Культура

Поштівки

Публікації

Мапи

Реконструкція

Колекціонування

Документи

Бібліотека

Книжкова полиця

Преса

Пам’ятники та знаки

Відеотека

В житті Натана Перельмана було дві музи – піаніно та живий професійний гумор. Вихованець двох столичних консерваторій отримав бездоганну освіту від найкращих музичних педагогів свого часу. Збагативши свій виконавський талант елементами німецької, австрійської, української та російської шкіл фортепіано, Натан Перельман став одним з найкращих піаністів Радянського Союзу. Свій професійний досвід піаніст передавав учням у стінах Санкт-Петербурзької консерваторії, професором якої він був ще з 1957 року.


1 серпня 1906 р. у сім’ї житомирських євреїв Перельманів народився хлопчик Натан. Батько Юхим з малих літ прививав синові любов до музики.

У спогадах Натан Перельман згадує своє непросте дитинство в Житомирі у вирі революційних подій 1920 року. Під час бойових дій на Житомирщині Натан Юхимович пройшов «бойове хрещення гастролями». Хлопчик мусив працювати, щоб допомогти родині. Він разом з двома хлопчаками, що грали на віолончелі та скрипці, організували тріо. Натану належала роль піаніста.

Малюнок Резо Габріадзе

Сценою для юного тріо став агітаційний поїзд Першої кінної армії Семена Будьонного. Юні гастролери розучили один з вальсів Еміля Вальдтейфеля і виконували його, «повертаючись від кінця до початку без зупинки незліченну кількість разів, щоб надати йому значущість великої форми». Будьонновці були у захваті.

Спочатку юні музиканти, яких возили по селах, грали поодинці, але потім їх відрядили до однієї з фронтових бригад. Рівень музичної підготовки виступаючих, звичайно, залишав бажати кращого. Та й грати доводилося на нелагоджених інструментах і нерідко при світлі гасової лампи.

Юне тріо мало тямило в політиці. А більшовики вирішили зробити тактичний крок, взявши хлопчаків-музикантів для виконання музичних творів в ході агітації та пропаганди. «Служило» тріо в різних частинах, в тому числі у караульному батальйоні чека (скорочено – карбат). Хлопці виступали у Богунському, Таращанському полках, дивізії Щорса. В ході акції т. зв. «продрозверстки» тріо виступало на заходах більшовиків на Житомирщині: в Черняхові, селі Високому та інших. Як не дивно, реквізитори селянського майна влаштовували для селян символічні музичні концерти.

Про житомирську фотомайстерню та своє навчання в Житомирському музичному училищі у світлі революційних подій Натан Перельман згадував: «І ось одного разу нас привезли в фотографію «Декаданс». Ця «шикарна» фотографія на головній вулиці міста мені була знайома. Там після вступного іспиту до музичного училища Імператорського російського музичного товариства я був закарбований для нащадків в розкішному оксамитовому костюмі з мереживним коміром, у вагнерівському оксамитовому береті, з нотами трубочкою в руках і виставлений у вітрині напоказ. Але це було в якомусь іншому житті».


Фотографічний бланк ательє «Декаданс». З колекції А. Сичевського

Гарнізонний клуб більшовиків розміщувався в особняку колишного міського голови, де тріо давало концерти. Афіша концертного виступу дуже тішила хлопців. «З гордістю ми дивилися на плакат, де красувалися наші прізвища, увінчані дивним словом «лауреати». Не знаючи, що це таке, ми здогадувалися, що це щось нас звеличує», – згадував Перельман.

Також він пригадував, що в Житомирі він був одним з «видатних» дітей, які добували хліб для мами, тата, братів, сестер». До речі, у сусідньому з тріом вагоні розташовувалася друкарня Ісака Бабеля.

«Уявіть моє здивування, коли я виявив, що Бабель, перебуваючи в моєму рідному Житомирі, зупинявся на моїй вулиці, розмовляв зі знайомим мені з дитинства євреєм, названим [в книзі спогадів Бабеля] під ім’ям Гедалі, а потім тою ж вулицею йшов на вокзал, де стояв «сяючий вогнями» поїзд Першої кінної. Правда, тут він дещо перебільшує, нічого не сяяло, але, мабуть, сяяла його власна душа…», – писав Перельман.


Малюнок Резо Габріадзе

Однак, Перельман зберіг про ті часи найтепліші спогади: «Начальник клубу, який скучив за своєю сім’єю, ніяк не хотів з нами розлучатися. Він малював ідеалістичну картину райського життя, говорив, що, коли відбудеться перемога, Перша кінна армія всіх нас відрядить в Петроградську консерваторію для продовження музичної освіти. Але цьому не судилося тоді здійснитися. Хліб-сіль нашу чекали голодні роти домівки, і ми змушені були розлучитися з агітпоїздом, друзями і мріями».

Натан разом з мамою переїхав з Житомира у Київ в 1921 р.

Протягом 1921–1924 років Натан навчався у видатних піаністів, викладачів Київської консерваторії, німців за походженням, Фелікса Блуменфельда та Генріха Нейгауза. Цікаво, що разом з Перельманом у Блуменфельда займалися й в майбутньому знакові діячі музичної культури – піаніст Володимир Горовіц, до речі, внук бердичівського купця Йоахима Самойловича Горовіца, та композитор Гліб Таранов.

Педагоги Перельмана були справжніми майстрами музичної справи, про що свідчить рівень їхньої підготовки. Наприклад, Блуменфельд був учнем Федора Штайна і Миколи Римського-Корсакова, у 1885 р. закінчив з золотою медаллю Санкт-Петербурзьку консерваторію, де потім працював професором аж до переїзду у Київ в 1918 р. Генріх Нейгауз, племінник Блуменфельда, навчався у Берліні у Карла Генріха та Леопольда Годовського, а також з 1909 р. до початку Першої світової війни – у Віденському університеті музики та виконавського мистецтва, а через рік екстерном закінчив Петроградську консерваторію. До переїзду у Київ Нейгауз викладав у Грузії, в Тифлісі (Тбілісі).

В одному з інтерв’ю про своїх київських викладачів Перельман пригадував: «Чарівність молодого Нейгауза – надзвичайно артистичної людини – була неповторною. Ми всі підкорилися йому. Звичайно, я виявився і під величезним впливом його природної, позбавленої будь-якої манірності гри. Він в той час був дуже захоплений тодішньою сучасною музикою, головним чином Шимановським і Скрябіним, і був ще так педагогічно недосвідчений, що давав мені, абсолютно неволодівшому професійною майстерністю, сонати Скрябіна. Я відчував від них – повинен прямо сказати – якісь еротичні відчуття, та й взагалі ця музика кепсько діяла на мою нервову систему, не кажучи вже про сприйняття ритму. Одна талановита піаністка, учениця Г. Г. [тут і далі в тексті мається на увазі Генріх Густавович Нейгауз. – Авт.], яка переїхала потім в Петроград і поступила в клас до Л. В. Ніколаєва, не могла рівно зіграти в fugato з Сонати Бетховена № 28 чотирьох шістнадцятих: вона була занадто «скрябінізована».

В ті часи Г. Г. перебував під серйозним наглядом свого дядька – блискучого Ф. М. Блуменфельда. До речі, він страшенно любив коней, завжди намагався погладити їх морди. Коні були його хобі. Блуменфельд вів, крім спецкласу, великий клас ансамблю. Пам’ятаю, я був присутній на уроці, коли він показував Тріо Чайковського. Забути це неможливо. Він уже був тоді частково паралізований… Г. Г. та Ф. М. [Блуменфельд] часто грали в чотири руки.

Природно, обидва ці музиканта суттєво відрізнялися від представника школи С. Тарновського – такого собі пана, який грав дуже комфортабельно. Його звук, його трактування, як і київське кафе, де він любив сидіти в роки непу, пити каву і спостерігати за юними дівами – все було комфортабельно. У нього, власне, і вчився великий Горовіц».

В інтерв’ю Натан Юхимович на запитання щодо ідеологічного тиску в Київській консерваторії розповідав: «Абсолютно ніякого. Все це почалося пізніше. Київ взагалі жив у якомусь своєму особливому вимірі. Коли скінчилася громадянська війна і в Петрограді був голод, багато музикантів кинулися на південь, в більш хлібні краї. Тому на початку 20-х в Києві виявилося багато петербуржців. Крім тих, про кого я вже говорив, – Глієр, скрипаль Коханьський (з яким грав Нейгауз) і ряд інших. Загалом, вийшло так, що саме в Києві відбувся розквіт російської виконавської культури 20-х років. До речі, ціла плеяда відомих московських музикантів родом з Києва: Г. Коган, Б. Яворський, О. Рабинович. У Києві тоді працював М. Малько. Міський оркестр очолював М. Штейнберг, вольовий диригент, учень Римського-Корсакова. І оркестр, зрозуміло, був першокласним.»

В цей же час київський музикант Шейнін організував музичну школу для дітей з сімей, які стали жертвами єврейських погромів. До неї запросили й 16-річного Перельмана. Дітей привчали до ансамблевої гри – в 6-8-12 рук, нехай хоч по одній ноті.

