Фотоархів

Поштівки

Культура

Мапи та інфографіки

Реконструкція

Колекціонування

Документи

Бібліотека

Книжкова полиця

Преса

Пам’ятники та знаки

Відеотека

Публікуємо статтю Юрія Артюшенка (видрукувана 1974 року в Мюнхені у збірнику Фундації імені Євгена Коновальця) про Леґію Українських Націоналістів, яка діяла у 1925–1929 роках та стала однією з організацій-засновниць Організації Українських Націоналістів.

Центром ЛУН було м. Подєбради у Чехо-Словаччині, де функціонувала Українська Господарська Академія (1922–1935 рр.) – освітній осередок, в якому значна частина студентства та викладачі були активом Леґії.

Головою Леґії був житомирянин Микола Сціборський – вояк Армії УНР, публіцист, видатний теоретик українського націоналізму, заступник Голови Проводу ОУН (після розколу в ОУН належав до мельниківського крила).

М. Сціборський походив з дворянської родини та отримав освіту у 1-ій Житомирській чоловічій гімназії, ставши її випукником у 1915 році. За досі до кінця нез’ясованих обставин був убитий в рідному Житомирі. Згідно однієї з версій, став жертвою міжфракційного конфлікту в ОУН та був вбитий бандерівським агентом.

Співзасновником ЛУН був військовий та громадсько-політичний діяч, сотник Армії УНР Юрій Артюшенко, життєвий шлях та кар’єрне зростання якого були пов’язані з м. Житомиром. У 1917 році Ю. Артюшенко був одним з засновників житомирської філії Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка та організував у Житомирі 1-шу українську сотню.

Також членом Леґії Українських Націоналістів був учасник Української національної революції Олександр Гайдай. Народився він 12 серпня 1896 року у Житомирі, був випускником 1-ої Житомирської чоловічої гімназії 1916 року. Військову службу спочатку проходив в складі РІА, потім став підпоручником Армії УНР. У складі Житомирської юнацької школи Армії УНР був викладачем українознавства. В 1929 році закінчив повний курс навчання в Українській Господарській Академії в Подєбрадах, випускник лісового відділу, отримав титул інженера-лісівника.

У Подєбрадах Леґія володіла їдальнею, яка також слугувала місцем для різноманітних імпрез, проведення зборів та виголошення виступів. До неї часто навідувався й Всеволод Петрів – в минулому військовий міністр, начальник Генерального штабу УНР, генерал-хорунжий Армії УНР й колишній начальник Житомирської юнацької школи Армії УНР.

Про Леґію Українських Націоналістів, за словами Ю. Артюшенка, практично не залишилося архівних матеріалів чи публікацій в періодиці. Тож, прикметно, що його стаття, як одного з засновників Леґії, найкращим чином розкриває особливості суспільно-політичних шукань української військово-політичної еміграції на шляху до консолідації, що вилилися у створенні Леґії Українських Націоналістів.

Створення військовою молоддю у 1925 році на еміґрації Леґії Українських Націоналістів можна вважати в якійсь мірі ідейним продовженням Українського Військового Клюбу ім. Павла Полуботка, що його очолював в 1917 році ідеолог українського націоналізму пор. Микола Міхновський.

Сучасний вигляд Подєбразького замку, в якому розміщувалася Українська Господарська Академія. Фото: Ilya Rudomilov

Автор цих рядків, як один із засновників і член Ради Філії цього Клюбу в Житомирі, може посвідчити, що ідейно-політичне поглиблення державницької ідеї було прагненням ще за часів існування Українського Військового Клюбу ім. Павла Полуботка в Україні. Вже в Армії Української Народньої Республіки почали оформлятися державно-політичні й національно-соціяльні концепції, а в ЛУН розпрацьовано їх далі як програму боротьби за привернення українському народові прав державної нації.

Зформування Леґії Українських Націоналістів (ЛУН) прийшло як наслідок історичного росту й органічної розбудови національно-політичної думки, яка змагалась за такий міжнародній уклад сил, де б основною ланкою взаємопов’язання стала нація.

Трагедія під Базаром у листопаді 1921 року і зрада «союзників» посилили ідеологічно-світоглядові шукання серед українського вояцтва на еміґрації. Внутрішньогрупові розходження між офіційними українськими політичними речниками поглибилися. Українське вояцтво, що сиділо в таборах інтернованих, а частинно студіювало у високих школах на чужині, ставило перед українським політичним світом під сумнів: чи сучасні офіційні політичні речники віддзеркалюють теперішні державницькі прямування української нації; чи чвари між ними, що привели в 1917-1918 роках до спізненої організації українського вояцтва, а потім до передчасної ліквідації Галицької Армії, зникнуть; чи прийде коли до ясного усвідомлення суті української державної спадщини й до однакового розуміння обов’язків, що їх вона накладає на нас? Ці й подібні питання виринали серед усього вояцтва на еміґрації. Зокрема ж у таборах інтернованих у Польщі ці ферменти були сильні. На сторінках таборових видань, яких у кожному таборі було по декілька, пробивалося шукання відповіді на ці питання, як напр., у Вадовицях на сторінках гумористично-сатиричного тижневика «Комар», сатиричного журналу «Жало», політичних журналів «Аванс» і «Запорозька Думка», а також у таборових виданнях у Каліші й Щепюрні. В цих виданнях співпрацювали і пізніші члени ЛУН: Є. Маланюк (який був редактором літературного місячника «Веселка»), М. Грива (Загривний), Л. Мосендз, М. Чирський й інші. Опісля всі вони стали співробітниками органу ЛУН «Державна Нація», а Є. Маланюк – його редактором. В Подєбрадах, крім «Державної Нації», виходило багато інших видань, у яких співробітничали члени ЛУН – напр., гумористичний журнал «Подєбрадка», «Подєбрадська Глідка», «Наша Громада» – орган Академічної Громади, «Село» – Аграрного Т-ва тощо. Крім цих видань, економісти, аґрономи, кооператори й інші організації видавали свої органи для поширення фахового знання, і тут також співробітничали члени ЛУН. Члени ЛУН приймали також живу участь у викладах (поза годинами навчання), дискусіях, вечірках та семінарах. На одному з них М. Сціборський виголосив реферат, що носив назву «Аґрарна політика в Україні» з визначенням тенденцій аграрного розвитку на майбутнє. Члени ЛУН були всюди при праці – в читальнях, в спортових і мистецьких клюбах, в Соколі, в Пласті, в оркестрі та в Академічнім хорі, що ним дириґувала Пл. Росіневич-Щуровська, талановита помічниця О. Кошиця. Вони належали майже до всіх організацій при УГА, а найперше до Академічної Громади, що входила в склад Центрального Союзу Українського Студентства (ЦЕСУС). Органом його був «Студентський Вістник», що утримував зв’язок між націоналістами в краю й на чужині.

Отже, поруч фахових студій, творилося в українській національній школі нове національне життя, в якім ЛУН здобула собі почесне місце. Час минав, життя мінялося, військова молодь, тепер студентство, вчилася політично думати, переоцінювати вартості й шукати перспективних шляхів у майбутнє. Розкинута по широкому світі ця військова молодь, хоч і діяла без спільного пляну, мала ті самі думки й почування, а властивістю її була віра в те, що їй удасться віднайти втрачений шлях до того джерела, що давало нам силу перемагати в минулому та що дасть нам змогу спільним зусиллям сповнити завтра призначену історією ролю.

