних особливостей цієї політики, зокрема, на прикладі села Вигода Житомирського району дозволяє краще ознайомитися з історією краю та створити ширше уявлення про ті трагічні події.
До встановлення радянської влади с. Вигода мало вигляд кількох хуторів, розташованих навколо панського двору. З приходом до влади комуністичної партії та початком колективізації хутори почали об’єднувати з метою полегшення консолідації населення та створення умов для ефективного управління колгоспними бригадирами на місцях [3].
Із початком процесу об'єднання хуторів відбулися зміни і в фонді приватних житлових будинків. Тобто якісні, хороші будівлі розбирали та вивозили для подальшого продажу, а старі й малопридатні для проживання хати залишали [4].
Село на передодні Різдва, 1960-ті рр. Фотограф: Голумбійовський Олександр
У місцевій топоніміці тривалий час використовувалася подвійна назва – Поправка–Вигода. Сьогодні центральна дорога з боку Житомирської траси умовно розділяє село: ліва частина вважалася хутором Поправка, права – Вигодою. У 1960-х роках частину, що мала назву Поправка ліквідували і відбулося адміністративне об’єднання з селом Вигода [1, 4].
1950-ті рр. Паротяг, що проїжджає повз Вигоду. Через те, що повз село іде залізничний шлях на Звягель потяги можна було бачити часто, переважно вантажні, згодом почали курсувати й пасажирські рейси, що стало зручною альтернативою для місцевих жителів. Фотограф: Голумбійовський Олександр
Населення села було багатонаціональним. Тут мешкали поляки, євреї, німці, українці. У ході революційних подій 1917–1922 рр. сюди почали переселятися росіяни, які активно підтримували встановлення радянської влади та зустрічали червоноармійців з прапорами [4].
Вигодчани на фото 1920-го року
Кожна етнічна група мала свої особливості господарювання. Євреї здебільшого займалися ремеслами, зокрема, були дуже вправними кравцями, переважали в сфері торгівлі та утримували шинок. Німці відзначалися як працьовиті господарі та землероби, а характерною ознакою їхніх будинків була наявність чотирьох кімнат [4].
Будинок збудований німцями, який зберігся й до сьогодні
На хуторах діяли національні школи, проте діти навчалися там недовго, іноді лише рік, адже більшість батьків вважала, що вміння читати й писати достатньо, а решту часу слід приділяти роботі та господарюванню [4].
1960-ті рр. Сільський краєвид. Фотограф: Голумбійовський Олександр
Релігійне життя села було тісно пов’язане з навколишніми населеними пунктами. Католики ходили в Кафедральний костел святої Софії в Житомирі й ховали своїх померлих на католицькому цвинтарі міста. Православні ходили до храмів у с. Кам’янці та с. Вільську, поховання здійснювали на кладовищах у с. Кам’янці та с. Барашівці. Росіяни, які переїхали у Вигоду, створили власне кладовище і коли на його території ховали людину іншої національності, вони могилу вночі розкопували і тіло перекидали через паркан, що іноді призводило до конфліктних ситуацій [4].
Вільськ в той час відігравав значення своєрідного центру де проходили важливі релігійні події та свята. Саме вільська дорога була головною, по ній їздили всі, зокрема торговці та ремісники на базар, а центральною вулицею по якій в'їжджали у м. Житомир була сучасна Старовільська [4].
Переважна більшість місцевих жителів не сприйняла утвердження більшовицького режиму, адже процес колективізації призводив до повної втрати приватної власності. У тих хто мав господарство, землю та худобу усе забирали, залишаючи людей ні з чим. Натомість керівні посади на місцях віддавали найбільш активним прихильникам нового режиму, переважно тим, хто раніше нічого не мав і, відповідно, найбільше виграв від змін [4].
У 1920-х роках поблизу села діяли озброєні групи, які займалися розбоєм. Одним із тих, хто постраждав від їхніх нападів був місцевий бондар і пічник Антон Павлович Вербіцький. Він виготовляв бочки та інші вироби з дерева і продавав їх у прилеглих селах або на базарі в Житомирі. Одного разу повертаючись із ринку, разом зі своєю дочкою Марією (1923 р. н.), у Вигоду вільською дорогою він потрапив у засідку. На переїзді його зупинили бандити, відібрали залишки товару та вимагали всю виручку від продажу. Після відмови його стягнули з воза й намагалися налякати вистріливши з обріза, куля не влучила і пролетіла прямо над його дочкою. Злочинці силоміць вивернули його кишені забравши виручку. Подібні напади в той час були непоодинокими [3].
Згодом Антон Павлович отримав замовлення на будівництво печі в с. Довжик. Коли він працював у будинку замовника туди зайшов якийсь чоловік, він одразу впізнав у ньому одного з нападників, що пограбували його на переїзді. Вербіцький промовчав про інцидент, адже в ті часи не було до кого звернутися по допомогу, місцева влада не вживала жодних заходів для припинення розбоїв. Пан Антон розповів лише Марії про зустріч з нападником, що вірогідно він родом з Довжика [3].
Дане явище можна пояснити тим, що після завершення Першої світової війни та революції значна кількість зброї приховувалась населенням, відповідно, накопичені трофеї використовувалися як з метою оборони й захисту, так і з бажанням легко заволодіти чужим майном. Одним з мотивів для участі в збройних нападах була відсутність основи для власного забезпечення. У зв’язку з владною нестабільністю в країні деякі господарства були розорені, що призводило до нестачі їжі, а одним із способів матеріально збагатитися був розбій.
Схожі процеси відбувалися і в роки Голодомору 1932–1933 рр., коли у Вигоді активізувалася озброєна банда до складу якої входили, переважно, приїжджі росіяни. Її учасники займалися грабунками та розбоєм. В лісосмузі, через яку пролягала стежка до міста, бандити чатували на перехожих. Гроші та інші цінності в жертви відбиралися, а якщо ж нічого не знаходили то залякували, били, вбивали. Одним з представників цієї банди був Погорєлов Анань [4].
Від рук злочинців загинув місцевий житель на прізвище Станішевський. Він продав корову, щоб отримати гроші на харчі для своєї численної родини. Повертаючись додому лісом, чоловік потрапив у засідку, виручку забрали, а його вбили [4].
Бандитські напади та загальна небезпека тих часів доповнювалися ще й нелюдськими умовами виживання під час Голодомору. Одна з тих, хто опинилася в скрутному становищі, була Олександра Іванівна Голумбійовська (уроджена Мирончук). У 1932 році від голоду помирає її чоловік Нарцис і щоб врятувати своїх трьох синів Юзика (Йосипа), Вацика (Владислава) та Стасика (Станіслава) від смерті вона вирушає в Черняхів. У Черняхові голова місцевого колгоспу, користуючись тяжким становищем людей, за їжу приймав усіх до роботи, фактично експлуатуючи їх без оплати. Їжу видавали з залишків того, що давали тваринам. Після того як свиней нагодували кашею рештки роздавали працівникам [3].
Саме під час перебування родини в черняхівському колгоспі трапився трагічний інцидент, що ледь не забрав життя найменшого сина Олександри, чотирирічного Юзика (1928 р. н.). Коли його мати працювала на фермі він відчув запах каші, яку приготували для свиней, хлопчик непомітно підкрався до казана, зачерпнув жменю й почав ховати її у кишеню, щоб поїсти самому та поділитися з матір’ю і братами. У цей момент до приміщення зайшов голова колгоспу, заставши дитину «на крадіжці», він схопив хлопчика за вухо, кинув до печі та зачинив його там. На крики й стогін прибігли жінки-колгоспниці, які відчинили піч і врятували Юзика [3].
Аналізуючи даний випадок, можна стверджувати про жорсткий контроль, зокрема, з боку колгоспної адміністрації, щодо розподілу і виділення будь-яких засобів харчування в період Голодомору. Навіть бажання дитини взяти без дозволу поїсти розцінювалося за «злочин» й вимагало покарання.
У контексті подій 1932–1933 рр. варто згадати про Голумбійовських Юзефу та Міхеля. Їх родина складалася з одинадцятьох дітей. Вони утримували хутір, що розташовувався дорогою до с. Кам’янка. Маючи неприязнь до нової влади, подружжя разом з шістьма молодшими дітьми переїжджають в Житомир, де винаймають однокімнатну квартиру на Богунії. Переїзд у місто врятував їх в Голодомор, бо Юзефа працювала на кухні у Воєнному училищі червоних комісарів (сучасний Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова), де інколи могла непомітно взяти дітям трохи їжі. Хоча якщо і вдавалося щось нелегально дістати, то та їжа була здебільшого прісна, діти просили бодай трохи солі [4].
Їхня дочка Зофія (1911 р. н.), яка у 1929 р. вийшла заміж за Станкевича Вінцентія, залишилася проживати у с. Вигоді. Подружжя виховало чотирьох дітей – Валентину, Нарциса, Тадеуша і Володимира. Зофія працювала у місцевому колгоспі ім. Кірова, а її чоловік був наглядачем у політичній в’язниці, що розташовувалася поруч з П’ятим переїздом, нині це залізнична станція «Богунський», там в лісі, поблизу розгалуження колій знаходилася колонія. Завдяки роботі Вінцентія, яка передбачала отримання продуктових пайків, родину голод не торкнувся [4].
Будинок в якому проживали Зофія і Вінцентій Станкевичі
Ознайомившись з історичним зрізом про с. Вигоду, варто звернути увагу на те, як саме вшановано пам’ять жертв Голодомору. Чи встановлено пам’ятний знак або меморіал, де саме знаходиться місце їх поховання, а також яка є ймовірна кількість загиблих у той період.