Перельман так і не довчився один курс у Київській консерваторії. Одного разу він намагався грати лістовську сонату так само як Горвіц – і «переграв руки». Професор Яновський оглянувши руки хлопця, заявив: «Ну що ж молодий чоловіче, у вас ще все життя попереду, змінюйте професію, грати вам вже не доведеться». Натану було 17 років. Він дізнався, що у Петрограді живе людина, яка робить чудеса, лікуючи руки. Вона жила у Петрограді, на Карпівці. Тому зібравши гроші, Перельман приїхав у Петроград та зупинився у свого друга-музиканта з Житомира, й на останні кошти відправився до Карпівки. Знайшов потрібний будинок, зайшов в парадну і побачив похоронну процесію. З’ясувалося, що це виносили знахарку – на цьому лікування Натана й скінчилося.

Перельман пішов грати до Л. Ніколаєва. Подзвонив у двері, які на його думку відкрив лакей, тому запитав чи вдома професор. У відповідь від Ніколаєва пролунало: «Я і є професор». Спочатку Ніколаєв скерував Перельмана до свого колишнього учня Савшинського, який віднісся до нього без жодного зацікавлення.

Після підготовки у одного військового, Натан спромігся вступити до Петроградської консерваторії саме в клас Ніколаєва.

У 1925–1930-х роках Натан Перельман навчався у Ленінградській консерваторії. Тепер він здобував освіту у знакової постаті російської фортепіанної школи першої половини ХХ ст., композитора і педагога Леоніда Ніколаєва. До речі, Ніколаєв теж був пов’язаний з Україною – вчився гри на фортепіано у Володимира Пухальського та теорії музики у Євгена Риба в Київському музичному училищі.

Перельман був гідним учнем та послідовником своїх педагогів, у 1937–2002 роках він був викладачем, професором Ленінградської (з 1991 р. – Санкт-Петербурзької) консерваторії. Його концертна діяльність розпочалася ще за часів навчання у Ленінградській консерваторії – в 1926 році та тривала протягом 70 років.

Наприкінці 1920-х років Перельман концертував у дуеті з скрипалем Мироном Полякіним.

Про цей етап свого життя Перельман пригадував: «Я потрапив в надзвичайну обстановку. На противагу розкріпаченому Г. Г., тут панувала неймовірна зібраність, стриманість. Феноменально обдарований, Л. В. був сином знаменитого архітектора, будівельника Володимирського собору в Києві. До революції викладав в італійському пансіоні, вільно говорив по-італійськи. Пам’ятаю, Г. Попов зіграв йому напам’ять свою нову сонату. Нот не було. Л. В., який стояв за сусіднім роялем, каже: «Ти знаєш, тут можна зробити інакше». І повторив по пам’яті якийсь фрагмент! Грав йому свої твори і В. Дешевов – теж прекрасний композитор (до речі, друг юності Г. Г. по Єлисаветграду) і дуже інтелігентна людина – таких тепер і не зустрінеш ...».


Ніколаєв був прекрасним композитором та піаністом, чудовим педагогом, але у Перельмана з ним щось не клеїлося. Ніколаєв був прихильний «московської» манери високо піднімати руки. Проте згодом він перестав змінювати гру Натана, сказавши: «Ноночка, грай, будь ласка, як ти граєш». За словами Ніколаєва у нього займалося лише два непокірних учня, одним з яких і був Натан.

Репертуар консерваторії був доволі специфічним – «Моцарта грали мало, Баха – тільки з пристойності». Переважно виконувалися лістовські транскрипції і рапсодії. Наприкінці 1920-х рр., тільки з появою в Петрограді Артура Шнабеля молоді музиканти зацікавилися Шубертом. Шнабель був одним з найосвіченіших музикантів XX століття.


Перельман брав участь у шопенівському конкурсі 1932 року в Варшаві. А передували цього події, про які Натан Юхимович пригадував: «Я приїхав до Москви на відбір з е-moll’ним концертом Шопена. Акомпанував мені Т. Гутман. Виконуючи фінал, я дозволив собі деякі вільності… І це викликало справжній фурор. Д. Рабинович взагалі кричав, що я геній, але більш ні на одному моєму концерті не був. Мало того, відразу після виступу в артистичну з’явився П. Коган , тодішній знаменитий імпресаріо, і запросив мене завтра на чашку чаю. З ним прийшов Д. Ойстрах: привітав, сказав, що ось так, в 15 хвилин робляться всесвітньо знаменитими. Директор Великого театру Малиновська хотіла, щоб я зіграв з їх оркестром який-небудь концерт. Я відповідав: «Мене ніхто не знає, я в кіно граю, я з Ленінграда!» Я тоді працював тапером в кінотеатрі «Гладіатор» на Литейному. Вона відповіла: «Того, хто грає з оркестром Великого театру, повинна і буде знати вся країна!»

Під час Другої світової війни Натан Перельман перебував в евакуації у Ташкенті. У квартиру Перельмана в Ташкенті часто навідувалися друзі, викладачі та студенти. «Ми вели запеклі суперечки з питань музичної інтерпретації, і останні співрозмовники йшли далеко за північ, – розповідав піаніст. – Але мені врешті-решт відкрилося, що джерелом цієї немислимої популярності була моя вбиральня, оскільки у всіх інших консерваторців вона розташовувалася у дворі».

Тут же, в евакуації в Ташкенті, він познайомився з майбутньою дружиною Надією, донькою радянського письменника, журналіста Йосифа Оршера. У Надії вже була маленька донька. Після звільнення Радянського Союзу від нацистської окупації, Натан і Надія повернулись у Ленінград, де одружилися. У них народився син Даниїл, якого у сім’ї ніжно називали Дася.

Натан Перельман був автором концертних транскрипцій для фортепіано: «Розходилась-розгулялась» Модеста Мусоргського (1932 р.), «Політ джмеля» Миколи Римського-Корсакова (1932 р.), вальсу з опери «Війна і мир» Сергія Прокоф’єва (1957 р.) та інших.


Перельман є автором чудових книг «В класі рояля» та «Бесіди біля рояля. Спогади. Листи», яка побачила світ у 2017 році в московському видавництві «Классика-XXI».

Перша книга є збіркою влучних афоризмів, що однозначно можуть полегшити життєві погляди педагогам-музикантам. Звернемо увагу на деякі з них.

Іноді руки хочуть заноситися в повітрі, але сумна необхідність вилучити звук змушує їх опускатися на грішну клавіатуру. 
Не ласуйте нюансами – це призводить до ожиріння смаку. 
Учитель не хамелеон і змінювати своє забарвлення залежно від індивідуальності учня він не може. 
Ах, цей музикант з душею коректора! 
Вмійте відрізняти композиторів, які перебувають попереду, від композиторів, які забігають вперед. 
Лише той виконавець, хто у нотній пустелі побачив міраж. 
На естраді самокритика – пила, що підпилює стілець, на якому сидить піаніст. 
Магія яскравого уроку не в словах, а поміж слів. 
Фантазія – хвороба інфекційна; якщо вас оточують тільки здорові, не хвилюйтеся, вона вас мине. 
Йдучи від поразки до поразки, я іноді приходив до перемоги. 
У суперечках народжується не тільки істина, але і ворожість. Обмежимося першим. 
Ідея, як і людина, двічі народитися не може.

Кілька порад юним виконавцям. 
1. Шість днів працюй, сьомий грай, грай, грай. 
2. Співай не за роялем, а на роялі. 
3. Акомпануй собі не голосніше, ніж ближньому свому. 
4. Благоговій перед модуляцією. 
5. Не вкради з грамплатівки. 
6. Не педалюй всує. 
7. Не шепочи, бо тебе навіть ближній не почує. 
8. Будь забобонний – бійся недопрацьованої програми. 
9. Люби поліфонію змолоду, тоді і в старості вона буде тобі вірна. 
10. Не вигадуй передконцертних звичок. 
11. На свої концерти принось ноти тільки (тільки!) в голові, але не в портфелі. 
12. Люби свою справу легко і весело.


Кмітливість і дотепність гумору Натана Перельмана – чудовий засіб для саморозваги та емоційної розрядки музикантів. Не дивно, що саме завдяки своїй першій книжці Натан Юхимович став відомим навіть у тих куточках колишнього Радянського Союзу, де ніколи й не чули його концертів.

Історія Натана Перельмана немов життєве кредо істинного музиканта-віртуоза, який присвячує всього себе наполегливій щоденній праці над витонченістю нот, вишуканістю звучання, пошуком власного неповторного стилю і головне – відточення його до впізнаваності.

Серце митця перстало битися 18 лютого 2002 року, проте його спадщина продовжує жити у мелодіях записів та у творчості вдячних вихованців.

Автор: Валентина Сичевська

Мікс культур є невід’ємним атрибутом та відмінною ознакою нашої рідної Житомирщини. Історична зумовленість поєднала у краї українців, поляків, євреїв, німців, чехів, росіян та багато ніших національностей, що протягом століть взаємозбагачували звичаї, традиції та світогляд одне одного, надаючи їм майже сакрального сенсу для сучасників. Чи не найкращим чином ці переплетіння відобразилися у музичній спадщині – справжній окрасі Житомирщини.