Абсольвенти хеміко-технологічного відділу з професором С. Тимошенком. У другому ряду 6-ий - Ю. Артюшенко

Отак із виру державно-збройної боротьби виринало нове ідеологічне ядро націоналістичної молоді з незначною кількістю старших одиниць. Це ядро все більше впливало на співзвучний йому український світ, видвигаючи максималістичні українські державницькі вимоги. Процес формування націоналістичного світогляду в певну синтезу ідей і чинів почався в 20-тих роках стихійно в окремих військово-молодняцьких організаціях, взаємно ще не пов’язаних між собою. Національно-вояцьке середовище Української Господарської Академії (УГА) сприяло цьому процесові. Бож більшість студентів прийшла сюди від зброї до науки, як вояки, революціонери, професори чи студенти, науковці чи суспільно-господарські працівники. Історія Української Господарської Академії сплелася з історією ЛУН. Ректор Академії, проф. Борис Іваницький, сказав: «Це також історія людей, це історія тих, що колись присвятили свої скромні сили великій справі української державности, також і тих, що зі зброєю в руках боролися за свою землю й свій народ і були переможені. Шляхи цієї історії – разом з тими людьми – ідуть від Києва й Львова, від Кубані й Буковини та Закарпаття. Вони проходять через голодний Тарнів і задротовані табори, не оминають європейських держав, щоб зійтися в осередку Европи – в Празі і Подєбрадах. Тут злучилися досвід старих і сила та завзяття молоді, щоб створити осередки національної праці.»

Треба сказати, що склад студентства Української Господарської Академії репрезентував усю соборну Україну (східні й західні землі, Буковину, Закарпаття і Кубань) і цим у великій мірі сприяв творенню духової соборности. На перешкоді цьому не стояли ніякі територіяльні об’єднання, як Кубанське земляцтво, Гурток студентів північно-західніх земель, Студентська громада ім. Франка (галичани й буковинці) тощо. Зокрема варто згадати про галицький гурток, до якого належали ті галичани, які не входили до складу ЛУН і не поділяли націоналістичної концепції полк. Є. Коновальця, але трималися з малими вийнятками концепції д-ра Петрушевича. Серед них були й члени УВО. Між ними часом приходило до гострих конфліктів – згадати б тільки, як в одного з них вибух під вікном вибив шиби й спалив фіранки. Та цей випадок треба зарахувати до вийняткових, бо взагалі життя в Подєбрадах проходило спокійно. Студентство Академії в більшості пов’язане між собою вояцьким побратимством, і тому там ніколи не було такої гострої міжпартійної ворожнечі, як це було, наприклад, у Празі чи в інших скупченнях української еміграції. Навіть по найгарячіших словесних перепалках на тих чи інших політичних зборах противники часто зустрічалися, щоб поговорити вже мирно на інші теми. Одних тільки «зміновіховців», що визнавали совєтський режим в Україні, всі національні студентські групи бойкотували. В читальні Господарської Академії була преса з усіх українських земель і з кожного закутка світу, де тільки виходила, легальна й нелегальна, і ніхто ніколи проти того не протестував. Тому й постання Леґії Українських Націоналістів не викликало до неї серед загалу студентства ворожнечі. Власне, тому ще й сьогодні колишні подєбрадці зустрічаються як друзі, не зважаючи на світоглядові розбіжності. Більшість студентства прийняла ЛУН як необхідність у багатогранному подєбрадському житті. Кличі ЛУН були близькими колишньому вояцтву, бож, наприклад, і сам націоналістичний привіт – «Слава Україні» зродився з традицій Армії УНР. Його уживав постійно Кінний Полк Чорних Запорожців.

Юрій Артюшенко

До Української Господарської Академії вступив я в 1925 році. Мандруючи часто перед тим в справах УВО то в один, то в другий бік чесько-польського кордону, я міг наочно спостерігати процеси зростання українського націоналізму на західніх землях і в Чехо-Словаччині. Думки висловлювані на сторінках «Літературно-Наукового Вістника», що його редагував д-р Дмитро Донцов, мали вплив на молоде покоління. Але пізніше ми ставали стриманішими до гасел Донцова, бо в них вичували скрайню нетерпимість до всього внутрішнього політичного життя й світоглядову нетолерантність до інших українських національних груп, як і необ’єктивність в оцінці державницького періоду УНР. У нас міцніший був дух того військовика-націоналіста з Військового Клюбу ім. Павла Полуботка, якого світогляд корінивсь у вояцькому побратимстві і знаходив свій відгук у словах Шевченка: «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли». Ми вже тоді відчували, що філософічні основи національно-державної й соціяльно-політичної ідеї коріняться в глибинах української духовости та в її культурних джерелах і творяться українським народом, а не випливають із чужої духовости й чужих вчень. В цьому напрямку йшла переоцінка ідеологічно-світоглядових вартостей і в думках молодих вояків та гуртків, що шукали між собою пов’язання, щоб спільно продовжувати боротьбу за державу на нових державно-соборницьких засадах.

Власне, на цьому шляху шукань, 1-го жовтня 1922 року й постала у Празі ідеологічно споріднена з нами Група Української Національної Молоді, органом якої в роках 1924-27 був журнал «Національна Думка». Ця група від самих початків рішуче відмежувалася від політичних партій. Вона складалася переважно з членів УВО та її симпатинів, засновниками якої в більшості були старшини Корпусу Січових Стрільців на чолі з своїм командиром полк. Євгеном Коновальцем.

За ініціятивою подєбрадців прийшло 12 листопада 1925 року до створення Леґії Українських Націоналістів, що постала із злиття трьох раніше створених ідеологічно-світоглядових організацій. Ними були «Українське Національне Об’єднання» (керівники: М. Сціборський, Д. Демчук), «Союз Визволення України» (Ю. Коллард, Григорович) і «Союз Українських Фашистів» (Л. Костарів, П. Кожевників). Ці три організації внесли в ЛУН дві головні ідеологічно-політичні течії. Знаменне те, що ці течії репрезентували дві різні відмінні по своїй ментальності групи вояків – членів ЛУН.

До чисельно більшої з цих двох груп належали переважно ті військовики, що були пройняті романтикою українського історичного минулого і вже на початку 1917 року спонтанно включилися в українську національну революцію. Ця група за джерело свого світогляду вважала традиції двох державницьких періодів, себто традиції давньої Козацької Держави і традиції державницького періоду Української Народньої Республіки, на яких і старалися сперти свої ідеологічні засади. До другої, менш чисельної групи, належало переважно те вояцтво, що включилося в державно-збройні визвольні змагання вже в пізніші часи під впливом реальних українських державно-політичних і соціяльних змін, себто під впливом недавньої дійсности. Це вояцтво включилося в Українську Армію з трохи інакшим психологічним наставленням і соціяльними поглядами, що їх потім поступово змінювало під впливом отої української високої школи державного будівництва, якою фактично була Українська Господарська Академія на чужині. Стоячи осторонь від козацької романтики, це вояцтво шукало спочатку обґрунтування своєї української націоналістичної ідеології в різних нових європейських рухах. Та проти наслідування цих нових західньоевропейських рухів рішуче виступив Микола Сціборський.

Головним речником другої групи був Леонід Костарів. Він відійшов у тінь з становища визначного провідника ЛУН в Подєбрадах, щоб дати місце Миколі Сціборському, який, заперечивши наслідування чужих зразків, пішов по шляху шукання власної внутрішньоукраїнської ідеологічної синтези та започаткував нову, третю течію ЛУН, яка, власне, й привела до створення Організації Українських Націоналістів. Організаційною емблемою Леґії Українських Націоналістів був щит в українських національних кольорах із державним тризубом, що його колом оточував ланцюг – символ державної соборности. З-під щита виднілася ручка й кінець леза меча, що перехрещував щит. На щиті був напис: «Думка – думкою, меч – мечем!»