Згідно з даними оприлюдненими у 2008 році в «Національній книзі пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Житомирська область» у с. Вигоді від голоду померло 38 осіб імена яких встановлено. Серед них: Безшкурий Медось, Бобер Володимир, Голумбійовські Нарцис, Петро і Микола, Музичук Мусій, Перегуда – родина з семи членів, Щипанські – родина з двох осіб, Тагонські – сім’я з шести членів. Багато жертв на прізвище Станкевич: Олена Йосипівна, Кароль Володимирович, Іван Володимирович, Ядвіга Володимирівна, Іван, Йосип і трійка його дітей, Віцентина та двоє її дітей, Яніна Станіславівна, Броніслав Володимирович, Людмила Володимирівна, Станіслав Володимирович [2].
Маршрут до місця поховання доволі простий. На виході з с. Вигоди в напрямку с. Кам’янка, ліворуч знаходиться Тартацький ліс. Щоб до нього дістатися потрібно пройтися полем, частина якого пустує, а інша засаджена кукурудзою місцевими фермерами. Раніше на цій території знаходилися хати. До самого лісу веде Льончина дорога, назва якої походить від імені місцевої жительки Леоніди Йосипівни, яка мала там будинок. Завдяки тому, що фермери роблять об’їзди вздовж насаджень, великі хащі на шляху відсутні. Таким чином можна дійти до лісу, де розташоване Голодне кладовище.
Пряма дорога з Вигоди у напрямку с. Кам’янка. За часів хуторної системи обабіч шляху розташовувалися селянські садиби
Територія поховань простягається від Льончиної дороги до так званого горілого багна, що розташоване ближче до с. Кам’янка.
Льончина дорога, яка веде до Тартацького лісу, якій видніється попереду
Носієм усних переказів про Голодний цвинтар є Голумбійовський Леонід Владиславович, який докладає значних зусиль для того, щоб пам’ять про події Голодомору в селі була збережена.
Посилаючись на розповіді своєї бабусі Олександри Іванівни та матері Марії Антонівни (1923 р. н.), він стверджує, що на цьому кладовищі поховано близько 350 осіб. За його словами, крім місцевих жителів, там ховали й перехожих, які падали та помирали дорогою до міста. У деяких випадках померлих ховали в дерев’яних трунах, проте це траплялося рідко, здебільшого тіла просто клали в землю підбираючи з дороги [3].
1960-ті рр. Коні, які гуляють Тартацьким лісом. Фотограф: Голумбійовський Олександр
В самому Тартаку було колись озеро на якому місцеві проводили влітку вільний час. Фото 1977 року, фотограф: Голумбійовський Олександр
Серед жителів с. Вигоди, постраждалих в 1932–1933 рр., пан Леонід називає: Голумбійовського Петра (1916 р. н.), Голумбійовського Антона (1930 р. н.), Голумбійовського Нарциса (помер від голоду у 1932 р., але похований на Католицькому цвинтарі в Житомирі), Станкевич Віру, шістьох осіб родини Таргонських та членів родини Станішевських [3].
У підлітковому віці Леонід Владиславович працював пастухом і випасав худобу поблизу Тартацького лісу. Він помічав, що корови ламали ноги через те, що земля над похованнями провалювалася [3].
На запитання звідки наявні відомості про розташування Голодного кладовища, Леонід Владиславович відповідає, що ще в дитинстві бабуся Олександра Іванівна Голумбійовська (уроджена Мирончук), водила його цією дорогою з квітами в руках і казала: «Сину, коли я помру, доглянь моїх діток. Тут мої дітки». Відтоді він намагається зберегти пам’ять про похованих. Навіть звертався до місцевого священика з проханням освятити кладовище, але отримав відмову через відсутність до нього нормальної дороги. У 2010 році він власноруч установив там чотири металевих хрестики на честь рідних [3].
Відсутність будь-якої ініціативи з боку громади щодо впорядкування Голодного кладовища він вважає ганьбою, особливо зараз, коли люди спокійно їздять цією територією на квадроциклах: «Їдуть і як розвернуться по могилах, а я став, подивився, перехрестився і думаю: люди добрі, якби ви хоча б трохи знали історію» [3].
Раніше жителі села під час збирання чорниць та грибів у лісових масивах могли чітко бачити насипи поховань з білого піску. Згодом, за розпорядженням голови вигодського колгоспу ім. Кірова, ці могили були вирівнені. Нині ж територія колишнього поховання повністю вкрита деревами [3].
Саме через те, що ліс невпинно заростає чагарниками, сьогодні складно дійти до місця, де розташовані чотири металеві хрести. Ідучи утоптаними стежками грибників та слідами машин вже не можна побачити жодного насипу. Відсутнє будь-яке позначення, що на цій території поховані заморені голодом люди у 1932–1933 роках. Єдина наявна табличка розташована майже на вході до лісу вказує, що ця територія належить місцевому лісництву.
На сьогодні кількість живих свідків Голодомору є дуже малою, проте завдяки усній історії пам’ять про ті події на локальному рівні зберігається через родинні історії, що демонструють особливості життя у зазначений період. Але негативною тенденцією залишається відсутність ініціатив із збереження цієї пам’яті та поширення інформації серед сучасних жителів.
Дослідження локальних особливостей цієї політики, зокрема, на прикладі села Вигода Житомирського району дозволяє краще ознайомитися з історією краю та створити ширше уявлення про ті трагічні події.
До встановлення радянської влади с. Вигода мало вигляд кількох хуторів, розташованих навколо панського двору. З приходом до влади комуністичної партії та початком колективізації хутори почали об’єднувати з метою полегшення консолідації населення та створення умов для ефективного управління колгоспними бригадирами на місцях [3].
Із початком процесу об'єднання хуторів відбулися зміни і в фонді приватних житлових будинків. Тобто якісні, хороші будівлі розбирали та вивозили для подальшого продажу, а старі й малопридатні для проживання хати залишали [4].
Село на передодні Різдва, 1960-ті рр. Фотограф: Голумбійовський Олександр
У місцевій топоніміці тривалий час використовувалася подвійна назва – Поправка–Вигода. Сьогодні центральна дорога з боку Житомирської траси умовно розділяє село: ліва частина вважалася хутором Поправка, права – Вигодою. У 1960-х роках частину, що мала назву Поправка ліквідували і відбулося адміністративне об’єднання з селом Вигода [1, 4].
1950-ті рр. Паротяг, що проїжджає повз Вигоду. Через те, що повз село іде залізничний шлях на Звягель потяги можна було бачити часто, переважно вантажні, згодом почали курсувати й пасажирські рейси, що стало зручною альтернативою для місцевих жителів. Фотограф: Голумбійовський Олександр
Населення села було багатонаціональним. Тут мешкали поляки, євреї, німці, українці. У ході революційних подій 1917–1922 рр. сюди почали переселятися росіяни, які активно підтримували встановлення радянської влади та зустрічали червоноармійців з прапорами [4].
Вигодчани на фото 1920-го року
Кожна етнічна група мала свої особливості господарювання. Євреї здебільшого займалися ремеслами, зокрема, були дуже вправними кравцями, переважали в сфері торгівлі та утримували шинок. Німці відзначалися як працьовиті господарі та землероби, а характерною ознакою їхніх будинків була наявність чотирьох кімнат [4].
Будинок збудований німцями, який зберігся й до сьогодні
На хуторах діяли національні школи, проте діти навчалися там недовго, іноді лише рік, адже більшість батьків вважала, що вміння читати й писати достатньо, а решту часу слід приділяти роботі та господарюванню [4].
1960-ті рр. Сільський краєвид. Фотограф: Голумбійовський Олександр
Релігійне життя села було тісно пов’язане з навколишніми населеними пунктами. Католики ходили в Кафедральний костел святої Софії в Житомирі й ховали своїх померлих на католицькому цвинтарі міста. Православні ходили до храмів у с. Кам’янці та с. Вільську, поховання здійснювали на кладовищах у с. Кам’янці та с. Барашівці. Росіяни, які переїхали у Вигоду, створили власне кладовище і коли на його території ховали людину іншої національності, вони могилу вночі розкопували і тіло перекидали через паркан, що іноді призводило до конфліктних ситуацій [4].
Вільськ в той час відігравав значення своєрідного центру де проходили важливі релігійні події та свята. Саме вільська дорога була головною, по ній їздили всі, зокрема торговці та ремісники на базар, а центральною вулицею по якій в'їжджали у м. Житомир була сучасна Старовільська [4].
Переважна більшість місцевих жителів не сприйняла утвердження більшовицького режиму, адже процес колективізації призводив до повної втрати приватної власності. У тих хто мав господарство, землю та худобу усе забирали, залишаючи людей ні з чим. Натомість керівні посади на місцях віддавали найбільш активним прихильникам нового режиму, переважно тим, хто раніше нічого не мав і, відповідно, найбільше виграв від змін [4].
У 1920-х роках поблизу села діяли озброєні групи, які займалися розбоєм. Одним із тих, хто постраждав від їхніх нападів був місцевий бондар і пічник Антон Павлович Вербіцький. Він виготовляв бочки та інші вироби з дерева і продавав їх у прилеглих селах або на базарі в Житомирі. Одного разу повертаючись із ринку, разом зі своєю дочкою Марією (1923 р. н.), у Вигоду вільською дорогою він потрапив у засідку. На переїзді його зупинили бандити, відібрали залишки товару та вимагали всю виручку від продажу. Після відмови його стягнули з воза й намагалися налякати вистріливши з обріза, куля не влучила і пролетіла прямо над його дочкою. Злочинці силоміць вивернули його кишені забравши виручку. Подібні напади в той час були непоодинокими [3].