Сьогодні чисельність єврейського населення на Житомирщині невпинно скорочується, чинниками чому у ХХ столітті переважно стали жахливі події антисемітських погромів та кривавих злочинів нацистських окупантів, що закарбувалися у пам’яті як Холокост або ж Катастрофа.

Проте, пласт єврейської культури Житомирщини дає значний потенціал для дослідників етнографічного минулого. Особливої ж уваги потребує розгляд історії традиційної єврейської музики. Чи часто ви задавалися питанням «Як звучить мелодія єврейської душі?» Більшість житомирян і жителів області й досі можуть пригадати пісні, які виконували їхні колишні друзі, сусіди, колеги, рідні. Але мало хто задумувався над історичним минулим єврейської пісні та музики, і в той же час ще менше людей знає імена видатних виконавців: клезмерів, чиї інструментальні колективи так звеселяли місцеву публіку своєю віртуозною грою, та канторів, що співали у синагогах.

Тож, пропонуємо зробити своєрідну мандрівку у наше минуле та згадати або ж відкрити для себе особистості «голосів синагоги» - канторів та клезмерів – інструменталістів, що прославили свій рідний край, Житомирщину, на весь світ.

Оркестр А. Гойзман з Чуднова на гастролях у Польщі, 1905 р. З книги Ш. Гойзман «Спогади незнаменитого»


Авраам-Мойше Холоденко 
Центральною фігурою музики Бердичева у ХІХ століття був Авраам-Мойше Холоденко, відомий як «Педоцер» (1828–1902 рр.). Мойше Береговський описує його групу як «найкращу клезмерську капелу в Бердичеві».

Педоцер склав багато клезмерських мелодій як для прослуховування, так і для танців. Його колектив виступав на Волині та в інших куточках України. Часто він був солістом на весільних бенкетах. Педоцер не приймав студентів, але Натан Сапір, його друга скрипка, інструктував багатьох молодших музикантів.

 Клезмерський гурт Холоденка виконував і фантазію для скрипки під назвою «Чумак», в якості головної теми було взято українську народну пісню. Взагалі, в клезмерський репертуар входило багато українських народних пісень, які частіше оброблялися для скрипки. Великою популярністю користувались варіації для скрипки на українську народну пісню «Їхав козак за Дунай».

Його зять, трубач Бродський, пізніше успадкував капелу Холоденка.

Варто відзначити, що по материнській лінії з роду Холоденко походили єврейські поети, наші земляки Давид (1889–1952 рр.) та Шифра (1909–1974 рр.) Гофштейни. Шифра навіть використовувала замість власного прізвище Холоденко.

Йосиф (Іоселе) Друкер («Стемпеню») 
У тому ж поколінні, що і Педоцер, працював клезмер-скрипаль, відомий як Стемпеню. Йосиф Друкер (1822–1870 рр.) походив з родини клезмерів Радомишля. У своєму романі «Стемпеню», написаному в 1888 р. (вісімнадцять років після смерті героя), Шолем-Алейхем описав (родовід) Стемпеню.

Можливо, через суперечку між сім’ями клезмерів, Стемпеню полишив дім у віці п’ятнадцяти років і грав у регіоні, що простягався від Бердичева до Одеси. Навчався у скрипаля в Києві. Зрештою він повернувся до Бердичева і заснував власну капелу.

Професію музиканта Стемпеню успадкував від дідів-прадідів. Прізвисько Стемпеню перейшло до нього від батька. Його батька називали Берл-бас. Берл грав не тільки на контрабасі, але й був чудовим рифмоукладачем та витівником. Його дідусь Шмулік був трубачем. Рід Стемпеню до десятого коліна складався з музикантів.

Шолом-Алейхем, який особисто знав Стемпеню, писав про нього: «Кожен єврей вважав для себе за велику честь послухати спів Нісона Бельзера, жарти і пісні бадхна Годіка або музику Стемпеню. Вже тільки через це ви можете судити, що Стемпеню не був рядовим музикантом і не дарма користувався славою нарівні з усіма «великими». А жінки? Що тут говорити про жінок? Навряд чи напередодні Судного дня при поминанні дорогих небіжчиків вони настільки несамовито плачуть, як плачуть в ті хвилини, коли Стемпеню заливається на своїй скрипці. Плач про руйнування храму Соломонова ніщо в порівнянні з тим потоком сліз, які проливають жінки, слухаючи гру Стемпеню. Благословив б мене господь, щоб на весілля моєї молодшої дочки я була в стані запросити Стемпеню, о Боже праведний!».

Після його смерті ансамбль успадкував його побратим, скрипаль Вольф Чернявський (1841–1930).

Клезмер Вольф мав успіх й у фінансах, тому зміг відкрити власну цегляну фабрику, одну з найбільших у Бердичеві. По смерті Вольфа його справу продовжив син Давид.

Ще двома бердичівськими клезмерами були віолончеліст Рівельс, син якого грав першу скрипку в капелі. А інший клезмер Мелех Гегнер відкрив школу для клезмерів – нововведення в Російській імперії.

Бердичів представляв своєрідний ідеал того, що може створити традиційний єврейський центр ремесел у клезмерській музичній сфері.

Ієхіль (Алтер) Лейбович Гойзман
Лейбович Гойзман (відгукувався і на прізвища Фідельман (тобто скрипаль), Чудновер; 1849–1913 рр.) – музикант-скрипаль і педагог, диригент оркестру та композитор, автор багатьох танцювальних мелодій, що вважаються тепер народними. Народився та працював у Чуднові. Коронним номером кожного його концерту була віртуозна п’єса «Залізниця», яка ілюструвала потяг в дорозі. Добре знав нотну грамоту (навчався в Варшаві). Горище його великого будинку, що виходило вікнами на базарну площу містечка Чуднів, було повністю заповнене нотними рукописами. Під час Другої світової війни вся його творча спадщина безслідно зникла.


Гойзман зі своїм оркестром часто гастролював на весіллях, на запрошення російських і польських поміщиків по всьому заходу Російської імперії, а також виступав з концертами в Румунії, Австро-Угорщині та в 1902 році виїжджав до США. Йому навіть пропонували вступити в оркестр Київського оперного театру, але він відмовився.

Алтер Гойзман у Нью-Йорку, 1902 р. З книги Ш. Гойзман «Спогади незнаменитого»

Його правнук Шиман Гойзман писав: «В оркестрі Ієхіля Гойзмана навчалися і його діти, і діти родичів, і діти з сімей музикантів з інших міст. На повному пансіоні в будинку прадіда під наглядом його дружини Добії жило багато юних скрипалів. Зокрема, Ієхіль Гойзман був першим учителем знаменитого скрипаля ХХ століття, «вундеркінда» Михайла Ельмана. Саме Ієхіль Гойзман забезпечив юного Ельмана грошима на дорогу і рекомендаційними листами до своїх петербурзьким друзів-музикантів з проханням допомогти молодому даруванню вступити в Петербурзьку консерваторію».

Ієхіль Гойзман помер в Чуднові в 1913 році, залишивши чотирьох синів і двох доньок.

Арон-Мойше Сіротович 
У 1880-х роках в містечку Малин працював клезмер-скрипаль Арон-Мойше Сіротович, який також працював склярем. В цей час у нього навчався Авраам-Єгошуа Маконовецький – син клезмера з Хабного Київської губернії.

Клезмери на весіллі в Україні, 1925 р. Фото М. Кіпніса

Нене та Рахміель Вайнштейни 
У 1890-х роках у Радомишлі працювала капела клезмерів під керівництвом Нуне Вайнштейна. Він був сином старого сліпого Рахміеля, відмінного скрипаля, який також володів й іншими інструментами.

Ніссен Співак 
Ніссен Співак (більш відомий як Ніссі Белзер, 1824–1906 рр.) був одним з найвідоміших канторів Бердичева. Народився у Білорусії. Музичну освіту здобув у кантора в Умані – Залмена Зінгера, після чого співав у бессарабському місті Теленештах. Працював кантором у молдавському містечку Бельци. Музичну славу здобув як кантор Кишинева. З 1877 року і аж до самої смерті Співак був кантором у Бердичеві.

Співак був новатором єврейської літургійної музики та канторського мистецтва. Він також брав свій хор у гості до інших міст та дворів хасидських рабинів. Співак був композитором літургійних творів, в яких приділяв значну увагу хору півчих. Його вважають засновником найбільшої канторської школи Російської імперії, оскільки його учнями були в майбутньому видатні кантори, з-поміж учнів варто згадати й нашого земляка Менахема Кіпніса.

Також Співак називав себе Ніссі Бердічевер, що вказувало на місто, яке представляв кантор.

Яків Бахман 
Яків Бахман (1846–1905 рр.) – кантор та синагогальний композитор. Яків Бахман народився в місті Бердичів. Він був мешойрером, тобто «півчим у синагозі». Так називали хлопчиків, які прислуговували в синагозі, виконували релігійні пісні. Яків був учнем співака хору Мойше Пастернака, відомого кантора Бердичева.