Організаційна емблема зродилася з плеканих членством ЛУН державно-військових традицій та з ще тоді повністю не усвідомленого й не скристалізованого націоналістичного світогляду, бо й саме поняття нації тоді інтерпретувалося по-різному.

Тоді, коли наддніпрянці й галичани закидали собі взаємно зраду, між наддніпрянською ЛУН і Групою УНМ нав’язувався духовий контакт, що опісля поширився й на УВО й Союз Націоналістичної Молоді в Галичині. Між ідеями, які проповідували ці організації, та ідеями, що їх проповідував тоді Дм. Донцов, було розходження, зокрема щодо поглядів, які він проповідував у «Підставах нашої політики». Між іншим, Донцова було запрошено й до співпраці в органі ЛУН «Державна Нація», але він відмовився, хоч редактором цього журналу був Є. Маланюк, постійний співробітник «Літературно-Наукового Вістника». Донцов виступив теж проти того, щоб провідний член ЛУН, Дмитро Демчук, підписував свої статті ініціалами «Д.Д.», що їх уживав теж і він.

В той же час між пресовими органами ЛУН («Державною Нацією»), Групи УНМ («Національною Думкою») і Союзу УНМ («Смолоскипами») була одностайність у ставленні до внутрішніх і зовнішніх українських проблем та до окупантів українських земель. Спільною ознакою їх усіх були: ідея соборности, державницькі традиції нашої доби та спільні ідеали в дальшій боротьбі за відновлення української державности. Яскравим виявом цього була спільна акція в день трагічної смерти голови Української Народньої Республіки й головного Отамана українських державно-збройних сил – Симона Петлюри в 1926 році. Хоч і були застереження з боку поодиноких членів ЛУН і УВО щодо зближення цих усіх організацій, то вони не мали ніякого впливу на дальший консолідаційний процес. Деякі члени ЛУН ставили, напр., запити, чому, мовляв, у першій Конференції Націоналістичних Організацій (3-7 листопада 1927 року) брали участь не умандатовані представники, а члени організацій як окремі особи. З другого боку, ще на самій Конференції дехто був за те, щоб УВО і далі існувало як самостійна організація і щоб полк. Є. Коновалець не був рівночасно провідником УВО й провідником націоналістичних організацій. Та у висліді таки скликано Конґрес Українських Націоналістів і покликано до життя Організацію Українських Націоналістів.

При виборі назви власного пресового органу вирішним був погляд членів Леґії, що від часу, коли суверенна воля українського народу виявилася в актах 22 січня 1918 і 1919 років, українська нація стала державною нацією і що українська держава безперервно існує далі в душах і серцях українського народу. Тому вони свойому місячникові дали назву «Державна Нація». Цей орган виходив у 1927-1928 роках. Важнішими осередками Ліґи були, крім Подєбрад, філія ЛУН у Празі і Брні в Чехо-Словаччині, а пізніше і деяких інших державах.

В той час серед українського суспільства велася партійна боротьба, яку посилювали політично-групові суперечки поміж прихильниками Державного Центру УНР, прихильниками гетьмана П. Скоропадського і прихильниками Уряду ЗУНР. Кожний з них мав амбіцію репрезентувати цілість української національно-державної політики.

В лоні ЛУН були прихильники всіх трьох згаданих центрів, а зокрема прихильники Державного Центру УНР і прихильники гетьмана Павла Скоропадського, що його речником в деякій мірі був Леонід Костарів. Сильнішою була орієнтація на Державний Центр УНР, виразником якої був (чільна пізніше у гетьманців постать) полк. Архип Кмета. Він навіть опісля виступив із ЛУН через те, що його думка не прийнялася. Головними опонентами полк. А. Кмети були галичани – члени ЛУН. Вони закидали тодішнім речникам Державного Центру УНР орієнтацію на Польщу, яка не тільки зрадила УНР як «союзник», але й не здійснила автономії Галичини, до чого її зобов’язувала постанова Ліґи Націй. Все таки галичани, члени ЛУН, не заперечували законности Державного Центру УНР і респектували заяву декого із своїх друзів про те, що вони перебувають у безтерміновій відпустці з Армії УНР, яка й далі існує, чого, мовляв, доказом є її героїчний рейд з чужини, завершений Базаром.

Та й більшість членства ЛУН вважала Армію УНР втіленням української національно-військової ідеї, за якою повсякчасно тужить український народ на своїй землі.

Визнаючи, що УНР встановлено всенароднім волевиявленням і то не тільки на Східніх Українських Землях, але й на Західніх, дехто підкреслював тоді, що і за гетьмана П. Скоропадського, і за Директорії формально залишалася УНР, бо ні не скасовано Акту 22 січня 1918 року, ні не проголошено нового, як також не анульовано Берестейського договору, а в дипломатичних представництвах переведено тільки незначні персональні зміни.

Тож, головною причиною того, що ЛУН на своїх Загальних Зборах відкинула тоді думку полк. А. Кмети про орієнтацію на Державний Центр УНР, була співпраця тодішнього Уряду УНР з Польщею, яка не тільки зрадила Армію УНР, але й далі продовжувала жорстоко панувати в Галичині, нехтуючи міжнародніми договорами в справі автономії Галичини.

Члени ЛУН у 1926 р. Зліва направо (сидять): Микола Сціборський, Микола Тобілевич, Теофіль Пасічник-Тарнавський, Леонід Костарів, Максим Загривий. Стоять: Юрій Руденко, Юрій Артюшенко, Дмитро Пасічник, Роман Минів, Дмитро Демчук, Олександр Чехівський, Костянтин Дударів, Ярослав Герасимович

І тому ЛУН поруч своєї ідеологічно-світоглядової програми ставила й найближчу мету: спрямувати українську державну дію в одно власнопідметне річище чину. Та, на жаль, деякі члени ЛУН, що не розуміли ваги вищезгаданої мети, відійшли від ЛУН. А тодішнє становище в Україні якраз вимагало того, що ЛУН зформулювала в своїх ідеологічно-світоглядових позиціях і що було співзвучне переконанням найширших народніх мас в Україні.

Саме тоді, після придушення повстань, Москва почала шукати нових метод замаскованої, підступної боротьби проти носіїв ідеї самостійної України. У значній мірі до цієї зміни тактики її спонукало бажання здобути собі прихильників серед українців Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, перетворити їх на носіїв комуністичної ідеї московського месіянізму на Заході, здемобілізувати український визвольний фронт усередині та створити в українців на інших землях ілюзію про існування «Самостійної України». Політикою «українізації» Москва хотіла завоювати довір’я українських мас в Україні і приєднати їх для себе. Водночас із цим вона проголосила НЕП (нову економічну політику), щоб відбудувати зруйноване господарство, заспокоїти на якийсь час в першу чергу селянство та заохотити його постачати державі можливо більшу кількість харчових продуктів. В наслідок цієї тактичної зміни московської політики серед студентів у Подєбрадах з’явилися так звані «зміновіховці», себто визнавці совєтського режиму в Україні. Всі національні студентські групи їх бойкотували, і з ними ніхто не втримував ніякого зв’язку. Бойкот організувала Леґія.

Розраховуючи на успіх цих нових заходів, Москва готувала цілковиту ліквідацію останків державної суверенности України, щоб закріпити її залежність від Москви.