Згодом Антон Павлович отримав замовлення на будівництво печі в с. Довжик. Коли він працював у будинку замовника туди зайшов якийсь чоловік, він одразу впізнав у ньому одного з нападників, що пограбували його на переїзді. Вербіцький промовчав про інцидент, адже в ті часи не було до кого звернутися по допомогу, місцева влада не вживала жодних заходів для припинення розбоїв. Пан Антон розповів лише Марії про зустріч з нападником, що вірогідно він родом з Довжика [3].
Дане явище можна пояснити тим, що після завершення Першої світової війни та революції значна кількість зброї приховувалась населенням, відповідно, накопичені трофеї використовувалися як з метою оборони й захисту, так і з бажанням легко заволодіти чужим майном. Одним з мотивів для участі в збройних нападах була відсутність основи для власного забезпечення. У зв’язку з владною нестабільністю в країні деякі господарства були розорені, що призводило до нестачі їжі, а одним із способів матеріально збагатитися був розбій.
Схожі процеси відбувалися і в роки Голодомору 1932–1933 рр., коли у Вигоді активізувалася озброєна банда до складу якої входили, переважно, приїжджі росіяни. Її учасники займалися грабунками та розбоєм. В лісосмузі, через яку пролягала стежка до міста, бандити чатували на перехожих. Гроші та інші цінності в жертви відбиралися, а якщо ж нічого не знаходили то залякували, били, вбивали. Одним з представників цієї банди був Погорєлов Анань [4].
Від рук злочинців загинув місцевий житель на прізвище Станішевський. Він продав корову, щоб отримати гроші на харчі для своєї численної родини. Повертаючись додому лісом, чоловік потрапив у засідку, виручку забрали, а його вбили [4].
Бандитські напади та загальна небезпека тих часів доповнювалися ще й нелюдськими умовами виживання під час Голодомору. Одна з тих, хто опинилася в скрутному становищі, була Олександра Іванівна Голумбійовська (уроджена Мирончук). У 1932 році від голоду помирає її чоловік Нарцис і щоб врятувати своїх трьох синів Юзика (Йосипа), Вацика (Владислава) та Стасика (Станіслава) від смерті вона вирушає в Черняхів. У Черняхові голова місцевого колгоспу, користуючись тяжким становищем людей, за їжу приймав усіх до роботи, фактично експлуатуючи їх без оплати. Їжу видавали з залишків того, що давали тваринам. Після того як свиней нагодували кашею рештки роздавали працівникам [3].
Саме під час перебування родини в черняхівському колгоспі трапився трагічний інцидент, що ледь не забрав життя найменшого сина Олександри, чотирирічного Юзика (1928 р. н.). Коли його мати працювала на фермі він відчув запах каші, яку приготували для свиней, хлопчик непомітно підкрався до казана, зачерпнув жменю й почав ховати її у кишеню, щоб поїсти самому та поділитися з матір’ю і братами. У цей момент до приміщення зайшов голова колгоспу, заставши дитину «на крадіжці», він схопив хлопчика за вухо, кинув до печі та зачинив його там. На крики й стогін прибігли жінки-колгоспниці, які відчинили піч і врятували Юзика [3].
Аналізуючи даний випадок, можна стверджувати про жорсткий контроль, зокрема, з боку колгоспної адміністрації, щодо розподілу і виділення будь-яких засобів харчування в період Голодомору. Навіть бажання дитини взяти без дозволу поїсти розцінювалося за «злочин» й вимагало покарання.
У контексті подій 1932–1933 рр. варто згадати про Голумбійовських Юзефу та Міхеля. Їх родина складалася з одинадцятьох дітей. Вони утримували хутір, що розташовувався дорогою до с. Кам’янка. Маючи неприязнь до нової влади, подружжя разом з шістьма молодшими дітьми переїжджають в Житомир, де винаймають однокімнатну квартиру на Богунії. Переїзд у місто врятував їх в Голодомор, бо Юзефа працювала на кухні у Воєнному училищі червоних комісарів (сучасний Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова), де інколи могла непомітно взяти дітям трохи їжі. Хоча якщо і вдавалося щось нелегально дістати, то та їжа була здебільшого прісна, діти просили бодай трохи солі [4].
Їхня дочка Зофія (1911 р. н.), яка у 1929 р. вийшла заміж за Станкевича Вінцентія, залишилася проживати у с. Вигоді. Подружжя виховало чотирьох дітей – Валентину, Нарциса, Тадеуша і Володимира. Зофія працювала у місцевому колгоспі ім. Кірова, а її чоловік був наглядачем у політичній в’язниці, що розташовувалася поруч з П’ятим переїздом, нині це залізнична станція «Богунський», там в лісі, поблизу розгалуження колій знаходилася колонія. Завдяки роботі Вінцентія, яка передбачала отримання продуктових пайків, родину голод не торкнувся [4].
Будинок в якому проживали Зофія і Вінцентій Станкевичі
Ознайомившись з історичним зрізом про с. Вигоду, варто звернути увагу на те, як саме вшановано пам’ять жертв Голодомору. Чи встановлено пам’ятний знак або меморіал, де саме знаходиться місце їх поховання, а також яка є ймовірна кількість загиблих у той період.
Згідно з даними оприлюдненими у 2008 році в «Національній книзі пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Житомирська область» у с. Вигоді від голоду померло 38 осіб імена яких встановлено. Серед них: Безшкурий Медось, Бобер Володимир, Голумбійовські Нарцис, Петро і Микола, Музичук Мусій, Перегуда – родина з семи членів, Щипанські – родина з двох осіб, Тагонські – сім’я з шести членів. Багато жертв на прізвище Станкевич: Олена Йосипівна, Кароль Володимирович, Іван Володимирович, Ядвіга Володимирівна, Іван, Йосип і трійка його дітей, Віцентина та двоє її дітей, Яніна Станіславівна, Броніслав Володимирович, Людмила Володимирівна, Станіслав Володимирович [2].
Маршрут до місця поховання доволі простий. На виході з с. Вигоди в напрямку с. Кам’янка, ліворуч знаходиться Тартацький ліс. Щоб до нього дістатися потрібно пройтися полем, частина якого пустує, а інша засаджена кукурудзою місцевими фермерами. Раніше на цій території знаходилися хати. До самого лісу веде Льончина дорога, назва якої походить від імені місцевої жительки Леоніди Йосипівни, яка мала там будинок. Завдяки тому, що фермери роблять об’їзди вздовж насаджень, великі хащі на шляху відсутні. Таким чином можна дійти до лісу, де розташоване Голодне кладовище.
Пряма дорога з Вигоди у напрямку с. Кам’янка. За часів хуторної системи обабіч шляху розташовувалися селянські садиби
Територія поховань простягається від Льончиної дороги до так званого горілого багна, що розташоване ближче до с. Кам’янка.
Льончина дорога, яка веде до Тартацького лісу, якій видніється попереду
Носієм усних переказів про Голодний цвинтар є Голумбійовський Леонід Владиславович, який докладає значних зусиль для того, щоб пам’ять про події Голодомору в селі була збережена.
Посилаючись на розповіді своєї бабусі Олександри Іванівни та матері Марії Антонівни (1923 р. н.), він стверджує, що на цьому кладовищі поховано близько 350 осіб. За його словами, крім місцевих жителів, там ховали й перехожих, які падали та помирали дорогою до міста. У деяких випадках померлих ховали в дерев’яних трунах, проте це траплялося рідко, здебільшого тіла просто клали в землю підбираючи з дороги [3].
1960-ті рр. Коні, які гуляють Тартацьким лісом. Фотограф: Голумбійовський Олександр
В самому Тартаку було колись озеро на якому місцеві проводили влітку вільний час. Фото 1977 року, фотограф: Голумбійовський Олександр
Серед жителів с. Вигоди, постраждалих в 1932–1933 рр., пан Леонід називає: Голумбійовського Петра (1916 р. н.), Голумбійовського Антона (1930 р. н.), Голумбійовського Нарциса (помер від голоду у 1932 р., але похований на Католицькому цвинтарі в Житомирі), Станкевич Віру, шістьох осіб родини Таргонських та членів родини Станішевських [3].
У підлітковому віці Леонід Владиславович працював пастухом і випасав худобу поблизу Тартацького лісу. Він помічав, що корови ламали ноги через те, що земля над похованнями провалювалася [3].
На запитання звідки наявні відомості про розташування Голодного кладовища, Леонід Владиславович відповідає, що ще в дитинстві бабуся Олександра Іванівна Голумбійовська (уроджена Мирончук), водила його цією дорогою з квітами в руках і казала: «Сину, коли я помру, доглянь моїх діток. Тут мої дітки». Відтоді він намагається зберегти пам’ять про похованих. Навіть звертався до місцевого священика з проханням освятити кладовище, але отримав відмову через відсутність до нього нормальної дороги. У 2010 році він власноруч установив там чотири металевих хрестики на честь рідних [3].
Відсутність будь-якої ініціативи з боку громади щодо впорядкування Голодного кладовища він вважає ганьбою, особливо зараз, коли люди спокійно їздять цією територією на квадроциклах: «Їдуть і як розвернуться по могилах, а я став, подивився, перехрестився і думаю: люди добрі, якби ви хоча б трохи знали історію» [3].
Раніше жителі села під час збирання чорниць та грибів у лісових масивах могли чітко бачити насипи поховань з білого піску. Згодом, за розпорядженням голови вигодського колгоспу ім. Кірова, ці могили були вирівнені. Нині ж територія колишнього поховання повністю вкрита деревами [3].
Саме через те, що ліс невпинно заростає чагарниками, сьогодні складно дійти до місця, де розташовані чотири металеві хрести. Ідучи утоптаними стежками грибників та слідами машин вже не можна побачити жодного насипу. Відсутнє будь-яке позначення, що на цій території поховані заморені голодом люди у 1932–1933 роках. Єдина наявна табличка розташована майже на вході до лісу вказує, що ця територія належить місцевому лісництву.