Бахман отримав як традиційну релігійну, так і світську освіту, здобув знання з теорії музики. У 1864 році він записався в якості одного з перших єврейських студентів у нещодавно відкриту Петербурзьку консерваторію, де він займався голосом і вивчав композицію під керівництвом Антона Рубінштейна, засновника консерваторії, композитора, який цікавився власним єврейським корінням.

Закінчивши навчання, Бахман гастролював у Росії, виступаючи з Рубінштейном як його акомпаніатор, завойовуючи високу оцінку його таланту. Через його надзвичайний голос – ліричний тенор із природним діапазоном від баса до ехо-фальцето – колеги та викладачі Бахмана очікували, що він продовжить кар’єру в опері. Натомість він шокував їх та багатьох інших, відмовившись від світської музики та увійшовши в канторат, став одним із перших «зіркових» канторів, які завоювали популярність у Східній Європі.

У 1868 році Бахман зайняв посаду кантора в Львові (Лемберзі), де заснував змішаний хор і занявся композиторською діяльністю. Там він пробув до 1884 року, коли переїхав на один рік до Одеси. Він продовжував виступати в якості запрошеного кантора у багатьох містах, в тому числі в Константинополі. З 1885 року до смерті в 1905 році він служив кантором храмі Ромбаха в Будапешті.


У 1884 році Бахман опублікував свій найважливіший твір – «Пісня про Якова» – збірку традиційних літургійних мелодій, нових музичних аранжувань та оригінальних літургійних композицій. Ця робота була піонерською спробою впровадити музичний стиль змішаного хорового співу, сучасних гармоній та акомпанементу оркестрового виконання в східноєвропейській синагозі.

Інші композиції Бахмана включають популярну кантату 1879 року, засновану на Псалмі 45, на честь срібної річниці імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа та імператриці Єлизавети. Його композиції відображають деякий вплив композиторів ХІХ століття, включаючи Антона Рубінштейна та Джакомо Мейєрбера. Бахман також опублікував багато статей у єврейській пресі з питань єврейської та європейської музики.

Давид Новаковський 
Давид Новаковський (1848–1921 рр.) композитор, хормейстер і вчитель музики. Поряд з кількома сучасниками, Новаковський інтегрував традиційні єврейські богослужбове виконання із західними гармоніями та стилями, підсилюючи музику для синагоги. Він також був відзначений музичним керівником та хормейстером Бродівської синагоги в Одесі протягом 50 років. Його творчість на сьогоднішній день недостатньо відома.

Новаковський народився в Малині у 1848 році. Про його раннє життя відомо мало. У 8 років він пішов з дому, мабуть, через нестерпну мачуху. Співав в тріо з кантором у сусідньому місті Смельник. Пізніше він осиротів і приєднався до хору кантора Шпіцберга в Бердичеві. Вивчав традиційні єврейські богослужбове виконання з кантором Єрухом Блідманом, а також гру на органі в Бердичеві. У місті він пробув 10 років.

У 1869 році Новаковському запропонували посаду помічника диригента Ніссіма Блюменталя в недавно побудованій синагозі в Одесі та провести інструктаж у хоровій школі, яку створив Блюменталь.

Блюменталь експериментував із використанням західних пісень та німецької мови з традиційними єврейськими хорами. Наприклад, він використав хор Генделя «Алілуя».

Новаковський теж дотримувався цієї концепції, але натомість застосував іврит, адаптувавши «Опус 91» Фелікса Мендельсона в псалмі 98 при виконанні його хором. Це призвело до певної слави синагоги, яку часто відвідували й пердставники інших національностей, щоб просто слухати музику. Особливо припало до вподоби використання органу під час служб.

У 1891 році Пінхас Мінковський замінив Блюменталя у Бродах і почав демонструвати власні композиції Новаковського. Саме Мінковський вперше проголосив Новаковського генієм, похваливши композитора у власній автобіографії 1924 року, написавши, що Новаковський «ніколи не вдався до «лимонадової музики», з каденсами з італійської опери, як це роблять в Америці». За час перебування в Одесі Новаковський також викладав музику в одеському притулку для сиріт (протягом 30 років), а також у трьох музичних школах. Згодом став професором теорії та гармонії в Одеській народній консерваторії.

Ці два музиканти надихали один одного і працювали з абсолютною щирістю у своєму мистецтві.

Наукові знання Мінковського вплинули на молодого композитора в пошуку нових музичних форм. Результат проявився в його техніці тематичного розвитку, трансформації хорового письма на 5, 6, 7 і 8 голосів.

По-своєму скромний Новаковський вважав своїм обов’язком використовувати традиційні режими та мелодії, коли і де це можливо, що відповідало зростаючому руху серед європейських композиторів синагогальної музики того часу, щоб зробити «синагогу більш синагогальною».

Про те, що він не зовсім вільний від іноземних впливів, таких як оперний стиль та загальноросійський гармонійний стиль та форма кінця ХІХ століття, свідчать його речитативи для кантора.

Новаковський завжди прагнув до вдосконалення своєї музики та до належного вираження тексту через носій звуку. Новаковський стоїть набагато вище своїх попередників, серед яких рідко трапляється розробка чи перетворення тематичного матеріалу. Або ж здебільшого їх твори мають епізодичну форму. Сліди об’єднуючої нитки або тематичного розвитку рідкісні. Найголовніший «Адон Олом» Новаковського, зразковий твір синагоги, свідчить про успіх у приведенні форми в синагогальну композицію.

Музика Новаковського була непроста у виконанні і вимагала експертного керівництва та розуміння. Життя цього майстра музики синагоги характеризувалася глибокою релігійністю, вишуканістю та високим ідеалізмом. Його твори розкривають руку майстра.

З початком погромів у 1881 р. становище єврейського населення в Одесі погіршувалося. Мінковський втік до США в 1905 році, але Новаковський залишився. Помер Новаковський 25 липня 1921 р. «безлюдно і бідно». Жодна з його основних робіт не була опублікована. У нього залишилося п’ятеро дітей: Лев, Соломон, Кароліна, Роза та Дора.

Погроми попередніх років виявляться незначними порівняно з тими, що відбулися за більшовиків. До 1924 року, місто перебувало в хаосі, його дочка Роза переправляла його твори до власної доньки Софії, яка жила в Берліні. Тим часом синагогу змусили закрити та перетворили в архів міста.

У 1937 році Софія переправила 3500 сторінок паперів Новоковського до будинку родича в Страсбурзі. Софія була піаністкою. Вона намагалася залишити Німеччину. У 1939 році чоловік Софії Борис зміг отримати румунські паспорти для сім’ї, і вони переїхали до французького селища Коллонгс-сус-Селве на швейцарському кордоні безпосередньо за Женевою, взявши з собою документи Новаковського.

У Франції панував про гітлерівський режим Віши, тому у 1943 році Софія та син Олександр втекли до Швейцарії. Борису спочатку вдалося врятувати твори, заховавши їх на фермі, їх помістили у два ящики боєприпасів.

Колекція була доставлена до США в 1952 році, коли Олександр здобув стипендію в Колумбійському університеті. У 1955 році колекцію розмістили в Коледжі єврейського союзу духовної музики в Нью-Йорку.

Яків Самуель Мараговський (Зейдель Ровнер) 
Яків Самуель Мараговський (Зейдель Ровнер) народився у Радомишлі в 1856 р. Мараговський став одним із найвідоміших східноєвропейських канторів ХІХ – початку ХХ століть. Після смерті батька його прийняли місцеві кантори, які керували його музичною освітою. З заохоченням Якова Ісаака Тверського, рабина міста Макарова, молодий Зейдель розпочав свою канторальну кар’єру. Протягом п’яти років він працював у Києві.

У 1881 році він став кантором у Заславі, наступного року у Рівному, а у 1885 році – в Кишиневі, як наступник відомого кантора Ніссена Співака. У 1896 році він був запрошений на посаду кантора в Бердичеві, прослуживши там сім років.

Слідували й інші великі посади – у Лондоні, Лемберзі та нарешті – знову у Рівному.

Через переслідування в царській Росії Мараговський приїхав до Сполучених Штатів у 1914 році, дебютувавши в «Карнегі-холл», в Нью-Йорку, але його функції кантора були нечасті після цього. Його велику популярність можна віднести до вродженої мелодійної винахідливості, що характеризує його плодовиті композиції. Обдарований гнучким, тонким ліричним тенором і під впливом хасидизму, а також світської музики, він та його хори досягли вражаючих інструментальних ефектів. Їх численні гастролі знайшли захоплених слухачів по всій Східній Європі. Серед його вихованців був і відомий Мордехай Хершман.

Ісаак Камінський 
Ісаак Камінський (1863–1945 рр.) народився у Житомирі. Був хорист у Нісса Белзера, мігрував до США в 1898 р. Кантор і композитор музики для синагогальних хорів. Працював кантором у декількох синагогах штату Нью-Йорк.

Менахем Кіпніс 
Менахем Кіпніс був співаком (тенор), журналістом, фотографом, етнофольклористом. Народився в 1878 в містечку Ушомир нині – Коростенського району. Батько, Юше Кіпніс, був місцевим кантором. З 8 років, після смерті батька, Кіпніс виховувався у сім’ї старшого брата Пейсі.