Політику «українізації», українська інтелігенція і свідомі елементи нашого суспільства в Україні використали. Вони взялися за легальну культурно-національну роботу, не зрікаючись національно-державницької мети – визволення України з московського національно-культурного й державно-політичного поневолення. З того часу розпочалася на культурному полі тиха, але завзята ідеологічна боротьба, підсилювана українцями з чужини, а в тім і Леґією Українських Націоналістів. Українські свідомі елементи почали проникати в культурні установи та ширити там свої впливи, не опускаючи очей з молоді. Притихли дії повстанських загонів, які почали включатися в різні ділянки національного життя, щоб використати наявні умовини для продовження боротьби. І ось, того ж 1926 року в столиці Франції на вулиці Расін кулі чекіста Шварцбарта обривають життя голові Української Народньої Республіки в екзилі й головному отаманові Симонові Петлюрі.

Події свідчили, що перемогу думки можна закріпити тільки мечем. Становище в Україні переконувало, що проти деспотичного окупанта не можна іти тільки самою ідеєю і що тільки меч із величньою думкою зможуть усунути вороже беззаконство й привернути державність Україні.

І тому гасло ЛУН «Думка – думкою, меч – мечем» ще більше спонукувало до дальшого плекання в себе отих українських військових традицій, що були невід’ємною частиною духовости членства ЛУН.

Найхарактеристичнішою рисою Леґії Українських Націоналістів у той час було шукання шляхів до консолідації всіх українських національних, сил, до переоцінки тактики й стратегії боротьби та нашої внутрішньої й зовнішньої політики.

Підготовчі заходи скликати конференцію представників політичних угрупувань проробила Центральна Управа ЛУН. Вона заініціювала створення Всеукраїнського Національно-Політичного Об’єднання. В її склад мали увійти угрупування, які розуміли потребу організування власних сил у протиставності до орієнтацій на історичних ворогів України. Підготовчі наради з окремими діячами злагіднили гостроту тодішніх пристрасних розходжень про програму державного устрою й висунули на перший плян невідкладну потребу спільної самостійницької дії. Зокрема одна з груп, очолена М. Шаповалом, який мав концепцію організувати Українську Народню Раду, як представництво українських національно-політичних інтересів за кордоном, підтримала ініціативу ЛУН.

В травні 1926 року після маніфестаційної жалобної академії по вбитому голові Української Держави, С. Петлюрі, в якій взяли участь представники всіх політичних угрупувань, відбулася в Празі, на Сміховому Наместі, Конференція політичних угрупувань, яка тривала три дні. Здавалося, що вона завершиться успішним закінченням, але третього дня нарад появилися в залі два журнали – один правої, другий лівої партій – з полемікою про майбутню форму державного устрою в Україні, які викликали суперечливі дискусії та довели до розбиття Конференції.

В Конференції взяли участь усі політичні групи, об’єднані в центрі УНР, що їх репрезентантом був проф. О. Шульгин; гетьманці з проф. Д. Дорошенком; соціялісти-революціонери під проводом М. Шаповала й Н. Григорієва; соціялісти-демократи на чолі з проф. І. Мазепою; друга група соціялістів-демократів на чолі з М. Галаганом; Леґія Українських Націоналістів на чолі з М. Сціборським і Д. Демчуком; Група Української Національної Молоді на чолі з О. Бойдуником і В. Мартинцем; УВО та кубанці на чолі з проф. Л. Бичем, який і керував нарадами конференції.

Після невдачі організувати широку консолідацію ЛУН здобула собі позицію на незалежну політичну дію, і в її висліді 12 липня 1927 року прийшло до створення Союзу Українських Націоналістів, а згодом до Першої Конференції Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 та до Другої Конференції Українських Націоналістів 8-9 квітня 1928 року. Після цієї Конференції 11 квітня 1928 у Подєбрадах відбулося вдале віче з участю членів Проводу Українських Націоналістів Дм. Андрієвського, М. Сціборського, В. Мартинця й П. Кожевникова. Це все завершилося Конґресом Українських Націоналістів, що відбувся 28 січня – 3 лютого 1929 року у Відні. Тоді і створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Як у згаданих конференціях, так і в Конгресі брали участь представники ЛУН, Групи УНМ, СУНМ і УВО (хоч члени-прихильники д-ра Петрушевича й були проти орієнтації УВО на націоналізм), а також деякі особи з-поза цих організацій.

На становище голови Проводу ОУН ЛУН підтримала кандидатуру полк. Є. Коновальця передусім тому, що він з усіх старшин Армії УНР уособлював рівночасно фронтову боротьбу й революційне підпілля, фронтовика-вояка й державного мужа-політика та віддзеркалював заховані у глибинах народніх прошарів ідеологічні, політичні й національно-соціяльні прагнення. Члени ЛУН добре пам’ятали глибокодумний, справді державницький, погляд полковника Є. Коновальця, який він висловив так: «З утратою наддніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть і тоді, коли галицькі війська відберуть Львів, тому що поміж Польщею і Большевією сама Галичина ніяк втриматися не зможе». Також вони пам’ятали і про те, що, коли полк. Євгенові Коновальцеві деякі групи пропонували перебрати силою владу УНР в свої руки, він рішуче відмовився від цього тому, що ця влада-уряд є для нього «формальноправним і цілком законним». І пам’ятали найголовніше, що, коли затяжна боротьба ведена одночасно на декількох фронтах – проти більшовиків, поляків і денікінців, та ще й пошесть тифу прорідили лави Української Армії та змусили її до відступу із здобутого нею Києва, так що Начальна Команда Галицької Армії (УГА) мусіла шукати рятунку в підписанні 5-го листопада 1919 року умови з Денікіном (в наслідок чого Галицька Армія від соборної Армії УНР відійшла), то Армія УНР, завдяки полк. Є. Коновальцеві зберегла надалі непорушними свої соборницькі основи. То був іспит цих соборницьких основ Армії УНР – подія великої історичної ваги, хоч нами й по сьогодні ще належно не усвідомлена. Власне, Корпус Січових Стрільців, що в більшості складався з галичан, отже і територіяльно та й іншими вузлами минулого був пов’язаний з Українською Галицькою Армією, не пішов з нею, хоч його ряди теж були здесятковані тифом. Він пішов з Армією УНР і цим зберіг її соборницькі основи, вірність соборницьким традиціям, побратимству й ідеалам державности взагалі. В тім то й була велика роля полк. Коновальця, який був далекозорим політиком. Це потверджує і його передбачення, що політика й державні мужі Заходу «не вирішать справедливо долі Галичини», на що тоді надіялись діячі Галичини. Про його політичну далекозорість свідчило й те, що – всупереч опозиції прихильників д-ра Петрушевича – він узявся з усією рішучістю за реформу УВО, спираючи її підпільно-революційну боротьбу на соборницькій базі. Це все говорило про нього, як про державного мужа, який розумів, що основних підвалин української державної дії нікому не вільно розхитувати і підривати.

Тому то саме ЛУН і була за кандидатуру полк. Є. Коновальця на голову Проводу ОУН.

При цьому тут треба згадати такий епізод: вже по створенні Союзу Організацій Українських Націоналістів і після завершення всіх підготовчих праць до Першої Конференції, напередодні від’їзду М. Сціборського як делегата ЛУН на цю конференцію, Л. Костарів спротивився поїздці М. Сціборського й образливо поставився до тих, що були за участь нашого делегата в конференції. Така його нічим не умотивована поведінка примусила автора цих рядків через двох своїх секундантів, Ф. Жлудкина й В. Дрикаловича, викликати Л. Костарева на поєдинок. Та до двобою не прийшло, бо Костарів через цих секундантів відкликав нанесені образи й погодився на поїздку М. Сціборського на І Конференцію Українських Націоналістів.