На сьогодні кількість живих свідків Голодомору є дуже малою, проте завдяки усній історії пам’ять про ті події на локальному рівні зберігається через родинні історії, що демонструють особливості життя у зазначений період. Але негативною тенденцією залишається відсутність ініціатив із збереження цієї пам’яті та поширення інформації серед сучасних жителів.
Олена ПАСІЧНИК
Фото авторки
Список використаних джерел та літератури
1. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795–2006. Довідник: офіційне видання / Упоряд. Р. Ю. Кондратюк, Д. Я. Самолюк, Б. Ш. Табачник. Житомир, «Волинь», 2007. 620 с.
2. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Житомирська область / Редкол. М. А. Черненко (голова), В. М. Врублевський, І. О. Рафальський та ін. Житомир, «Полiсся», 2008. 1116 с.
3. Усні свідчення Голумбійовського Леоніда Владиславовича, 1946 року народження, проживає в селі Вигода, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 09.08.2025 р.).
4. Усні свідчення Станкевич Надії Нарцисівни, 1960 року народження, проживає в селі Вигода, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 05.08 та 09.08.2025 р.).
2. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Житомирська область / Редкол. М. А. Черненко (голова), В. М. Врублевський, І. О. Рафальський та ін. Житомир, «Полiсся», 2008. 1116 с.
3. Усні свідчення Голумбійовського Леоніда Владиславовича, 1946 року народження, проживає в селі Вигода, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 09.08.2025 р.).
4. Усні свідчення Станкевич Надії Нарцисівни, 1960 року народження, проживає в селі Вигода, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 05.08 та 09.08.2025 р.).
Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 р. стало каталізатором безпрецедентної мобілізації європейських країн, серед яких важливе місце посідає Естонія. Країна послідовно підтримує Україну з 2014 р. в боротьбі з російською агресією та прагненні відновити територіальну цілісність. Міждержавні відносини сформувалися під впливом спільної історичної пам’яті про радянську окупацію та боротьбу за незалежність, тому громадяни країн Балтії переконані, що допомога Україні – інвестиція у власну безпеку. Впродовж майже чотирьох років повномасштабної російсько-української війни Естонія надає всебічну підтримку: від політичного лобіювання інтересів України та військової допомоги до гуманітарної підтримки та проведення культурно-мистецьких заходів.
Естонія була однією з перших країн, що надали військову допомогу Україні ще до початку повномасштабного вторгнення. З того часу загальний обсяг військової допомоги сягнув 1,3% ВВП країни, ще по 0,25% ВВП Естонія зобов’язалася передавати з 2024 до 2027 р. коштом естонської оборонної промисловості. У своїй допомозі держава зосередилася на найбільш нагальних потребах оборони, зокрема, передача зброї, летальної та нелетальної техніки, медичного обладнання, засобів зв’язку, забезпечення військового вишкілу понад 1,5 тис. українських військовослужбовців тощо. Розуміючи важливість інформаційно-комунікаційних технологій для посилення бойових можливостей, Естонія разом з Люксембургом очолили ІТ-коаліцію, мета якої створення безпечної цифрової інфраструктури. Естонія також братиме участь в коаліції з розмінування та використання безпілотних літальних апаратів, надавши Україні підтримку та навчання у цій галузі. Україна та Естонія – успішний приклад двосторонньої співпраці, окрім всебічної допомоги, що надає естонський уряд, відбувається обмін досвідом цифрового розвитку та кібербезпеки, зокрема й через адаптацію української «Дія» для естонського mRiik.
Наразі в Естонії перебуває понад 30 тис. українських біженців, уряд потурбувався про одноразову компенсацію на покриття оренди, безкоштовне користування громадським транспортом, послуги перекладу тощо. Естонська рада з питань біженців здійснює різноманітні гуманітарні програми у постраждалих від конфлікту районах України. Ця допомога охоплює тимчасовий захист, підтримку біженців (житло, працевлаштування, мовні курси), медичне лікування військових, а також підтримку вразливих домогосподарств в Україні (грошова допомога на опалення в зимовий період, у підготовці худоби до зимівлі та інші).
Естонія стала чи першої країною, що виявила готовність взяти під патронат відбудову цілого регіону, спрямувавши свої зусилля та кошти на ліквідацію наслідків російської агресії на Житомирщині. Цей прецедент закладає нову модель міждержавної взаємодії, доводячи на практиці ефективність концепції регіонального патронату в процесі повоєнної відбудови України. У межах реалізації програми відновлення та розвитку Житомирщини Естонія вже виділила понад 50 млн євро, з яких 12 млн – у 2025 р., особливій підтримці регіон завдячує прем’єр-міністру Каї Каллас, президенту Алару Карісу, спікеру парламенту Юрі Ратасом, міністру закордонних справ Еві-Марії Лійметс та іншим урядовцям. Уповноваженим за організацію міжнародного співробітництва є спеціально створений Естонський центр міжнародного розвитку, що спеціалізується на гуманітарній допомозі, зміцненні демократичного врядування, розбудові економіки та підтримки населення. Символічно, що першим реалізованим проєктом став дитячий садочок, оскільки естонська система виховання дітей вважається однією з найкращих в Європі, як і загалом система освіти. Завдяки іноземним партнерам завершилося будівництво модульного дитячого садка в м. Овруч, проведено капітальним ремонт мосту через р. Ірша в Малині. Не менш важливою є ініціатива створення сучасного Центру реабілітації та протезування для військових на Житомирщині. Естонія бере активну участь у реабілітації українських військових, встановлюючи сучасні біонічні протези та обмінюється досвідом з українськими спеціалістами.
У 2025 р. Естонський центр міжнародного розвитку взяв на себе зобов’язання щодо 5 об’єктів Житомирської області, серед яких: реконструкція будівлі Малинської дитячої школи мистецтв, пошкодженої під час ракетного обстрілу в 2022 р.; оновлення житлового будинку в Овручі з метою створення соціального житла для ВПО; будівництво сучасного укриття для Центру соціально-психологічної реабілітації «Сонячний дім»; реконструкція Бердичівської міської лікарні; а також будівництво модульного житлового будинку для ВПО у Брусилові, що стартує з наступного року.
Крім того, естонська підтримка дозволяє реалізовувати важливі гуманітарні програми. Зокрема, в межах програми Олени Зеленської «Адреса дитинства» було профінансовано зведення будинку для родини переселенців з Донеччини у Гришківцях, а також забезпечено житлом ще три великі родини у Житомирі. Окремої уваги заслуговують освітні ініціативи, зокрема проєкт із навчання представників громад регіону проєктному менеджменту, що сприятиме системній роботі у взаємодії громад з обласною владою і співпраці з ЄС. Естонсько-українське партнерство на Житомирщині демонструє, як цільове використання ресурсів та прозорі механізми фінансування здатні забезпечити швидкі та якісні зміни навіть в умовах триваючої війни.
Таким чином, у 2022–2025 рр. Естонія утвердилася як ключовий стратегічний партнер України, надаючи безпрецедентну військову допомогу. Унікальним досягненням співпраці став успішний патронат Естонії над відбудовою Житомирщини, який доводить на практиці ефективність моделі регіональної взаємодії. Таке поєднання військової, гуманітарної та цифрової підтримки свідчить про перехід відносин на рівень довгострокової системної інтеграції заради спільної безпеки.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
Естонія була однією з перших країн, що надали військову допомогу Україні ще до початку повномасштабного вторгнення. З того часу загальний обсяг військової допомоги сягнув 1,3% ВВП країни, ще по 0,25% ВВП Естонія зобов’язалася передавати з 2024 до 2027 р. коштом естонської оборонної промисловості. У своїй допомозі держава зосередилася на найбільш нагальних потребах оборони, зокрема, передача зброї, летальної та нелетальної техніки, медичного обладнання, засобів зв’язку, забезпечення військового вишкілу понад 1,5 тис. українських військовослужбовців тощо. Розуміючи важливість інформаційно-комунікаційних технологій для посилення бойових можливостей, Естонія разом з Люксембургом очолили ІТ-коаліцію, мета якої створення безпечної цифрової інфраструктури. Естонія також братиме участь в коаліції з розмінування та використання безпілотних літальних апаратів, надавши Україні підтримку та навчання у цій галузі. Україна та Естонія – успішний приклад двосторонньої співпраці, окрім всебічної допомоги, що надає естонський уряд, відбувається обмін досвідом цифрового розвитку та кібербезпеки, зокрема й через адаптацію української «Дія» для естонського mRiik.
Наразі в Естонії перебуває понад 30 тис. українських біженців, уряд потурбувався про одноразову компенсацію на покриття оренди, безкоштовне користування громадським транспортом, послуги перекладу тощо. Естонська рада з питань біженців здійснює різноманітні гуманітарні програми у постраждалих від конфлікту районах України. Ця допомога охоплює тимчасовий захист, підтримку біженців (житло, працевлаштування, мовні курси), медичне лікування військових, а також підтримку вразливих домогосподарств в Україні (грошова допомога на опалення в зимовий період, у підготовці худоби до зимівлі та інші).