До 14 років навчався у хедері, співав альтом в хорі Чорнобильського бейт hа-мідреш. У 18 років, після юнацької ломки голосу, співав тенором в хорі житомирської синагоги. У Житомирі Кіпніс почав серйозно вивчати музику. Незабаром він поїхав в Новоград-Волинський, де став солістом хору кантора Берла Мулієра, після чого протягом короткого часу співав у Бердичеві в хорі Ніссена Белзера і, нарешті, був прийнятий в хор Зейделя Ровнера.

У складі цієї співочої капели, що брала участь як в традиційних службах, так і концертах хазанута, Кіпніс гастролював на території сучасних України, Литви та Польщі. Подібно іншим хористам, Кіпніс займався самоосвітою, для чого вступив в заочну музичну школу кантора Авраама Бера Бірнбаума з Ченстохова.


У 1901 Кіпніс вирушив до Варшави, де вступив до місцевої консерваторії, а також приватно навчався у композитора Маттіягу Бенсмана. У 1902 році він, першим серед євреїв, був прийнятий за конкурсом в хор Варшавської опери, в якому співав протягом наступних 16 років.

В цей же час в івритській пресі з’явилися його перші статті про єврейську музику (в петербурзькій газеті «ha-Меліц») і єврейському театрі (у варшавській газеті «ha-Цофе»). Надалі Кіпніс співпрацював як з івритськими, так і з їдишськими виданнями. Протягом багатьох років він був постійним співробітником найбільших їдишських газет: музичним редактором і рецензентом варшавської «Хайнт» і фотокореспондентом нью-йоркської «Форвертс».

Роботу в «Хайнт» Кіпніс поєднував зі своїми етнографічними дослідженнями: він не тільки сам виїжджав в експедиції, а й на його прохання читачі надсилали до редакції записані ними тексти і мелодії єврейських народних пісень. У 1912–1932 роках Кіпніс разом зі своєю дружиною, співачкою Зімрою Зелігфельд, неодноразово виступав в Польщі, Німеччині та Франції в концертах, присвячених його дослідженням, які представляли собою поєднання лекції та вистави.

В результаті у 1918 р. в Варшаві у видавництві «А. Гітлін» була видана перша частина збірника «Народні пісні з концертного репертуару Менахема Кіпніса і Зімри Зелігфельд», більш відома як «60 народних пісень». У 1923 році там же вийшла друга частина збірки: «80 народних пісень». Крім цих збірок у варшавському видавництві «Біхер-Фар-Але» вийшла книга «Знамениті єврейські музиканти».

У 1939 році після початку Другої світової війни і падіння Польщі, подружжя Кіпніс виявилося в Варшавському гетто. За наявними відомостями Менахем Кіпніс помер 15 травня 1942 р. від серцевого нападу і був похований на єврейському кладовищі у Варшаві. У тому ж році під час так званої «першої ліквідації» Зімра Зелігфельд була арештована і депортована до табору знищення Треблінка. Загинула і вся етнографічна колекція Кіпніса.

Менахем Кіпніс був дядьком видатного дитячого письменника Левіна Кіпніса, який теж народився на Житомирщині, в Ушомирі, у 1894 р., а прославився в Ізраїлі.

Лейба Рабіновіч 
У 1893–1914 роках кантором в теслярській синагозі Житомира був Лейба Рабіновіч. У 1892 р. його дружина Сара загинула під час пологів. Їй було лише 25. Це було її четверте дитя. Лейба втратив їх обох. Вони були у шлюбі сім років. І Лейба, і Сара були дітьми рабинів. У них залишилося троє дітей: Лія 6 років, Дора 5 років, Морріс 2 років. Рабином у цій синагозі був Янкель Вейнман. Згодом Лейба женився на доньці рабина – Фанні. У 1896 р. у них народився син – Хешель, а у 1898 р. – Янкель, у 1900 р. – Іда, у 1903 р. – Альберт. У 1914 р. сім’я Абрамовичів переїхала до США.

Мордехай Хершман 
Мордехай Хершман (1888–1941 рр.) у 1913 р. кілька місяців був першим кантором у Житомирі, а далі – його переведено у Велику синагогу у Вільно. В 1920 р. мігрував до Америки.

Аарон Фуксман 
Кантор Аарон Фуксман (1892–1969 рр.) народився у Житомирі. Навчався у Петроградській консерваторії. Володів багатим баритоном. Був хазаном в синагозі у Глазгоу в 1928–1933 роках та синагозі Східного Лондону у 1933–1955 роках. Він був автором класичних пісень на їдиші.

Енріко Фінк. Фото: Ashkenaz Foundation
 

Бенціон Фінк 
Цікаво, що у 2000 р. в інтерв’ю «Jewish Telegraphic Agency» італійський співак та актор Енріко Фінк розповідав, що його предки прибули в Італію з Російської імперії у 1905 році. Прадід Енріко – Бенціон Фінк народився у штетлі поблизу Житомира та став кантором у синагозі Феррери, міста поблизу Венеції.

*** 
Отже, минуле завжди є клондайком для дослідників, що може відкрити нам обрії абсолютно невідомих або ж забутих фактів. І житомирянам, жителям нашої області є чим пишатися, адже в пам’яті ми зберігаємо тільки найкращі сторінки історії нашого спільного культурного надбання.

Автор: Валентина Сичевська
Стен познайомився з гітаристом Чарлі Бердом, граючи в клубі у Вашингтоні. Він зібрав музику з Венесуели, Бразилії, Чилі, Парагваю, Перу та Аргентини. Берд був вражений звучанням гібриду джазу та самби, який в Бразилії називали «bossa nova», і сказав Стену, що не може знайти когось, хто зацікавився б записувати його в Америці. Стен побачив потенціал звуку і попросив Кріда Тейлора створити запис, на якому він і Берд записали б кілька треків для альбому у новому стилі. Берд розповів Тейлору про прекрасну акустику в унітаріальній церкві «All Souls» у Вашингтоні, округ Колумбія. 13 лютого 1962 року Стен та Тейлор полетіли з Нью-Йорка на запис альбому «Jazz Samba».

Стен Гетц біля джаз-клубу Ронні Скотта в Лондоні, 1964 р.

Майкл Робінсон писав: «Як пояснити звук Стена Гетца? Можливо, він був більш глибоко настроєний, ніж будь-який інший гравець, у тому числі якось інтуїтивно знаходив резонансну частоту будь-якого простору, в якому він грав, діючи як на його супровідних музикантів, так і членів аудиторії, як частину рівняння.

Можливо також, що рання підготовка Стенлі на фаготі від Саймона Ковара з Нью-Йоркської філармонії допомогла розвинути цей приголомшливий звук – йому запропонували повну стипендію для вивчення фаготу в Джулліарді, – бо то була унікально темна і заманливо багата, зерниста щільність, яка демонструвала його тональну якість, яка може бути пов’язана з фаготовим тембром у поєднанні з блискучим ефірним обертоном та майже діонісійським включенням вишукано відкаліброваних звуків дихання у всіх регістрах».

Заняття Гетца бразильською музикою – це історично виражене злиття традицій Північної та Південної Америк, так само як і змішання південноазіатських та африканських форм у джазі Джона Колтрена.

Стен Гец та барабанщик Джо Хант виступають на сцені в кафе «Au Go Go» в той день, коли вони записали концерт для альбому «Getz Au Go Go», Нью-Йорк, 19 серпня 1964 р.

Стен був здивований, що «Джаз Самба» почав так добре продаватися в серпні 1962 року, тоді як «Фокус» був ігнорований. В останні тижні 1962 року в країні виявилася справжня національна манія на стиль босса-нова. За рік Стен опинився на вершині музичних опитувань.

У липні 1964 року альбом «Getz / Gilberto» досяг позиції № 2 у національних чартах, здобув відзнаку «альбом року» на «Grammy», а «Ipanema» виграв як найкращий сингл року. Стен отримав «Grammy» за найкраще інструментальне джазове виконання. Загалом Стен Гетц отримав п’ять найвищих музичних нагород «Grammy»: у 1962 р., три – у 1964 р. та у 1991 р.

У 1966 році Стен і Моніка придбали маєток в Ірвінгтоні, штат Нью-Йорк, під назвою «Shadowbrook». 36-кімнатний маєток, десять акрів з видом на річку Гудзон. Гетц також став улюбленим виконавцем у Білому домі. Він грав для керівників дипломатичного корпусу. Його попросили поїхати до Бангкока (Таїланд) і зіграти для короля та королеви під час офіційного візиту американського президента Ліндона Джонсона. Король був шанувальником джазу і Джонсон представив йому одного з найкращих музикантів – Стена.

Через непорозуміння з дружиною Монікою, Стен передчасно відлетів до Нью-Йорка перед Державною вечерею, під час якої він повинен був грати для короля та президента. Відчуваючи провину, він сів на наступний літак назад до Бангкоку і таки виступив на вечері. Потім він гастролював на військових базах В’єтнаму та Тайланду.


<![endif]-->Виконавчий директор Морт Л. Насатір вручає платівку в пам’ять про значні продажі альбому «Гец / Гілберто» в «MGM-Verve Records», Нью-Йорк, 10 вересня 1965 р.