Осередок ЛУН в Подєбрадах став творцем, надхненником і рушієм діяльности організації. Тут було велике скупчення ідейної та активної військової молоді, яка вже усвідомлювала, що перемога лежить не тільки в науковому, але й в ідеологічно-національному й державницькому підготуванні, а також в потребі переоцінити дотеперішні вартості й методи боротьби. Це все значилося також і на видавничій діяльності подєбрадського осередку ЛУН, що, поруч «Державної Нації», випускав різного роду відозви, меморандуми, плякати і ін. Цю літературу знаходили студенти ранками в своїх лавках у авдиторіях. На видання члени ЛУН щедро жертвували частку із своїх стипендій чи літніх заробітків при будовах, направі доріг, регуляції річок тощо.

Також і під оглядом розбудови економічно-господарського життя ЛУН не залишалася позаду. Наприклад, вона мала їдальню, до якої вчащало багато гостей. Між ними часто бував і ген. В. Петрів. Після прочитання якоїсь націоналістичної відозви він, бувало, говорив: «Гарно сказано, але не переконливо!» В цій їдальні відбувалися також організаційні імпрези, доповіді й засідання Управи.

Незалежно від того, чи голова Центральної Управи або голова Генеральної Ради були обрані з подєбрадців чи пражан, все одно центром життя ЛУН були Подєбради. Там же й видавався офіційний пресовий орган ЛУН – «Державна Нація».

Головним співробітником «Державної Нації» були М. Сціборський, Є. Маланюк, Л. Мосендз, М. Вікул, Я. Моралевич, Л. Костарів й інші подєбрадці, а з замісцевих – члени празької філії: М. Загривний (поет Грива), Дм. Демчук, брати Пасічники, Д. Малько, з Берліну – П. Кожевників, з Брна – О. Хмельовський, далі сотник Олекса Чуб, який був уповноваженим ЛУН на Люксембург і східню Францію та інші. Редакція була в постійнім зв’язку з наддніпрянцями-націоналістами з-поза ЛУН – генералом М. Капустянським, проф. Є. Онацьким, інж. Дм. Андрієвським та іншими.

ЛУН мала філії у більших студентських скупченнях Чехо-Словаччини та в інших державах західньої Европи, а також поодиноких членів на Волині та в Галичині.

Щодо складу членства ЛУН у Подєбрадах, то з професури від початку належали тільки проф. д-р Микола Вікул і проф. Яків Моралевич.

Члени ЛУН - абсольвенти УГА, житомиряни М. Сціборський, О. Гайдай, Ю. Артюшенко та професори Я. Моралевич і М. Вікул

Проф. д-р М. Вікул народився 3. 1. 1884 у Грузії. Його батько священик викладав у тіфліській Духовній Семінарії. По закінченні Варшавського Університету став у 1913 році учителем Середньої Технічної школи в Кам’янці Подільському. В 1919 р. був старшим асистентом Кам’янецького Університету. На еміграції спочатку працював у Міністерстві Освіти УНР, а згодом як керівник катедри неорганічної хемії в Українській Господарській Академії. Був автором добрих підручників для студентів Технологічного відділу Інженерного факультету. Всі студенти його любили, бо вмів своїми викладами тримати авдиторію в напруженні. 14 лютого 1935 року відійшов у вічність, осиротивши дружину й доньку.

Професор Я. Моралевич народився 30 квітня 1878 р. на Поділлі в священичій родині. Закінчив економічний і комерційний факультети Інституту Народнього Господарства. Як економіст, був головним рахівником Міністерства Торгу і Промисловости УНР. Знання й досвід проф. Я. Моралевича в Українській Господарській Академії дуже високо цінилося, також і його підручники були великим вкладом в українську наукову літературу.

Термінологічна комісія академії: Б. Лисянський, М. Левицький, В. О’Конор-Вілінська, Є. Чикаленко, Я. Моралевич, О. Вілінський, В. Королів

Обидва ці професори вклали багато праці у вишколення націоналістичних кадрів як у ЛУН, так пізніше і в ОУН, дбаючи, щоб ці кадри були здібними, коли прийде час, послужити в ділі відбудови національно-державного і соціяльно-громадського життя Батьківщини. Їх студентами були М. Сціборський, Л. Мосендз, автор цих рядків і багато інших членів ЛУН. До речі, їхні реферати були виголошені й на Конгресі Українських Націоналістів. Проф. Микола Вікул говорив на тему «Релігійне питання в Україні», а проф. Яків Моралевич – «Фінансова політика в Україні».

Із рядів студентства членами ЛУН спочатку було тільки четверо галичан – Роман Мінів, Василь Виноградник, Ярослав Герасимович і Петро Вигнанський. Члени-наддніпрянці походили переважно з рядів колишніх старшин і вояків Армії УНР, що в той час були студентами Української Господарської Академії. Пізніше до цієї Академії прибула на студії більша кількість молоді із Західніх Українських Земель (Волині й Галичини). Частина з них вступила до ЛУН, а відтак брала участь у підпільно-революційній боротьбі на українських землях; між ними волиняк Євген Омельчук, що пізніше згинув в Українській Повстанській Армії (УПА) в боротьбі з окупантом.

Кількість членів ЛУН постійно збільшувалася, зокрема збільшилася вона після того, як до ЛУН приєднався Союз Хліборобів-Демократів, що їх очолював проф. Леонід Фролов, а з студентів – О. Мартинів, П. Заворицький й інші. Крім того, ЛУН мала багато симпатинів серед загалу студентів, з яких чимало вже пізніше, як члени ОУН, згинули в боротьбі з окупантами – наприклад донька колишнього ректора Української Господарської Академії проф. Івана Шовгенова – Олена Теліга, її чоловік Михайло Теліга, Дмитро Оснач та інші.

Абсольвенти економічно-кооперативно факультету УГА, 1929 р. Стоять у першому ряду 8-ий та 9-ий - Л. Фролов і Я. Моралевич. В центрі останнього ряду – М. Сціборський (з метеликом)

Леґія Українських Націоналістів у Подєбрадах була наявним доказом того, яке велике виховне значення має своя національна висока школа. Свій військовий досвід, разом із академічним удосконаленням члени ЛУН доповнювали теоретичними знаннями про політику й політичні рухи, що такі необхідні при будові власної держави. Ці знання члени ЛУН здобували не для заробітків чи постійної екзистенції на чужині...

Треба сказати, що серед професури й студентства Української Господарської Академії було декілька політичних напрямків. Тут були соціялісти-революціонери, соціял-демократи, галицькі радикали, колишні соціялісти-федералісти гетьманці, Леґія Українських Націоналістів та поодинокі члени УВО, що ніде не належали, напр., Михайло Селешко, що на інтервенцію був з Чехо-Словаччини виселений до Німеччини, де вступив до берлінської філії ЛУН.

Згадуючи про склад членства ЛУН, спробую навести прізвища хоч небагатьох, не згадуючи про тих, що про них невідомо, де тепер перебувають.

Крім згаданих уже професорів д-ра Миколи Вікула, проф. Якова Моралевича і проф. Леоніда Фролова до ЛУН належали з студентства: Микола Сціборський, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Леонід Костарів, Юрій Руденко, Олекса Жлудкін, Василь Виноградник, Роман Мінів, Ярослав Герасимович, Петро Вигнанський, Панас Заворицький, Олекса Мартинів, Архип Кмета, Олександер Гайдай, Григорій Божик, Михайло Первак, Володимир Дрикалович, Іван Кузнеців і багато інших.