Естонія стала чи першої країною, що виявила готовність взяти під патронат відбудову цілого регіону, спрямувавши свої зусилля та кошти на ліквідацію наслідків російської агресії на Житомирщині. Цей прецедент закладає нову модель міждержавної взаємодії, доводячи на практиці ефективність концепції регіонального патронату в процесі повоєнної відбудови України. У межах реалізації програми відновлення та розвитку Житомирщини Естонія вже виділила понад 50 млн євро, з яких 12 млн – у 2025 р., особливій підтримці регіон завдячує прем’єр-міністру Каї Каллас, президенту Алару Карісу, спікеру парламенту Юрі Ратасом, міністру закордонних справ Еві-Марії Лійметс та іншим урядовцям. Уповноваженим за організацію міжнародного співробітництва є спеціально створений Естонський центр міжнародного розвитку, що спеціалізується на гуманітарній допомозі, зміцненні демократичного врядування, розбудові економіки та підтримки населення. Символічно, що першим реалізованим проєктом став дитячий садочок, оскільки естонська система виховання дітей вважається однією з найкращих в Європі, як і загалом система освіти. Завдяки іноземним партнерам завершилося будівництво модульного дитячого садка в м. Овруч, проведено капітальним ремонт мосту через р. Ірша в Малині. Не менш важливою є ініціатива створення сучасного Центру реабілітації та протезування для військових на Житомирщині. Естонія бере активну участь у реабілітації українських військових, встановлюючи сучасні біонічні протези та обмінюється досвідом з українськими спеціалістами.
У 2025 р. Естонський центр міжнародного розвитку взяв на себе зобов’язання щодо 5 об’єктів Житомирської області, серед яких: реконструкція будівлі Малинської дитячої школи мистецтв, пошкодженої під час ракетного обстрілу в 2022 р.; оновлення житлового будинку в Овручі з метою створення соціального житла для ВПО; будівництво сучасного укриття для Центру соціально-психологічної реабілітації «Сонячний дім»; реконструкція Бердичівської міської лікарні; а також будівництво модульного житлового будинку для ВПО у Брусилові, що стартує з наступного року.
Крім того, естонська підтримка дозволяє реалізовувати важливі гуманітарні програми. Зокрема, в межах програми Олени Зеленської «Адреса дитинства» було профінансовано зведення будинку для родини переселенців з Донеччини у Гришківцях, а також забезпечено житлом ще три великі родини у Житомирі. Окремої уваги заслуговують освітні ініціативи, зокрема проєкт із навчання представників громад регіону проєктному менеджменту, що сприятиме системній роботі у взаємодії громад з обласною владою і співпраці з ЄС. Естонсько-українське партнерство на Житомирщині демонструє, як цільове використання ресурсів та прозорі механізми фінансування здатні забезпечити швидкі та якісні зміни навіть в умовах триваючої війни.
Таким чином, у 2022–2025 рр. Естонія утвердилася як ключовий стратегічний партнер України, надаючи безпрецедентну військову допомогу. Унікальним досягненням співпраці став успішний патронат Естонії над відбудовою Житомирщини, який доводить на практиці ефективність моделі регіональної взаємодії. Таке поєднання військової, гуманітарної та цифрової підтримки свідчить про перехід відносин на рівень довгострокової системної інтеграції заради спільної безпеки.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
Олександр Максимов
Історія єзуїтів оповита деякою таємничістю, острахом і пов’язана з могутнім впливом та незбагненною силою в суспільстві. Їм приписують вражаючі правдиві та вигадані історії, вчинки й гасла, хоч би: «Ціль виправдовує засоби», «Весь світ – наш». Незаперечною, однак є мета Товариства Ісуса Христа, створеного у 1534 р. Ігнацієм Лойолою та плідна діяльність багатьох його послідовників впродовж століть. Орден був покликаний проводити місійну діяльність, боротися за зміцнення католицької церкви в країнах, охоплених Реформацією і згодом – здійснювати освітню діяльність.
Єзуїти прийшли спочатку на етнічні землі Польщі (1564 р.), потім Литви (1569 p.), a згодом і України (1574 p.). На цих теренах представники Товариства Ісуса працювали не тільки в Римо-Католицькій Церкві, але також і для Греко-Католицької та Православної Церков. Отці-єзуїти взяли активну участь у суспільних процесах, започаткувавши нові душпастирські концепції, розвиваючи місіонерську діяльність, a також запропонували свою навчальну методику та почали засновували школи, колегії, академії.
Члени Товариства Ісуса підбиралися за принципом фізичного, розумового і класового добору. Приймалися люди виключно здорові, з гарними розумовими здібностями, енергійні і по можливості «гарного походження». Зовсім не приймалися до ордену колишні єретики і жінки.
Як елемент місіонерської діяльності важливе місце в політиці ордену поступово зайняла освіта. Досить швидко орден перетворився на першу в історії Католицької церкви організацію, що зосередила свою діяльність на навчанні та вихованні молоді. Освічені монахи-єзуїти сформулювали теологічну та полемічну проблематику, що стала визначальною в релігійному житті суспільства. Вони запропонували нову модель освіти – «латинське навчання із збереженням місця дохристиянської античності, очищене від небезпечних писань, яке таким чином використало престиж гуманізму». Завдяки своїй місійній діяльності єзуїти могли впливати на селян, а завдяки навчанню – до шляхти та міщан.
Спочатку єзуїтські колегії функціонували як конвікти, де проживали члени ордену, що навчалися у цих закладах. Поступово до навчання, спочатку як виняток, а потім постійно, почали допускати світських осіб. Перша школа виключно для світських осіб виникла в 1556 р. у Білльомі, у Франції.
Основи навчання єзуїтів були окреслені у четвертій частині «Конституцій» Товариства Ісуса у 1547–1551 р. Ігнатій Лойола вважав недоцільним вводити початкову освіту в єзуїтських навчальних закладах. Навчання обмежувалося вивченням мистецтв, філософії, богослов’я та було безкоштовним. У всіх нижчих та середніх класах мав бути один вчитель. Для закріплення матеріалу слід було використовувати повторення, дискусії та декламації. Школа крім навчання, повинна була виховувати молодь у моральному та релігійному дусі. Лойола вважав, що покарання треба було замінити на вмовляння та похвалу.
Дуже скоро виникла необхідність у створенні єдиної програми для всіх єзуїтських шкіл. На IV Генеральній конгрегації Товариства Ісуса, що відбулася у 1581 р. у Римі було створено спеціальну комісію у складі 12 осіб на чолі з генералом Клаудіо Аквавівою, що мала виробити основні положення програми. На наступний рік був підготовлений попередній проєкт, який розіслали усім провінціям для обговорення і надання пропозицій. У жовтні 1586 р. у Вільні розпочались наради Польської комісії. На основі всіх зібраних пропозицій і узгоджень остаточна версія «Ratio studiorum» була опублікована у Неаполі. Таким чином з кінця ХVІ ст. гуманістичний канон семи вільних наук у версії ордену міг протистояти поширенню протестантських ідей, їх динамічній освітньо-виховній системі й здобув широку підтримку політичної еліти у багатьох країнах.
Починаючи з ХVI ст. українські православні магнати прагнули дати своїм дітям найкращу освіту, що було необхідно для їх інтеграції в державні структури та шляхетське суспільство Речі Посполитої. Відомими вихованцями єзуїтських колегіумів були гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, митрополити Петро Могила, Стефан Яворський і Феофан Прокопович. Освітня діяльність єзуїтів сприяла європеїзації українських теренів, на яких було засновано систему єзуїтських колегіумів, започаткувавши вивчення права, мови, дипломатики. Єзуїтська освіта мала практичне спрямування. Вона була як передовою, так і своєчасною. Навчання латини робило випускників колегії цінними працівниками як у канцеляріях, так і в правовій сфері. Вихованці вивчали античну філософію, вчення отців Церкви й біблійну теологію. Здобуваючи на їх основі широку ерудицію, вони здобували практичне уміння вести дискусію, відстоювати свою думку на диспутах публічно.
Єзуїтські колегіуми були засновані в багатьох містах Правобережжя, зокрема – в Овручі, Кременці. Острозі. В Житомирі єзуїти з’явилися на початку XVIII ст. на запрошення польських магнатів. Частина земель міста була привілейована польським королем Августом ІІ ордену єзуїтів. Після цього відбулось заснування колегії та монастиря. Територія монастиря мала адміністративну незалежність від інших частин міста і перебувала під владою короля. Так виникла назва Єзуїтська Юридика. При монастирі діяла трикласна школа, яка була першою, що з'явилась у місті Житомирі. Територія Юридики містила житло для викладачів та студентів. Тут працював завод по виробництву свічок. Не дивлячись на досить значні розміри монастиря, всі будівлі зведені в I половині XVIII століття були дерев'яними.
Єзуїтський колегіум, відкритий у 1724 році в Житомирі з трьома граматичними класами, містив гуманітарну кафедру theologiae moralis, де викладались піїтика та риторика. У 1750–1762 роках єзуїти побудували кам'яний костел, а в 1762–1766 роках будівлю келій монастиря, руїни якої збереглися до сьогодні, а наприкінці 1760-х років нову будівлю школи. Після скасування ордену єзуїтів в 1773 році опіка над школою перейшла до держави. Так звана «Видзялова» школа почала займати майже всю територію і будівлі колишнього монастиря. Її утримання відбувалось коштом Едукаційної комісії. Школа отримала статус училища. У 1784 році кількість учнів в училищі сягала 600 осіб. Після приєднання Житомира до Російської імперії частина будівель монастиря була відведена для розміщення державних установ.
У 1797 р. навчальний заклад набув статусу Житомирської повітової школи, а потім училища з восьмирічним курсом навчання. Серед відомих вчених та викладачів гуманістичних дисциплін першого житомирського академічного навчального закладу були письменник та викладач риторики Себастьян Фабіан Лаховський (1731–1794), доктор філософії та теології Ігнацій Войнаровський, професор риторики, перекладач творів Фоми Аквінського, Горація та Ж. Ж. Руссо Ян Рихарський та ін.