Навесні 1967 року Стен був присутнім на джазовому концерті Білого дому, знову на честь короля і королеви Таїланду, на якому виступали Дюк Еллінгтон та «Біг-бенд» Північного Техаського державного коледжу.

Захоплюючись постаттю Стена Гетца, лос-анджелеський оглядач Майкл Робінсон вказував: «Він був музичним подарунком нарівні з композиторами ХХ століття, такими як Малер, Дебюссі, Равель і Шостакович, з точки зору художньої якості. Головна відмінність полягала в тому, що він імпровізував музику на саксофоні так унікально у своєму роді, що було неможливим, щоб хто-небудь коли-небудь це повторив, на відміну від написання композицій для оркестру, струнного квартету та фортепіано, які нескінченна кількість музикантів може інтерпретувати так само у нескінченну кількість способів.

Додаючи глибину своїй шипучій, непереборно розмахуючій синестезії, Гетц зібрав величезний арсенал забарвлень тембру та динамічних відтінків разом з архітектонічним почуттям структурної форми та рівноваги – все випливало з його життєвої переваги слухати класичну музику…

Цей гіпнотичний погляд у вражаючих блакитних очах Гетца під час гри є найближчим до шахового гросмейстера як інстинктивно, так і аналітично відчуваючи його твори, які в цьому випадку є тонами, або ж військового генія, що має холодну голову, прохолоду, щоб пройти складний лабіринт можливих відповідей… Багатьох, хто його добре чи випадково знав, зачаровувала його харизма, відвертість, гумор, теплота та щедрість».

1968 рік був першим з 1943 року, коли Гетц не записувався. У 1969 році він поїхав до Англії. У Лондоні він грав та спілкувався з Пітером Селлерсом і Спайком Мілліганом. Однієї ночі наприкінці листопада, попиваючи з ними в своєму номері в «Дорчестері», він розповів про свою майстерність у плаванні.

Вони посперечалися, що він не зможе плавати у Темзі. Стен стрибнув у річку та пообіцяв, що перепливе її. Перелякані друзі побігли повідомити поліцію, щоб врятувати Стена. Коли ж поліція, Селлерс і Мілліган прибігли, знайшли мокрого Стена на побережжі, побачивши їх, він промовив: «Що так довго зайняло вас, хлопці?»

Олександр чи Ал, батько Стена, побачив, як його син піднявся майже до популярності поп-зірки, здобув премії та досягнув рекордних продажів, майже нечуваних для джазового музиканта. Ал помер 6 січня 1971 року. Стен глибоко страждав. Деякі записи, які він зробив після смерті батька були випущені в альбомі під назвою «Dynasty», Стен зробив один з творів особистою заявою – це – «Балада для мого тата» («Ballad for My Dad»).


Стен Гетц виступає у Копенгагені, Данія, листопад 1966 р.
На початку 1970-х років Стен більше не пив. Він поїхав до Йоганнесбурга (Південна Африка) і був здивований, побачивши силу апартеїду. Він організував концерт у чоловічому соціальному клубі банту і грав лише для расово змішаної аудиторії.

Повернувшись до США, Стен зібрав Чіка Кореа, Стенлі Кларка, Ерто Морейру та Тоні Вільямса в нову групу. Вони відкрилися в «Rainbow Grill» у січні 1972 року. Колектив побив усі рекорди відвідування гриля. Група записала «Captain Marvel», якого не випускали ще три роки через суперечку щодо контракту на запис. Незабаром Стен підписав контракт з лейблом «Columbia». Кореа, Кларк та Морейра залишили групу, щоб створити власний проект «Return To Forever».

Перша дружина Стена – Беверлі померла в Каліфорнії від інсульту у віці 45 років. Вона була одружена з хіропрактиком протягом багатьох років. Про її смерть Стен не чув протягом року. Він дізнався, що вона перемогла залежність від наркотиків на початку 1960-х років і познайомилася зі своїм чоловіком, співаючи в джазовому клубі. Вона кинула шоу-бізнес і спокійно керувала його офісом. Але вона завжди зберігала фотографії Стена, Моніки та дітей Гетца, що стояли у будинку на каміні. «Вона ніколи не переставала любити Стена і ніколи не говорила про нього погано», – розповідав її чоловік, доктор Беднар.

У травні 1975 року разом із Жуаном Жілберту Стен записав свій альбом «The best of both worlds». Він поїхав до Європи влітку 1976 р., потім – до Південної Америки з сином Стівом, який грав на барабанах у гурті.


20 листопада 1976 року Стен повернувся в «Карнегі-холл» на концерт 40-річчя Вуді Германа. Наприкінці січня 1977 року він записав «Stan Getz Gold» у клубі «Монмарт» в Копенгагені, а потім відсвяткував свій 50-й день народження в «The Monastery», найкращому клубі Копенгагена. Двадцять джазових саксофоністів з усієї Данії приїхали до клубу, щоб зіграти «З днем народження» для Стена.

У квітні Гетц з групою гастролював на Кубі, а потім полетів в Ізраїль, де знімав фільм «Stan Getz in Israel: a musical odyssey».

17 червня 1978 року президент Джиммі Картер запросив Стена виступити у Білому домі, щоб відсвяткувати 25-ту річницю Джазового фестивалю в Ньюпорті. Картер був великим шанувальником Гетца.

Стен поїхав на гастролі по Індії та Австралії, де був беззаперечною зіркою в пресі. Повернувшись, він знову отримав дзвінок від президента Картера, цього разу, щоб відіграти на фестивалі «Tall ships» у Бостоні. 12 травня 1981 року Стен записав «The Dolphin» у Сан-Франциско. Йому сподобалося місто і він вирішив переїхати туди.


Він також вирішив подати в суд на Моніку за роки таємного використання дісульфірама. Після вручення паперів для судового позову, Моніка спробувала врятувати шлюб ще раз, вступивши в шлюбну терапію, але сам шлюб не був проблемою. Проблема була в наркотиках та алкоголі.

Стен поїхав у гастролі по Європі, а потім записав «Pure Getz». Стен відсвяткував свій 55-й день народження на «Fat Tuesday» у Нью-Йорку. Після виступу в Білому домі в грудні 1982 року, Стен вирушив на гастролі з Четом Бейкером.


Далі Стен поїхав назад в Каліфорнію, жив в Стенфорді. Музичний факультет університету заохочував Стена викладати у них. У нього з’явилося багато друзів на факультеті.

Один його друг, митець Нейт Олівейра, згадавував: «Коли б ви запитали його про його почуття, коли він грав, він би розсердився і сказав: «Про що ви говорите, набуваючи сентиментальності? Я не думаю про ці речі». Але насправді він так не думав. Коли він грав, ви могли бачити його, як він робив позначки, наче малюнок, велику картину – немов абстрактний експресіоніст, як Білл де Кунінг. Якось я сказав йому: «Стен, Ви знаєте, що ми робимо? Ми розмальовуємо цей світ. Якби нас не було, таких людей, як ми, світ був би зовсім сірим». І він сказав: «Боже». І я цього ніколи не забував».

У 1985 році Стен перебував на гастролях в Ізраїлі з сином Стівом, який поїхав з ним як ударник групи. Гетц повернувся до Стенфорда, де він став викладачем-резидентом з січня 1986 року. Його графік вимагав від нього навчати студентів шість годин на тиждень, давати чотири концерти на рік та проводити студентські семінари.


У розмові з місцевим репортером він говорив: «Коли я придбав цей саксофон, він став релігією. Не було телевізора, не було багато грошей, а була справжня самовіддача. Я ніколи не думав про це як мистецтво. Це була просто робота, яку я любив. Я її так любив, що грав би навіть якби мене ніхто не слухав. Будь-який джазовий музикант, якби не мав слухачів, грав би просто за чисту радість від імпровізації музики».

Ларрі Гренадієр, один із студентів коледжу про Стена в цей час сказав: «Він зробить певні коментарі після того, як почує, що ти граєш, просто відведе тебе вбік і скаже щось – як грати з барабанщиком, що він шукав у басиста, як зробити його більш комфортним для саксофоніста, подібні речі. Його поради дуже допомогли. Його звук настільки неповторний; люди так рідко мають такий індивідуальний звук і роблять таке сильне висловлювання саме своїм звучанням. Це було так вражаюче. Його час і ритм були настільки сильними, він був господарем простору і тиші».

У 1986 році в інтерв’ю Мелу Міллеру для журналу «The Saxophone» Гетц розповідав: «На початку ми робили записи, щоб документувати себе, а не продавати багато записів. Я досі так відчуваю. Я виставив запис, тому що думаю, що це красиво, але не обов’язково комерційно… Записи раніше були документами, але зараз звукозаписні компанії хочуть «продукту». Вони хочуть продати набагато більше записів, а хлопці хочуть прославитися. Я ніколи не думав про те, щоб бути відомим або мати гурт. Я просто хотів грати музику».