Ще менше залишилося в пам’яті членів ЛУН з інших філій. З трьох братів Пасічників запам’яталися тільки Теофіль і Дмитро Пасічники, О. Чехівський, Д. Малько, Микола Тобілевич, Максим Загривний, Дмитро Демчук, К. Дударів (з празької філії); Хмельовський (філія в Брні); Петро Кожевників і Михайло Селешко (з берлінської) та сотник Олекса Чуб (з Люксембурґу).

Значення Леґії Українських Націоналістів як основно наддніпрянської організації в загальнонаціональному русі велике. І так, як ментальність української нації в цілому є синтезою ментальности її поодиноких частин, так і націоналістичний рух, як цілість, став синтезою ментальности поодиноких, розкиданих по всім світі націоналістичних організацій, що творили цей рух. В ОУН, де в силу випадкових історичних обставин галичани були у великій більшості, члени ЛУН, як і інші наддніпрянці, були тим ферментуючим чинником, що витворював на ґрунті минулого все дальший і дальший процес практичного державно-соборницького ставання у всенаціональних маштабах. Про цей позитивний процес, між іншим, згадав полк. Євген Коновалець при зустрічі з автором цих рядків у Берліні в 1938 році, під час останньої своєї подорожі до Роттердаму. Полковник Є. Коновалець тоді сказав мені, що чим міцніше соборницьке коріння, тим міцніші й соборницькі парості, бо ж соборницьке коріння в своїм житті вже раз реально переживало національно-державну єдність. Він щиро вірить в неї, і це є запорукою, що це коріння лишиться їй вірним і свою віру в неї прищепить паростям.

На закінчення необхідно сказати, що головних даних, які характеризують ЛУН, її суть, її вищі й низові керівні органи та членство, ми з пам’яті подати не можемо, бо всі матеріали ЛУН треба вважати втраченими, а в українській пресі з тих часів майже нема про ЛУН відомостей.

Одно можемо сказати з певністю: ЛУН була одним з найсвітліших виразників тої доби, коли почав оформлюватися український націоналістичний рух. І теж можемо ствердити, що ініціатива ЛУН до створення Всеукраїнського Національно-Політичного Об’єднання і сьогодні є живою в українськім національнім світі. Її поновлюють кожночасно в першу чергу живі члени ЛУН. Не зважаючи на відосередні сили, ідея всенаціонально-духової одности й державно-політичної цілеспрямованости набирає реального змісту і подає надію, що через всеукраїнський чин таки знайде втілення в леліяній нами ідеї державної цілости.

Стаття Юрія Артюшенка «Леґія Українських Націоналістів» оцифрована з видання «Євген Коновалець та його доба» (Мюнхен : Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. С. 380–394) та спеціально підготовлена для інтернет-видання «Житомирщина історична» Антоном Сичевським.
Пропонуємо вашій увазі пропагандистську статтю 1928 р. щодо історії 45-ої дивізії та її зв’язку з Волинню-Житомирщиною. Цікавим є той факт, що закріпленню більшовиків при владі на Житомирщині у складі 45-дивізії допомагали бійці, які переважно не представляли власне Житомирщину, а були жителями Придністров’я, Одещини, Херсонщини. Керівником Волині-Житомирщини теж призначили партійного функціонера Тарнопольченка, який не мав відношення до регіону. Тарнопольченко народився у 1888 році на Донбасі, у Дружківці. Батько був слюсарем, тому син з 7 років служив по найму. Закінчив сільську школу. В революційному русі брав участь з 1906 року. У період 1906–1917 років перебував у засланні. У Червоній армії служив в 1918–1922 роках. Після демобілізації працював по радянській лінії та очолив Житомирщину.

45-я дивизия носит название Волынской. Это имя ею по праву заслужено у рабочих и крестьян Волыни. Это имя завоевано кровью лучших бойцов дивизии, пролитой на полях и в лесах Волыни в борьбе с классовыми врагами пролетарской революции.

Это имя Волынской, – результат боевого союза рабочих и крестьян Волыни с дивизией в тяжелые, но славные дни гражданской ВОЙНЫ. С Волынью дивизия связана ещё с первых месяцев своего существования. Ещё в июне 1919 года когда организовывалась дивизия в Одесском районе, - в селах, местечках, городах сегодняшней Советской Молдавии, в полки и батареи молодой красной дивизии приходили смелые и сильные люди и заявляли:

– Хотим биться за Советскую власть!

В среде этих бойцов, в основном жителей Приднестровья, Одесщины, Херсонщины, которые, не взирая на свист и шиканье кулацкого и белогвардейского зверья, твердо решили биться с контр-революцией, не мало было и волынских рабочих и крестьян. В большинстве это были беженцы бросившие свои хаты и насиженные места, беднота, убежавшая от петлюровской нагайки, от кулацких банд различного цвета и масти.
Волынцев было немало в полках дивизии и они прошли с нею весь тяжелый исторический 400-верстный переход от Балты до Житомира, Коростышева...

Так было положено начало связи 45-й дивизии с волынскими рабочими и крестьянами.

Бурным потоком, прорвавши белогвардейско-петлюровское кольцо, вливались полки дивизии в волынские леса и поля. Петлюровские части отступали в направлении Житомира – Бердичева. Отступали, но с боями, не пуская дивизию на Волынь. В боях за Миньковцы, Ивницу, Ходорков, Корнин дивизия потеряла немало убитыми иранеными. Это была первая кровь, пролитая бойцами дивизии на Волыни.

А кто из старых ветеранов дивизии, кто из сегодняшних жителей Сельца, что неподалеку от Житомира, не помнит боев бригады Котовского с петлюровцами? Тогда эта пехотная бригада решительным напором сбила петлюровские войска, последние, не выдержав натиска, освободили Сельцо. Но неугомонен враг... Отступив в направлении Бердичева и, немножко оправившись, он снова повел наступление. Снова бои... Но напрасны были старания петлюровцев на этот раз. Дивизия освобожденных сел и местечек Волыни не отдала. Противник был отброшен.

– Бригаде Котовского поддержать наступление 44 дивизии, – отдает новое приказание командование. И тогда прыжок за врагом в район Троянов, что за крученой р. Гуйвой разбросался к югу от Житомира. Другие части дивизии в это время занимали район Коростышева. Утвердившись на р. Тетереве, а затем, перешагнув ее, уверенным полукольцом окружилис северо-востока Житомир. И, наконец, 20 сентября 1919 года совместно частями 44-й дивизии сорок пятая берет Житомир…

Бойцы отдыхали в волынских селах, вспоминая тяжелый, пройденный с кровью путь. Но отдыхать пришлось недолго, потому что дивизию перебрасывали в другой район. Она уходила Волыни, похоронив наздорожных кладбищах, в лесах и байраках Волыни многих своих сыновей.

Это была первая жертва дивизии на Волыни. Дивизия ушла, чтобы снова вернуться на Волынь для боев, для битв, еще более жестоких и кровавых.

И уже в июньские дни 1920 года 45-я дивизия в составе Буденовской армии после исторического прорыва Сквира – Казатин снова на полях Волыни. Белополяки панически отступают. У реки Случь началось тяжелое.