У 1833 році училище було ліквідовано, а згодом в 1841 році розібрано костел. Будівлю келій частково використовували для розміщення адміністративних установ Волинської губернії, а частково в якості губернської в'язниці. Приблизно з середини XIX століття і до 1914 року будівля келій використовувалася виключно в якості в'язниці. У 1943–1944 роках багато споруд на території колишньої Юридики були знищені. Проте келії монастиря збереглись. Після 1945 року у будівлі розташувались книжкові та взуттєві складські приміщення. Вони працювали до початку 1970-х років.
Таким чином, погляд на розвиток освіти зусиллями єзуїтів у XVIII ст. під європейським кутом зору дозволяє побачити не тільки посилення впливу католицької церкви, а також можливість появи православних навчальних закладів, відомих за межами українських земель – Острозької та Києво-Могилянської академій, які взяли за основу програму навчання єзуїтів. Гуманістичний світогляд, практичне застосування отриманих знань, вміння дискутувати і переконувати стало європейським надбанням для освіти в українських землях у XVI – XVIII ст.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
Єзуїти прийшли спочатку на етнічні землі Польщі (1564 р.), потім Литви (1569 p.), a згодом і України (1574 p.). На цих теренах представники Товариства Ісуса працювали не тільки в Римо-Католицькій Церкві, але також і для Греко-Католицької та Православної Церков. Отці-єзуїти взяли активну участь у суспільних процесах, започаткувавши нові душпастирські концепції, розвиваючи місіонерську діяльність, a також запропонували свою навчальну методику та почали засновували школи, колегії, академії.
Члени Товариства Ісуса підбиралися за принципом фізичного, розумового і класового добору. Приймалися люди виключно здорові, з гарними розумовими здібностями, енергійні і по можливості «гарного походження». Зовсім не приймалися до ордену колишні єретики і жінки.
Як елемент місіонерської діяльності важливе місце в політиці ордену поступово зайняла освіта. Досить швидко орден перетворився на першу в історії Католицької церкви організацію, що зосередила свою діяльність на навчанні та вихованні молоді. Освічені монахи-єзуїти сформулювали теологічну та полемічну проблематику, що стала визначальною в релігійному житті суспільства. Вони запропонували нову модель освіти – «латинське навчання із збереженням місця дохристиянської античності, очищене від небезпечних писань, яке таким чином використало престиж гуманізму». Завдяки своїй місійній діяльності єзуїти могли впливати на селян, а завдяки навчанню – до шляхти та міщан.
Спочатку єзуїтські колегії функціонували як конвікти, де проживали члени ордену, що навчалися у цих закладах. Поступово до навчання, спочатку як виняток, а потім постійно, почали допускати світських осіб. Перша школа виключно для світських осіб виникла в 1556 р. у Білльомі, у Франції.
Основи навчання єзуїтів були окреслені у четвертій частині «Конституцій» Товариства Ісуса у 1547–1551 р. Ігнатій Лойола вважав недоцільним вводити початкову освіту в єзуїтських навчальних закладах. Навчання обмежувалося вивченням мистецтв, філософії, богослов’я та було безкоштовним. У всіх нижчих та середніх класах мав бути один вчитель. Для закріплення матеріалу слід було використовувати повторення, дискусії та декламації. Школа крім навчання, повинна була виховувати молодь у моральному та релігійному дусі. Лойола вважав, що покарання треба було замінити на вмовляння та похвалу.
Дуже скоро виникла необхідність у створенні єдиної програми для всіх єзуїтських шкіл. На IV Генеральній конгрегації Товариства Ісуса, що відбулася у 1581 р. у Римі було створено спеціальну комісію у складі 12 осіб на чолі з генералом Клаудіо Аквавівою, що мала виробити основні положення програми. На наступний рік був підготовлений попередній проєкт, який розіслали усім провінціям для обговорення і надання пропозицій. У жовтні 1586 р. у Вільні розпочались наради Польської комісії. На основі всіх зібраних пропозицій і узгоджень остаточна версія «Ratio studiorum» була опублікована у Неаполі. Таким чином з кінця ХVІ ст. гуманістичний канон семи вільних наук у версії ордену міг протистояти поширенню протестантських ідей, їх динамічній освітньо-виховній системі й здобув широку підтримку політичної еліти у багатьох країнах.
Починаючи з ХVI ст. українські православні магнати прагнули дати своїм дітям найкращу освіту, що було необхідно для їх інтеграції в державні структури та шляхетське суспільство Речі Посполитої. Відомими вихованцями єзуїтських колегіумів були гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, митрополити Петро Могила, Стефан Яворський і Феофан Прокопович. Освітня діяльність єзуїтів сприяла європеїзації українських теренів, на яких було засновано систему єзуїтських колегіумів, започаткувавши вивчення права, мови, дипломатики. Єзуїтська освіта мала практичне спрямування. Вона була як передовою, так і своєчасною. Навчання латини робило випускників колегії цінними працівниками як у канцеляріях, так і в правовій сфері. Вихованці вивчали античну філософію, вчення отців Церкви й біблійну теологію. Здобуваючи на їх основі широку ерудицію, вони здобували практичне уміння вести дискусію, відстоювати свою думку на диспутах публічно.
Єзуїтські колегіуми були засновані в багатьох містах Правобережжя, зокрема – в Овручі, Кременці. Острозі. В Житомирі єзуїти з’явилися на початку XVIII ст. на запрошення польських магнатів. Частина земель міста була привілейована польським королем Августом ІІ ордену єзуїтів. Після цього відбулось заснування колегії та монастиря. Територія монастиря мала адміністративну незалежність від інших частин міста і перебувала під владою короля. Так виникла назва Єзуїтська Юридика. При монастирі діяла трикласна школа, яка була першою, що з'явилась у місті Житомирі. Територія Юридики містила житло для викладачів та студентів. Тут працював завод по виробництву свічок. Не дивлячись на досить значні розміри монастиря, всі будівлі зведені в I половині XVIII століття були дерев'яними.
Єзуїтський колегіум, відкритий у 1724 році в Житомирі з трьома граматичними класами, містив гуманітарну кафедру theologiae moralis, де викладались піїтика та риторика. У 1750–1762 роках єзуїти побудували кам'яний костел, а в 1762–1766 роках будівлю келій монастиря, руїни якої збереглися до сьогодні, а наприкінці 1760-х років нову будівлю школи. Після скасування ордену єзуїтів в 1773 році опіка над школою перейшла до держави. Так звана «Видзялова» школа почала займати майже всю територію і будівлі колишнього монастиря. Її утримання відбувалось коштом Едукаційної комісії. Школа отримала статус училища. У 1784 році кількість учнів в училищі сягала 600 осіб. Після приєднання Житомира до Російської імперії частина будівель монастиря була відведена для розміщення державних установ.
У 1797 р. навчальний заклад набув статусу Житомирської повітової школи, а потім училища з восьмирічним курсом навчання. Серед відомих вчених та викладачів гуманістичних дисциплін першого житомирського академічного навчального закладу були письменник та викладач риторики Себастьян Фабіан Лаховський (1731–1794), доктор філософії та теології Ігнацій Войнаровський, професор риторики, перекладач творів Фоми Аквінського, Горація та Ж. Ж. Руссо Ян Рихарський та ін.
У 1833 році училище було ліквідовано, а згодом в 1841 році розібрано костел. Будівлю келій частково використовували для розміщення адміністративних установ Волинської губернії, а частково в якості губернської в'язниці. Приблизно з середини XIX століття і до 1914 року будівля келій використовувалася виключно в якості в'язниці. У 1943–1944 роках багато споруд на території колишньої Юридики були знищені. Проте келії монастиря збереглись. Після 1945 року у будівлі розташувались книжкові та взуттєві складські приміщення. Вони працювали до початку 1970-х років.
Таким чином, погляд на розвиток освіти зусиллями єзуїтів у XVIII ст. під європейським кутом зору дозволяє побачити не тільки посилення впливу католицької церкви, а також можливість появи православних навчальних закладів, відомих за межами українських земель – Острозької та Києво-Могилянської академій, які взяли за основу програму навчання єзуїтів. Гуманістичний світогляд, практичне застосування отриманих знань, вміння дискутувати і переконувати стало європейським надбанням для освіти в українських землях у XVI – XVIII ст.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
Ольга Білобровець
Сучасним українцям випала доля жити в умовах війни. Війна – це завжди втрати, біль, сум та одночасно пам’ять про рідних і близьких людей, які віддали своє життя за власну свободу та право жити у власній країні. Пам’ять об’єднує різні покоління, формує відчуття приналежності до спільноти та залишає слід у культурному й символічному просторі. А тому питання як ми пам’ятаємо? і чи дозволяють існуючі практики пам’ятання об’єднувати громади, стає важливим для розуміння сучасної України.
Особливо це помітно в історії України ХХ–ХХІ століть, період, протягом якого українці періодично зіштовхувались із досвідами війни, окупації, тоталітаризму та різних форм державного насильства. Житомир і Житомирщина яскравий приклад того, як у локальному масштабі формується культура пам’яті, яка відображає і травми і суперечності українського минулого, як і його досягнення, а також нові практики пам’ятання про загиблих у сучасній війні.
Втрачена пам’ять Першої світової: до кого ми не встигли озирнутися? На території Житомира та області простежується загальноукраїнська тенденція – шанобливе ставлення до всіх загиблих і померлих. Але так було не завжди. Радянська влада доклала зусиль до майже повного витіснення пам’яті про події Першої світової війни, а отже і її жертв та героїв. У Житомирі та районних центрах нашого регіону, (який був прифронтовим в умовах війни), практично не зберіглось меморіальних місць, які б нагадували про українців, що полягли на фронтах цієї війни. Лише окремі поховання на міських і сільських цвинтарях, зокрема на Вільському кладовищі у Житомирі, сьогодні нагадують про існування цього «викресленого» покоління. Радянська історична політика навмисно витісняла пам’ять про війну, яку більшовики трактували як «імперіалістичну» та «чужу» для радянської системи. Відсутність видимих місць пам’яті в міських та сільських просторах не лише призвела до зникнення важливого пласта історії, а й позбавила можливості говорити про перервані родинні та локальні наративи, які могли б стати точками для міжпоколіннєвого діалогу.