Коли Гетца запитали, що він хотів би сказати всім саксофоністам, які читали інтерв’ю, він сказав: «Переключись на фортепіано! Ні. Дійсно, якщо вам подобається інструмент, який співає, грайте на саксофоні. Це як людський голос. Звичайно, було б краще, якби ви справді співали своїм голосом. Саксофон – це недосконалий інструмент, особливо тенор і сопрано, це стосується інтонації. Тому завдання – співати на недосконалому інструменті чи «голосі», що знаходиться поза вашим тілом. Я люблю цей виклик і маю вже понад сорок п’ять років. Що стосується гри джазу, жодна інша форма мистецтва, крім розмови, не може дати такого задоволення спонтанної взаємодії».

1 травня 1987 року Стену сказали, що у нього за серцем пухлина розміром з грейпфрут.

21 червня 1987 року Стен грав на джазовому фестивалі «JVC», а потім вирушив у європейський тур. Перебуваючи в Копенгагені, Стен грав у своєму старому клубі «Монмарт» і розповів, як він себе почував у той час: «Я думав, що ті концерти в Копенгагені можуть бути моїми останніми, і це дало мені відчуття, що зараз я справді повинен намагатися робити все найкраще. Я почував себе сильним, хоча моє життя опинилося в небезпеці. З цього я зробив драму. Ви знаєте, як люди можуть перемагати в тих ситуаціях? У моїй фантазії я співав свою музичну пісню лебедя».

В цей час його син Стів запитав у тата, про що він думає, коли грає. Стен відповів: «Це не вимушена зосередженість. Я думаю про те, що граю, але те, що намагаюся зробити, – психічно розслабитися, щоб ноти вийшли з саксофону природним чином».

Гец повернувся до США і викладав у Стенфорді. 18 вересня 1987 року він пройшов операцію з видалення пухлини в грудях.

29 жовтня 1987 року Вуді Герман помер у Лос-Анджелесі, у 74 роки. Стен закричав, почувши цю новину. Він жив один біля пляжу в Каліфорнії, поки одужав від операції. Для Стена гра на саксофоні була болісною і стомлюючою, але, незважаючи на це, він розпочав багатомісячний європейський тур. Занадто хворий, через тиждень він скасував тур і попрямував додому.

1 липня 1988 року Стен виступив на меморіальному концерті Бадді Річа в «Карнегі-холл». Незабаром після повернення на захід він купив будинок в Етертоні, штат Каліфорнія. Там він насолоджувався життям, вів дієту і насолоджувався компанією друзів та коханих.

Але липень був затемнений поганою новиною – виявилося, що у Стена рак печінки та ірроз. Лімфома, очевидно, не була зупинена операцією. Йому сказали, що він може прожити від чотирьох до шести місяців, а може і рік, з променевою операцією та хіміотерапією. Він вирішив боротися, притримувався дієти, використовував трави.

21 листопада Стен отримав результати сканування печінки. Вони показали чудодійне зменшення пухлини на 10%. Лікарі були здивовані. Трави та дієта спрацювали. Але вже наступного дня Стен переніс легкий серцевий напад, викликаний закупореною артерією та ангіопластику. Лікарі давали Стену морфін від болю. Стен пристрастився до нього. Через п’ять днів його знайшли вдома з передозуванням, і він повернувся до лікарні на чотири дні детоксикації.

У червні 1989 року Стен гастролював у Європі з групою, включно з піаністом Кенні Барроном. Вони записали «Just friends» із співачкою Хелен Меррілл.

Стен отримав чудові новини 12 серпня 1989 року – лікарі повідомили: останнє сканування показує, що пухлина печінки скоротилася на 70%. 17 червня 1990 року Стен отримав нові сканування та найкращі новини поки що – його пухлина була ледь помітна. Він поїхав до Нью-Йорка та Європи. Повернувшись, Стен грав на джазовому фестивалі «Монтерей» з колективом, в якому взяли участь Кенні Баррон, Віктор Льюїс та Алекс Блейк.

Проте, у грудні 1990 року Стен отримав погані новини. Аналіз крові показав, що рак його печінки вже не перебував в стадії ремісії та пухлина знову зростала. У нього почали виникати серйозні болі в шлунку.

Стен прилетів до Бостона і грав у готелі «Чарльз» з Кенні Барроном, готуючись до короткої поїздки у Європу в березні та до більш тривалих турів в липні та серпні 1991 року. 25 лютого в Нью-Йорку Стен записав альбом з афро-американською співачкою Еббі Лінкольн під назвою «You gotta pay the band».


Стен Гетц під час своїх останніх записів «Час людей» у джаз-клуб «Монмартр», Копенгаген, Данія, 3 березня 1991 р. 

Стен вилетів до Копенгагена в лютому. Незважаючи на те, що він захворів, він записав «People time». Виступи дуету «Гетц / Баррон» були чудовими. Потім вони переїжджають до Парижа, але у Стена загострилась хвороба.

10 березня 1991 року він повернувся до Малібу, а потім відпочивав на Гаваї. Після повернення з цієї поїздки стан здоров’я швидко погіршився і Стен опинився вдома.

6 червня 1991 року Стен Гетц заснув вічним сном. Йому було 64 роки.

9 червня прах Стена був висипаний із саксофона в шести милях від узбережжя пляжу Малібу його онуком Крісом…

Автор: Валентина Сичевська
В другій половині ХІХ – на початку ХХ століття згубні антисемітські закони та напади на єврейські громади і власність призвели до виселення євреїв з Польщі та Російської імперії. Ті, хто рятувався від гніту, часто сподівались почати нове життя на Заході. У 1880-1920-ті роки мільйони євреїв були змушені полишили свої домівки. Багато мігрантів зі Сходу спочатку приїхали до Англії в пошуках можливості заробити достатньо коштів, щоб заплатити за перетин Атлантичного океану та дістатися до Америки. Близько 1903 року чоловік на ім’я Гарріс (він же Герш) та його жінка Ребекка були частиною цієї великої міграції. Перший син Гарріса та Ребекки Гаєцьких, народжений в лондонському Іст-Енді, був батьком Стена Гетца, одного з найбільш відомих саксофоністів в історії джазу.


На Захід, до Лондона, дідусь та бабуся Стена Гетца перебралися у 1903 р. Вони поселилися у багатокультурному районі Іст-Енда – Уайтчепелі (на вулиці Ромфорд, 92), де дід Стена розпочав кравецьку справу та володів власною крамницею.

Первісток Гаєцьких Ал, батько Стена Гетца, народився в Лондоні 24 липня 1904 року. За ним у Лондоні народився Філ (Пінкус) у 1906 році та ще один хлопчик Льюїс – в 1908 році, який помер під час епідемії 1910 року. В Лондоні Гаєцькі не афішували свого етнічного походження, а в документах записувалися росіянами.

Цікаво, що «Англійський та уельський шлюбний індекс 1837–1915 рр.» фіксує Гарріса Гаєцького, який одружився на Ребеці Катлервській у жовтні 1903 року в районі Старого міста Міл Енд (Лондон), що знаходився недалеко від Уайтчепеля.

У Генеральному реєстровому бюро Англії та Уельсу є копія свідоцтва про шлюб Гарріса Гаєцького та Ребекки Катлервської. Ні Гарріс, ні Ребекка не підписували документу, а поставили «кікель» (коло) – знаки нареченого і нареченої. У документі сказано, що вони одружилися 18 жовтня 1903 року, батько холостяка Гарріса теж був кравцем на ім’я Джастін Гаєцький. Батько Ребекки названий Хайменом Катлервським, за професією – мідник. Свідоцтво про шлюб також говорить, що шлюб був «урочистим» і відбувся у Східній Лондонській синагозі.

1945 р.


Сім’я працювала кравцями, щоб заробити на переправу до Америки і нарешті Гаєцькі відплили до Нью-Йорка в 1913 році.

Записи на острові Елліс містять список або ж «маніфест» іноземних пасажирів порту. У цьому списку вказані Гарріс, 36 років, Бекіл (так у документі), 32 років, Алекс, 8 років, і Піні, 6 років, Гаєцькі. Записано, що вони були росіянами, а їхня «раса» – «євреї».

У т. зв. маніфесті також зазначено, що Гарріс Гаєцький народився в Житомирі, а його дружина у Єлисаветраді (нині – Кропивницький). У червні 1913 року родина Гаєцьких мала 100 доларів готівкою і, хоча деякі пасажири вказали, що самі сплатили за переїзд, зазначалося, що вартість проїзду для Гарріса та його родини заплатив брат. Крім того, у маніфесті вказано, що в Нью-Йорку їх чекали троє братів та сестер.

В Америці у житті Гарріса та його синів відбулися кардинальні зміни. Гарріс тепер був записаний як Гаррі Гетц. Ребекка померла в 1917 році, народивши свого четвертого сина Бенджаміна у Філадельфії 25 серпня. Гаррі вдруге одружився на Розі Борац у Філадельфії в 1918 році.

У 1925 році в Філадельфії перший син Гаррі та Ребеки Олександр (Ал) женився на Голді Ямпольській, яка так само походила із сім’ї єврейських емігрантів з України. 2 лютого 1927 року в лікарні Святого Вінсента у Філадельфії, штат Пенсильванія, народився перший син Олександра та Голді. Вони назвали його Стенлі.

Сан-Дієго, Каліфорнія, 1946 р.