…Если смотреть на карту Волыни, то взору представляется почти зеленое сплошное море, кое-где переходящее в перелески и поля. Речки, речушки бегут по Волыни, извиваясь в лесах. Среди этих болотистых речушек три – Случь, Горынь и Иква (сейчас временно отошла к Польше) принадлежат к серьезным преградам. Они тремя черными кручеными лентами перерезают Волынь с юга на север. Если идти от Житомира на запад, то поочередно нужно переступить сначала Случь, потом Горынь, потом Икву. Дивизии это и нужно было сделать. Она это сделала, оставив на скалистых речных берегах сотни своих бойцов, павших в бояху Ново-Мирополя, Любара, Изяславля, Грицева, Кременца, Дубно и Божьей Горы. Связь дивизии в период её боев на Волыни с рабочими и крестьянами крепла: в дивизию вливались отряды бедноты, батрачества для борьбы с белополяками. И вот, по окончании гражданской войны, 20 февраля 1922 года 2-й съезд Советов Волыни принимает шефство над 45-й дивизией, этим актом как бы скрепляя ту неразрывную историческую связь, которая родилась у дивизии с Волынью в период боев с иностранной контр-революцией. С этого времени дивизия прибавила к своему имени одно слово «Волынская». Волынская, как символ боевого союза рабочих и крестьян Волыни с 45 дивизией, союза, который креп, сделался мощным под руководством коммунистической партии.


За последние годы связь 45 дивизии со своим шефом ещё более окрепла. На Киевских маневрах 1928 г. были представители волынских рабочих и крестьян и участвовали в этих маневрах не только как гости, но и как бойцы, демонстрируя своим пребыванием на маневрах боевую готовность рабочего класса и трудящегося крестьянства Волыни к борьбе вместе с 45-й дивизией, со всей Красной армией, против всех посягающих на Советский Союз.

Дивизия, носящая имя Волынской, поднимаясь все выше по линии военно-политического совершенствования, всегда готовая защищать Советский Союз от нападения буржуазии, крепит свою мощь и твердо уверена, что если ей придется опять очутиться на Волыни, молодые красноармейцы, ведомые закаленным в гражданской войне командно-политическим составом, организованные в единую мощную силу партийной организацией, будут достойно нести знамя воодушевленные лозунгом: «победить».

И они победят.

Джерело: Наши шефы. 45-я дивизия и Красная Волынь // История 45-й Волынской Краснознаменной стрелковой дивизии. – Т. 1. Боевой период. – Киев : Политотдел 45-й дивизии, 1929. – С. 325-326.

Підготував Ігор Макарчук, спеціально для інтернет-видання «Житомирщина історична»
Червоне – це містечко, яке було частиною цукрової імперії Терещенків… Сьогодні це селище закохує в себе багатьох туристів.


Щодо походження назви «Червоне» є декілька версій. Одна із них говорить, що колись на це поселення нападали татарські орди і багато крові тут людської пролилося, через те мандрівники здалеку бачили, що все поселення було в крові, тобто мало червоний колір. Інша ж легенда говорить, що назва пішла від великої кількості червоних килимів, які продавилися на базарах селища. Третій варіант походження: добувалась червона глина, якою люди обмазували свої хати. І завдяки червоному кольору будиночків, проїжджі люди назвали це селище Червоним.

Велику кількість туристів селище приваблює своїм неоготичним палацом. Побудував його граф Адольф Норберт Еразм Грохольський у 1851 році. Але довго він тут не прожив, адже був немолодим. Після смерті Адольфа його дружина Ванда продала маєток Федору Артемійовичу Терещенку. Терещенки були великими промисловцями, цукрозаводчиками та меценатами. Купивши володіння у Червоному, вони відразу побудували тут цукроварню, спиртовий завод, також забезпечили заводських робітників всім необхідним: побудували їм будинки, лікарню, школи, церкву і багато чого іншого.


На даний момент всі ці будівлі збереглися і утворюють комплекс «старе Чевроне».

Після Федора Артемійовича власником володінь у Червоному став його син Федір Федорович, який побудував тут авіазавод і став він одним із перших авіабудівних заводів в тодішній Україні. Тут були побудовані літаки моделі «Терещенко 1», «Терещенко 2», «Терещенко 3» і так до 7 моделі.

Так як у Червоному був авіазавод, молодий Федір запрошував видатних льотчиків, які випробовували літаки на ділі. Також у Червоне в гості до Доріка (так по сімейному називали Федора) приїжджав цар Російської імперії Микола ІІ.

Окрім цього, в неймовірно прекрасному маєтку є свій домашній театр, в якому виступали знамениті люди…

На замовлення Терещенків в Червоне було привезено фонтан «Три грації». Цей фонтан є однією з копій, яких є лише декілька у світі: одна знаходиться у Барселоні, одна у Червоному і ще одна у Петербурзі. Оригінал зберігається в Луврі.

У Червоному є унікальні місця для відпочинку. Окрім палацу, який приваблює до себе велику кількість туристів, у місцевому парку є озеро кохання, зроблене у вигляді серця. Посеред озера розташувався острівець із кованою альтанкою та гойдалкою. Люди кажуть, що якщо кинути монетку у воду і загадати бажання, то воно обов'язково збудеться. Цей став розташовується в місцевому парку, в якому посаджена велика кількість дерев, в тому числі і ботанічних. Частина лип висаджена так, що утворюють алею, яка приблизно має довжину 300-400 метрів. Ця краса була створена близько ста років назад і до сьогодні милує око.

Приїздіть у Червоне і все це побачите на власні очі.

На екскурсію у Червоне приїжджав мер міста Житомира Сергій Сухомлин. Також приїжджав нащадок Терещенків Мішель. Був тут і журналіст Павло Казарін і багато інших…


На даний момент в селищі на волонтерських засадах працює гід – Тарас Коновалов, студент історичного факультету Житомирського державного університету ім. І. Франка. Він проведе вам цікаву, а головне комплексну екскурсію територією та всередині маєтку.

Номер телефона гіда: +380977707768.

Підготував Тарас Коновалов, спеціально для інтернет-видання "Житомирщина історична"

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з завідуючим Музею партизанської слави в селі Словечно Овруцького району Василем Остаповичем Хилевичем. 


- Розкажіть, будь-ласка, про історію створення музею. Як формувалася експозиція музею?

- Ідея про увіковічення партизанського руху в краї виникла в 1957 році, коли на території Полісся проходив зліт партизанів, коли уславлені партизани відвідали Полісся – місця боїв та базувань своїх загонів. Хоча ще відбувалася відбудова народного господарства, тобто повністю зруйнованого, житлових будинків, було вирішено створити у Словечному партизанський музей. Адже під час Другої світової війни Словечанщина стала центром партизанського руху.


Спорудження музею почалося в минулому ХХ столітті, в 1961 році, з ініціативи тодішнього першого секретаря Словечанського райкому компартії Пінковського Івана Себастьяновича, а вже наступного року, тобто 4 листопада 1962 року музей відкрився для перших відвідувачів. Жителі колишнього райцентру і навколишніх сіл збудували цей музей народним методом, тобто безкоштовно.

Василь Остапович Хилевич

З того часу минуло вже 58 років. Музей став візитівкою Словечанщини, гордістю нашого краю. Адже його експозицію склали речі, документи, фотографії, подаровані місцевими жителями, безпосередніми учасниками партизанського руху. Кожен експонат – як подих пам’яті, як свідчення звитяги непокірного, відчайдушного поліського люду.

До 1971 року музей працював на громадських засадах, а після проведеної цього року реекспозиції став відділом Житомирського обласного краєзнавчого музею.