Фінська кампанія: забута сторінка історії, яка болить.
Ще один приклад – участь уродженців Житомирщини у радянсько-фінській (Зимовій) війні 1939–1940 рр. Значна кількість українських строковиків та офіцерів із нашого регіону загинули у снігах Суомі. За даними книги пам’яті, виданої у 2003 році, йдеться про 90 тисяч полеглих із різних регіонів України, серед них значна кількість є представниками Житомирщини. Поразка СРСР у цій війні була настільки ганебною для радянського керівництва, що про неї воліли не згадувати. Але чи повинні забувати ми? Чи повинні ми повернути пам’ять про тих, хто стали жертвами чужої імперської політики?
Пам’ять про Другу світову. Регіональна традиція тут збігається із загальноукраїнською (розгляд особливостей пам’ятання у Західній Україні залишимо для наступних публікацій). Участь українців у перемозі над нацизмом є незаперечною, тому на території більшої частини України зберігається шанобливе ставлення до пам’яті загиблих. Стосується це як полеглих воїнів так і жертв Голокосту. Меморіали, братські могили та пам’ятники загиблим у Другій світовій в Житомирі та області залишаються місцями колективної скорботи й пам’яті.
Сучасна війна стала точкою відліку нової культури пам’ятання, яка радикально різниться від радянської моделі та демонструє зрілість громадянського суспільства нашої країни. Після 2014 р. та особливо після початку повномасштабної війни у 2022 році, культура пам’яті в Україні зазнала глибинних трансформацій. На Житомирщині, як і по всій країні, з’являються нові місця пам’яті: алеї героїв, військові меморіали, мурали та символічні простори, локальні музеї, створені громадами, імпровізовані та офіційні меморіали біля частин, шкіл. Більшість форм пам’ятання створюються «знизу»: родинами, друзями, громадами, й саме тому вони мають потужний емоційний та об’єднавчий потенціал. У сучасному контексті політика пам’яті має визначальний вплив на соціальну згуртованість. Пам’ять про сучасну війну має стати силою що об’єднує, та в жодному разі не може перетворитись на джерело нових суперечностей. Усе залежить від нашої здатності пам’ятати минуле, в усіх його складних проявах; говорити про травми без страху, а про героїв – без штучного пафосу. Житомирщина має унікальний шанс стати прикладом регіону, де пам’ять не розділяє, а об’єднує.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
Особливо це помітно в історії України ХХ–ХХІ століть, період, протягом якого українці періодично зіштовхувались із досвідами війни, окупації, тоталітаризму та різних форм державного насильства. Житомир і Житомирщина яскравий приклад того, як у локальному масштабі формується культура пам’яті, яка відображає і травми і суперечності українського минулого, як і його досягнення, а також нові практики пам’ятання про загиблих у сучасній війні.
Втрачена пам’ять Першої світової: до кого ми не встигли озирнутися? На території Житомира та області простежується загальноукраїнська тенденція – шанобливе ставлення до всіх загиблих і померлих. Але так було не завжди. Радянська влада доклала зусиль до майже повного витіснення пам’яті про події Першої світової війни, а отже і її жертв та героїв. У Житомирі та районних центрах нашого регіону, (який був прифронтовим в умовах війни), практично не зберіглось меморіальних місць, які б нагадували про українців, що полягли на фронтах цієї війни. Лише окремі поховання на міських і сільських цвинтарях, зокрема на Вільському кладовищі у Житомирі, сьогодні нагадують про існування цього «викресленого» покоління. Радянська історична політика навмисно витісняла пам’ять про війну, яку більшовики трактували як «імперіалістичну» та «чужу» для радянської системи. Відсутність видимих місць пам’яті в міських та сільських просторах не лише призвела до зникнення важливого пласта історії, а й позбавила можливості говорити про перервані родинні та локальні наративи, які могли б стати точками для міжпоколіннєвого діалогу.
Фінська кампанія: забута сторінка історії, яка болить.
Ще один приклад – участь уродженців Житомирщини у радянсько-фінській (Зимовій) війні 1939–1940 рр. Значна кількість українських строковиків та офіцерів із нашого регіону загинули у снігах Суомі. За даними книги пам’яті, виданої у 2003 році, йдеться про 90 тисяч полеглих із різних регіонів України, серед них значна кількість є представниками Житомирщини. Поразка СРСР у цій війні була настільки ганебною для радянського керівництва, що про неї воліли не згадувати. Але чи повинні забувати ми? Чи повинні ми повернути пам’ять про тих, хто стали жертвами чужої імперської політики?
Пам’ять про Другу світову. Регіональна традиція тут збігається із загальноукраїнською (розгляд особливостей пам’ятання у Західній Україні залишимо для наступних публікацій). Участь українців у перемозі над нацизмом є незаперечною, тому на території більшої частини України зберігається шанобливе ставлення до пам’яті загиблих. Стосується це як полеглих воїнів так і жертв Голокосту. Меморіали, братські могили та пам’ятники загиблим у Другій світовій в Житомирі та області залишаються місцями колективної скорботи й пам’яті.
Сучасна війна стала точкою відліку нової культури пам’ятання, яка радикально різниться від радянської моделі та демонструє зрілість громадянського суспільства нашої країни. Після 2014 р. та особливо після початку повномасштабної війни у 2022 році, культура пам’яті в Україні зазнала глибинних трансформацій. На Житомирщині, як і по всій країні, з’являються нові місця пам’яті: алеї героїв, військові меморіали, мурали та символічні простори, локальні музеї, створені громадами, імпровізовані та офіційні меморіали біля частин, шкіл. Більшість форм пам’ятання створюються «знизу»: родинами, друзями, громадами, й саме тому вони мають потужний емоційний та об’єднавчий потенціал. У сучасному контексті політика пам’яті має визначальний вплив на соціальну згуртованість. Пам’ять про сучасну війну має стати силою що об’єднує, та в жодному разі не може перетворитись на джерело нових суперечностей. Усе залежить від нашої здатності пам’ятати минуле, в усіх його складних проявах; говорити про травми без страху, а про героїв – без штучного пафосу. Житомирщина має унікальний шанс стати прикладом регіону, де пам’ять не розділяє, а об’єднує.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
Вікторія Венгерська
Після проголошення незалежності України на Житомирщині почала формуватися історична пам’ять про Базарську трагедію – розстріл більшовиками 21–23 листопада 1921 року у містечку (нині – село) Базар 359 полонених вояків Волинської групи Другого зимового походу Армії УНР. Трагедії передували бої українських військових із більшовицькими загарбниками поблизу сіл Малі Міньки і Звіздаль 17 листопада, після яких частина вояків Армії УНР була взята у полон і страчена в Базарі. У радянський період вшанування пам’яті українських військових відбувалося не на місцях їх загибелі, а лише в середовищі західної української діаспори.
У межах пам’яттєвих практик, пов’язаних із Базарською трагедією листопада 1921 року, головне місце займає вшанування пам’яті загиблих українських військових на впорядкованих місцях поховань. Уже 17 листопада 1991 року активісти з Житомирщини та інших регіонів України вперше офіційно вшанували полеглих безпосередньо в Базарі: освятили могили, провели панахиду та мітинг, під час якого згадували Другий зимовий похід Армії УНР та базарські події листопада 1921 року. У наступні роки активісти впорядковували могили в Базарі, а також місця поховань біля сіл Малі Міньки і Звіздаль, де упродовж 1993–1994 роках встановили дерев’яні хрести та пам’ятні плити.
Центральним місцем вшанування пам’яті розстріляних більшовиками 21–23 листопада 1921 року українських воїнів у Базарі став Меморіал Героїв Базару (Меморіал пам’яті Героїв Базару) – монумент, зведений за ініціативи голови Об’єднання бувших вояків-українців у Великій Британії Святослава Фостуна на кошти української діаспори. Меморіал урочисто відкрили 26 серпня 2000 року; на його пілонах викарбувано імена всіх похованих. 11 жовтня 2002 року на території Меморіалу перепоховали останки 46 українських воїнів, загиблих у бою біля с. Звіздаль 17 листопада 1921 року.
Із 2017 року вшанування пам’яті героїв отримало додатковий вимір – через Всеукраїнський фестиваль «Герої Базару». Його мета – популяризація історії українського державотворення та подвигів борців за незалежність та територіальну цілісність України. Серед традиційних заходів, які проводяться під час фестивалю, – історичні диспути. Так, 19 листопада 2017 року та 23 листопада 2018 року на Житомирщині проходили історичні диспути «Другий зимовий похід Армії УНР – спроба відновлення Української державності». 21 листопада 2024 року у с. Базар відбувся історичний диспут «Приклад жертовності та звитяги Героїв Базару»; а 21 листопада 2025 року в с. Базар пройшов історичний диспут «Листопадовий рейд. Другий Зимовий похід».
Відтак, за роки незалежності України на Житомирщині утвердилася традиція щороку вшановувати пам’ять полеглих у Базарі або 21 листопада, або в найближчі до 21 листопада вихідні, – зазвичай, у суботу. Іноді активісти з метою вшанування пам’яті загиблих українських воїнів проводили реконструкцію окремих подій. Один із таких заходів відбувся 20 листопада 2021 року в Базарі під час відзначення 100-річчя Другого зимового походу Армії УНР. Тоді був відтворений бій, що відбувся 17 листопада 1921 року біля с. Малі Міньки між учасниками Волинської групи Другого зимового походу Армії УНР та більшовиками.