В 1985 році було проведено ґрунтовну реекспозицію і до 40-річчя Перемоги відкрито нову експозицію в п’яти залах.

До 50-річчя перемоги над нацизмом в 1995 році біля музею споруджено меморіальний комплекс спаленим селам, який нагадує повоєнним поколінням про жах німецьких каральних експедицій, що вогняним смерчем знесли з лиця землі 33 поселення Словечанського району із 52 населених пунктів, які були у Словечанському районі. Загалом під час каральних експедицій на Словечанщині було спалено живими 3240 осіб (дітей, жінок та стариків).

 
 

Сучасна експозиція музею партизанської слави вміщує матеріали, що послідовно розгортають перед відвідувачами історію партизанської війни – народного руху опору окупантам, починаючи зі створення перших підпільних груп та партизанських загонів, до масштабних відкритих воєнних дій партизанських формувань проти окупантів. Загалом в музеї зберігається більше 2500 експонатів.


- Якими є особливості функціонування музею нині? Хто є співробітниками музею?

- Наш музей є чи не одним з єдиних на території України, який зберігає пам’ять про героїзм і мужність партизан в роки Другої світової війни. Ще однією особливістю є те, що в роботі нашого музею є виставки, що присвячені не лише військовій тематиці. Прикладом є виставка «Чорнобиль – пересторога всій землі», так як наш район дуже постраждав від того лиха. Також виставка пам’яток льодовикової доби, яка називається «Коли людей ще не було».


- Можете сказати якою є статистика відвідуваності музею? Чи приваблює він туристів України?

- За час функціонування музею партизанської слави, музей відвідало більше 1,5 мільйони осіб. Частими відвідувачами музею, окрім наших співвітчизників, є вихідці з країн колишнього Радянського Союзу, а також представники країн Європейського Союзу.

- А що змінилося в роботі музею порівняно з радянськими часами? Чи підтримує держава роботу?

- На відміну від радянського часу ми змінили підхід до подання інформації під час проведення екскурсій, тобто висвітлюємо Другу світову війну всебічно, подамо достовірні факти як про діяльність радянських партизанів та підпільників, так і діяльність національного руху опору на території Полісся. Ми розповідаємо і про похідні групи Мельника, і Бандери, також про Поліську Січ, яка увійшла в історію – як Олевська республіка Тараса Бульби-Боровця. В зв’язку з тим, що в країні складне становище, то фінансування культури, куди відноситься і мережа музеїв не є пріоритетним. 


- Можете пригадати хто з представників радянського партизанського руху приїздив до музею?

- Найвидатнішим представником партизанського руху минулого ХХ століття був командир великого партизанського з’єднання Олександр Сабуров, який приїжджав на Овруччину, Словечанщину в листопаді 1968 року. Також, багато приїжджало делегацій з інших країн. Особливо часто приїздили чехи, словаки, які брали участь в урочистих заходах визначних дат Другої світової війни.


- Чи поповнювали вони фонди музею своїми особистими речами, нагородами зброєю іншими трофеями?

- Так, дійсно, коли приїжджали делегації та поодинокі відвідувачі, вони завжди привозили якісь речі. Деякі ми залишали як експонати, деякі йшли в бібліотечний фонд.

- В чому полягає унікальність вашого музею?

- Словечанський музей партизанської слави Полісся є чи не одним з єдиних, що зберігає пам’ять про одну з найяскравіших сторінок історії нашого краю – народну партизанську боротьбу з нацистськими окупантами, що набула грандіозних масштабів саме на Житомирському Поліссі.


- Як саме на сьогодні представлено фонди музею і що в них зберігається?

- В фондах музею зберігається багато унікальних експонатів. Один із залів музею змонтовано на зразок партизанської землянки, де розміщено побутові речі партизанів, якими партизани користувалися у своїх нелегких походах. Партизанський млин, який змайстрував Марко Степанков, що був зв’язковим у з’єднанні імені Щорса, гармонь та патефон, духова труба з партизанського оркестру, лижі, взуття та одяг партизанів. Гідне місце в експозиції займають матеріали, що розповідають про бойову співдружність поліських партизанів із словаками.


 

- Які експонати ви могли б виокремити як найцікавіші?

- Унікальні предмети – військовий одяг командира з’єднання Степана Малікова, трофейний підривний механізм, радіоприймач cловечанських підпільників.

- Нині триває процес оновлення експозиції? Хто до нього долучається?

- Експозиції музею оновлюються з кожним роком. Ми самі збираємо речі, а також передають діти учасників підпільного партизанського руху. В даний час у нас відкрилася й нова експозиція – це Революція Гідності та експозиція АТО, ООС. Експонати передають самі учасники бойових дій антитерористичної операції.


- Нам стало відомо, що нещодавно музей було пограбовано. Розкажіть, будь-ласка, детальніше про дану ситуацію. Чи часто музей ставав жертвою зловмисників?

- Дійсно було проникнення у музей, злочинці думали, що там були оригінали нагород, а то були муляжі орденів та медалей. Перед цим була крадіжка в 1993 році, тобто 27 років тому, це була група злочинців з Лугинського району. А перед цим – в кінці 1980-х років.

- Пригадайте, будь-ласка, хто в минулому очолював музей та хто були його співробітники?

- Словечанський музей вже функціонує майже 58 років і допомагає нам не впасти в безпам’ятство.

Першою завідуючою музею партизанської слави була колишня зв’язкова з’єднання імені Щорса – Ганна Олексіївна Виговська, дружина підпільного секретаря райкому компартії. Вона зібрала перші 200 експонатів, що склали основу експозиції. Виговська є прототипом жінки-партизанки в пам’ятнику «Партизани» біля музею.


В різні роки музеєм завідували Гойчук, Нагорська, Горобенко Віктор Іванович, Закусило Олександра Микитівна, Ковальчук і Дідух Ольга Іванівна, яка працювала понад 30 років. Після неї я вже 16 рік працюю завідуючим. Я став завідуючим в 2004 році.

- З якими складнощами вам доводилося стикатися?

- Складнощі завжди були, є і будуть. Порівнюючи 10 років назад і зараз, відвідуваність музею стала нижчою, ніж у попередні роки. Це, мабуть, більше всього пов’язано з інтернетом. Якщо брати історію, то раніше ходили у клуби і дивилися кінофільми, а зараз зацікавленість цього покоління не така, як була раніше.

- Що для вас, як директора музею, є джерелом натхнення до своєї праці?

- Джерелом натхнення для мене є історія. Я вихідець з поліщуків, проживаю в цьому краї. Неодноразово спілкувався з учасниками Другої світової війни. Мені дуже цікаво знати й передавати історію нашого краю, так як мої земляки та родичі воювали в роки війни.

 
 
 
 
 

- Якою ви вбачаєте майбутню перспективу існування та розвитку музею?

- У зв’язку з декомунізацією, за умовами державного фінансування в майбутньому можливе переформатування музею партизанської слави у краєзнавчий музей Словечанського краю або ж Словечансько-Овруцького кряжу.

- Так, це - дуже гарна перспектива. Дякуємо вам за змістовне інтерв’ю!

- Дякую і вам!

Інтерв’ю записала Марія Хилевич, спеціально для інтернет-видання «Житомирщина історична» (www.history.zt.ua)

Фото М. Хилевич

Наша сторінка у Facebook

Наш канал у Telegram

Наша сторінка у Twitter

Наша сторінка в Instagram

Логотип нашого видання

Пошук на сайті

Site Translator

Мапа відвідувань

free counters

Стистика переглядів

Лічильники та каталоги

каталог сайтів