Проявом історичної пам’яті про Другий зимовий похід Армії УНР та Базарську трагедію є їх відображення в документальному кіно. Так, 20 лютого 2019 року було презентовано короткометражний фільм «Другий зимовий похід Армії УНР. Базар», створений на замовлення Управління національно-патріотичного виховання, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації в межах акції «Обличчя, що потрібно знати!».
На рівні топоніміки у деяких населених пунктах Житомирщини тривалий час після проголошення незалежності України зберігалися назви, пов’язані з іменем Григорія Котовського. Саме цей «червоний командир» брав участь у придушенні Другого зимового походу Армії УНР і віддав наказ про розстріл полонених українських воїнів у Базарі в листопаді 1921 року. Лише в умовах декомунізації, після ухвалення Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки», стали можливими повне перейменування таких топонімічних об’єктів та демонтаж тематичних пам’ятників і пам’ятних знаків. Григорій Котовський увійшов до списку осіб, які підпали під декомунізацію.
У Житомирі згідно з розпорядженням міського голови від 19 лютого 2016 року було перейменовано 87 вулиць та провулків, серед яких і вулиця Котовського. Вона була перейменована на вулицю Михайла Грушевського. Упродовж кількох років до цього як прояв своєрідної «народної декомунізації» на деяких будинках по вулиці Котовського у Житомирі з’являлися написи «Вул. Героїв с. Базар», «Вул. Героїв Базару». Розпорядженням голови Житомирської облдержадміністрації від 20 травня 2016 року були перейменовані вулиці, пов’язані з ім’ям Григорія Котовського, ще у 24 населених пунктах області. У межах декомунізаційних процесів відбувався демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених Григорію Котовському. Такий пам’ятник, зокрема, був демонтований 23 листопада 2015 року у Бердичеві.
У свою чергу, перейменовані під час декомунізації вулиці нерідко пов’язувалися з іменами учасників Другого зимового походу Армії УНР (іноді – з Базарською трагедією), передусім з іменем генерал-хорунжого, керівника Другого зимового походу Армії УНР Юрія Тютюнника, та інших учасників походу. Розпорядженням міського голови Житомира від 19 лютого 2016 року вулиця Войкова була перейменована на вулицю Юрка Тютюнника. Відповідно до розпорядження голови Житомирської обласної державної адміністрації від 20 травня 2016 року вулиці, названі на честь Юрія Тютюнника, з’явилися у м. Овруч (вулиця Юрка Тютюнника замість вулиці Соціалістичної) та с. Жупанівка (вулиця Юрія Тютюнника замість вулиці Жовтневої) Коростенського району на Житомирщині. Також цим розпорядженням у Житомирі вулицю Красовського перейменували на вулицю Героїв Базару. А в с. Болярка Олевського (нині – Коростенського) району вулиця Щорса була перейменована на честь загиблого під час Другого зимового походу Армії УНР уродженця району Леонтія Копнюка.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
У межах пам’яттєвих практик, пов’язаних із Базарською трагедією листопада 1921 року, головне місце займає вшанування пам’яті загиблих українських військових на впорядкованих місцях поховань. Уже 17 листопада 1991 року активісти з Житомирщини та інших регіонів України вперше офіційно вшанували полеглих безпосередньо в Базарі: освятили могили, провели панахиду та мітинг, під час якого згадували Другий зимовий похід Армії УНР та базарські події листопада 1921 року. У наступні роки активісти впорядковували могили в Базарі, а також місця поховань біля сіл Малі Міньки і Звіздаль, де упродовж 1993–1994 роках встановили дерев’яні хрести та пам’ятні плити.
 |
|
Загальний вигляд Меморіалу Героїв Базару та місць поховань загиблих учасників Волинської групи Другого зимового походу Армії УНР. Фото автора. |
Центральним місцем вшанування пам’яті розстріляних більшовиками 21–23 листопада 1921 року українських воїнів у Базарі став Меморіал Героїв Базару (Меморіал пам’яті Героїв Базару) – монумент, зведений за ініціативи голови Об’єднання бувших вояків-українців у Великій Британії Святослава Фостуна на кошти української діаспори. Меморіал урочисто відкрили 26 серпня 2000 року; на його пілонах викарбувано імена всіх похованих. 11 жовтня 2002 року на території Меморіалу перепоховали останки 46 українських воїнів, загиблих у бою біля с. Звіздаль 17 листопада 1921 року.
 |
|
Пам’ятна плита на території Меморіалу Героїв Базару на місці перепоховання останків 46 українських воїнів, загиблих у бою біля с. Звіздаль 17 листопада 1921 року. Фото автора. |
Із 2017 року вшанування пам’яті героїв отримало додатковий вимір – через Всеукраїнський фестиваль «Герої Базару». Його мета – популяризація історії українського державотворення та подвигів борців за незалежність та територіальну цілісність України. Серед традиційних заходів, які проводяться під час фестивалю, – історичні диспути. Так, 19 листопада 2017 року та 23 листопада 2018 року на Житомирщині проходили історичні диспути «Другий зимовий похід Армії УНР – спроба відновлення Української державності». 21 листопада 2024 року у с. Базар відбувся історичний диспут «Приклад жертовності та звитяги Героїв Базару»; а 21 листопада 2025 року в с. Базар пройшов історичний диспут «Листопадовий рейд. Другий Зимовий похід».
 |
|
Плакат Всеукраїнського фестивалю «Герої Базару» (2018 рік). |
Відтак, за роки незалежності України на Житомирщині утвердилася традиція щороку вшановувати пам’ять полеглих у Базарі або 21 листопада, або в найближчі до 21 листопада вихідні, – зазвичай, у суботу. Іноді активісти з метою вшанування пам’яті загиблих українських воїнів проводили реконструкцію окремих подій. Один із таких заходів відбувся 20 листопада 2021 року в Базарі під час відзначення 100-річчя Другого зимового походу Армії УНР. Тоді був відтворений бій, що відбувся 17 листопада 1921 року біля с. Малі Міньки між учасниками Волинської групи Другого зимового походу Армії УНР та більшовиками.
 |
|
Історичний диспут «Приклад жертовності та звитяги Героїв Базару». Село Базар, 21 листопада 2024 року. Фото автора. |
Проявом історичної пам’яті про Другий зимовий похід Армії УНР та Базарську трагедію є їх відображення в документальному кіно. Так, 20 лютого 2019 року було презентовано короткометражний фільм «Другий зимовий похід Армії УНР. Базар», створений на замовлення Управління національно-патріотичного виховання, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації в межах акції «Обличчя, що потрібно знати!».
 |
|
Вшанування пам’яті жертв Базарської трагедії. 21 листопада 2024 року. Фото автора. |
На рівні топоніміки у деяких населених пунктах Житомирщини тривалий час після проголошення незалежності України зберігалися назви, пов’язані з іменем Григорія Котовського. Саме цей «червоний командир» брав участь у придушенні Другого зимового походу Армії УНР і віддав наказ про розстріл полонених українських воїнів у Базарі в листопаді 1921 року. Лише в умовах декомунізації, після ухвалення Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки», стали можливими повне перейменування таких топонімічних об’єктів та демонтаж тематичних пам’ятників і пам’ятних знаків. Григорій Котовський увійшов до списку осіб, які підпали під декомунізацію.
 |
|
«Додекомунізаційний» період у Житомирі. Напис «Вул. Героїв с. Базар» на одному із будинків по вулиці Котовського. Фото автора. |
У Житомирі згідно з розпорядженням міського голови від 19 лютого 2016 року було перейменовано 87 вулиць та провулків, серед яких і вулиця Котовського. Вона була перейменована на вулицю Михайла Грушевського. Упродовж кількох років до цього як прояв своєрідної «народної декомунізації» на деяких будинках по вулиці Котовського у Житомирі з’являлися написи «Вул. Героїв с. Базар», «Вул. Героїв Базару». Розпорядженням голови Житомирської облдержадміністрації від 20 травня 2016 року були перейменовані вулиці, пов’язані з ім’ям Григорія Котовського, ще у 24 населених пунктах області. У межах декомунізаційних процесів відбувався демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених Григорію Котовському. Такий пам’ятник, зокрема, був демонтований 23 листопада 2015 року у Бердичеві.
 |
|
Меморіал Героїв Базару. 21 листопада 2025 року. Фото Управління національно-патріотичного виховання, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації. |
У свою чергу, перейменовані під час декомунізації вулиці нерідко пов’язувалися з іменами учасників Другого зимового походу Армії УНР (іноді – з Базарською трагедією), передусім з іменем генерал-хорунжого, керівника Другого зимового походу Армії УНР Юрія Тютюнника, та інших учасників походу. Розпорядженням міського голови Житомира від 19 лютого 2016 року вулиця Войкова була перейменована на вулицю Юрка Тютюнника. Відповідно до розпорядження голови Житомирської обласної державної адміністрації від 20 травня 2016 року вулиці, названі на честь Юрія Тютюнника, з’явилися у м. Овруч (вулиця Юрка Тютюнника замість вулиці Соціалістичної) та с. Жупанівка (вулиця Юрія Тютюнника замість вулиці Жовтневої) Коростенського району на Житомирщині. Також цим розпорядженням у Житомирі вулицю Красовського перейменували на вулицю Героїв Базару. А в с. Болярка Олевського (нині – Коростенського) району вулиця Щорса була перейменована на честь загиблого під час Другого зимового походу Армії УНР уродженця району Леонтія Копнюка.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
Сергій Стельникович