Сім’я Гетц спочатку оселилася у Західній Філадельфії, але переїхала до Нью-Йорка після того, як дядько Стена сказав, що в Нью-Йорку для них є краща робота. Вони жили на нижньосхідній стороні Манхеттена, а потім переїхали до Східного Бронкса, кримінального району, відомого навіть за межами США.

Батько Стена частенько бував безробітним. Мати Стена була людиною більш вимогливою і підштовхувала свого сина до навчання. Вона сподівалася, що він стане лікарем чи професором.

Одного спекотного літа у Бронксі Стен захопився плаванням в Кротон Парк. У цьому ж парку він продавав насіння соняшнику у пакетиках по два центри.

Стен протягом усього життя захоплювався плаванням і причиною, чому він вирішив навчитися гри на фаготі, було те, що в школі Джеймса Монро відкрили групу з вивчення цього інструменту, а прийняття до школи включало можливість відвідувати й їхній басейн, в якому він дуже хотів купатися.

Стена приваблювали музичні інструменти і він докучав людям, поки не міг спробувати будь-який інструмент, що потрапляв на його погляд. Він грав на гармоніці у 12-річному віці. Ранні ознаки його вродженого таланту стали очевидними завдяки здатності грати нові мелодії, які він почув, виконуючи їх на фортепіано чи на гармоніці. Він мав фотографічну пам’ять, а також інстинктивне почуття висоти та ритму.

16 лютого 1940 року тато купив йому альт-саксофон за 35 доларів. Стену було 13 років. Він згадував: «У моєму районі моїм вибором було: або бути ледарем, або ж взагалі втекти звідти. Тож я став музичною дитиною, займаючись вісім годин на добу. Я був гіперчутливою дитиною. Я практикував гру на саксофоні у ванній кімнаті, а квартири були так близько, що хтось кричить: «Заткни цю дитину!», а моя мати кричить: «Грай голосніше, Стенлі, грай голосніше!» Він щотижня брав уроки гри на саксофоні у відмінного місцевого вчителя Біллі Шейнера.

У вересні 1941 р. Стен був прийнятий до Загальношкільного оркестру Нью-Йорку. Вступ до оркестру дав йому можливість приватних, безкоштовних занять у викладача з Нью-Йоркської філармонії, фаготиста Саймона Ковара. У цей час він також почав грати на місцевих концертах. Йому платили близько трьох доларів за ніч. У 14 років він заощадив достатньо грошей, щоб придбати тенорський саксофон.

У грудні 1942 року підбадьорений старшими музикантами з місцевих колективів, які визнали його талант, Стен був найнятий Діком Роджерсом, щоб грати в «Roseland» за 35 доларів на тиждень.

Його оцінки почали знижуватися, коли він працював більше і незабаром Стен кинув школу. Шкільні працівники вручали Роджерсу звернення з вимогою повернути хлопця до навчання. Стена відправили назад до класу, але це було безглуздо. Стен вже знав, що хоче робити і як заробляти на життя.

14 січня 1943 року він приєднався до «Musician’s Local 802» у Нью-Йорку. Друг порекомендував йому групу відомого тромбоніста Джека Тігардена. Стену запропонували полату 70 доларів на тиждень. Йому сказали спакувати свої речі і бути готовим поїхати з групою до Бостона наступного ж ранку.

Він повернувся додому, у квартиру в Бронксі, очікуючи на суперечки з батьками. Проте рідні підтримали його бажання. Батько сказав: «Іди! Христос! Стен, сімдесят доларів на тиждень! Я не можу заробити такі гроші за два тижні. І в мене так і не було роботи протягом місяця».

Стен розпочав гастролі з гуртом «Teagarden», але в Сент-Луїсі т. зв. «офіцери з прогулів» наздогнали його. Тігардену сказали, що якщо дитина збирається продовжувати працювати з ним у колективі, він повинен стати його опікуном. Батьки Стена погодилися на цю домовленість.

Гетц про Тігардена згадував: «У перші роки на мене найбільше вплинула робота з Джеком Тігарденом. Для мене це був дуже хороший вступ до професійної музики. Тігарден був чудовим музикантом. Його гра – позачасова – і це логічно».

За своєю природою Гетц був надзвичайно неоднозначною особистістю. У 15 років він курив цигарки з розрахунку одна пачка на день. Він також виявив, що алкоголь допомагає знизити його тривожність, тому щовечора напивався.

Дні Стена з гуртом «Teagarden» закінчилися в 1944 році, коли йому було сімнадцять. Група була в Каліфорнії і Стен хотів залишитися там. У місті Стену заборонили грати протягом 90 днів, тому він продавав у магазині чоловічий одяг. Стен попросив, щоб його батьки та брат переїхали до нього. Зрештою вони жили в одній кімнаті.

33-річний лідер групи Стен Кентон найняв Гетца за 125 доларів на тиждень. Кентон працював з Бобом Хоупом над його популярним радіошоу, яке кожного вівторка вночі збирало аудиторію до 20 мільйонів слухачів. Група Кентона працювала в Каліфорнії, граючи на військових базах.

У липні 1944 року набільшим хітом групи стала пісня «And her tears flowed like wine».

У колективі Кентона було кілька музикантів, залежних від героїну. Взявши до уваги, скільки Гетц випивав щовечора, один із них «підсадив» його на наркотики.

Працюючи в гурті Кентона, Гетц уважно вивчав роботу свого кумира Лестера Янга. Дещо з його виконання він почав включати й у свою роботу. Через непорозуміння щодо актуальності нот Янга, Гетц вирішив залишити колектив Кентона у квітні 1945 р.

Після короткої зустрічі з Джиммі Дорсі, 18-річний Гетц приєднався до колективу Бенні Гудмена в жовтні 1945 року. З жовтня до грудня група Бенні виступала в нічному клубі Ньюарка, штат Нью-Джерсі. Стен регулярно їздив у Нью-Йорк і тусувався в клубі «Spotlite» на 52-й вулиці, щоб почути, як виступає Чарлі Паркер.

У цей час він також познайомився з Беверлі Бірн, вокалісткою гурту Джина Крупи та сестрою відомого тоді вокаліста Бадді Стюарта. Представники «Savoy Records» помітили Стена і підписали з ним контракт. Він створив «Swing Bop Quartet» і записав чотири мелодії з піаністом Хенком Джонсом, басистом Керлі Расселом та барабанщиком Максом Роучем («Opus de Bop,» «Running water», «Don’t worry ‘bout me», «And the angels swing»).

Стен і Беверлі одружилися 7 листопада 1946 року в Лос-Анджелесі.

Далі Сетн працював з колективом «Herman’s Second Herd» (лідер – Вуді Герман). У період з 22 по 31 грудня цей колектив записав чотирнадцять пісень, випустивши одинадцять з них. П’ять з цих одинадцяти стали хіт-синглами: «I’ve got news for you», «Keen and peachy», «The Goof and I», «Four brothers» (названі на честь саксофоністів Стена Гетца, Сержа Чалоффа, Зуота Сімса та Герба Стюарда) та «Summer sequence».

Стен виступає разом з Діззі Гіллеспі у Каліфорнії, 1955 р.


У творчості Стена цього періоду відчувалися впливи його кумирів Лестера Янга, Чарлі Паркера та Декстера Гордона. Стен покинув групу Германа у березні 1950 року після трагічної аварії у поїзді біля Чікаго, коли під колесами потягу загинув старий кондуктор, який тільки вийшов на пенсію. Гетц став соло-виконавцем, отримавши шалений успіх у слухачів.

Оглядач Майкл Робінсон у 2014 р. писав: «Імпровізації Стена Гетца заряджаються інфекційними мелодійними формами та ритмами, силою, енергією, переконливою безперервністю, виразною глибиною і складністю, збалансованою простотою, що визначаються або освіжаючими, або піднімаючими волосся криками та трепетами… Рівень зосередженості та фізичної майстерності, необхідних для створення звуку та музики, яку Стен імпровізував, ніколи не помиляючись, – надзвичайні навіть серед інших майстрів джазу… Його контроль над диханням міг підняти вітрильники… Я все більше і більше слухаю Стена Гетца, коли налаштований на джаз. І не завжди потрібно вчитися чи надихатися, хоча це, безумовно, головна мотивація. Іноді йдеться лише про переживання чуттєвої музичної нірвани; музика, яка, здається, лунає без людського співрозмовника».

Повернувшись у Бостон в жовтні 1951 року, він записав «Live at Storyville» (2 частини) в бостонському клубі Джорджа Вайна.

11 березня 1952 року Стен записав «Moonlight in Vermont» і його аудиторія зросла. Він заробляв 1000 доларів на тиждень і майже все витрачав на героїн… Він продовжував свою кар’єру, незважаючи на звичку. Разом з Джиммі Рені він виконав «These foolish things remind me of you», «Stella by starlight» та «Thanks for the memory».

Під час одного з виступів у 1950-х роках


Стен підписав договір з лейблом «Clef Records» Нормана Гранца в 1952 році. Було видано платівку «Stan Getz Plays».

Гранц відправив Стена на гастролі разом з компанією «Jazz At The Filharmonic» і все було чудово, поки поліція у Лос-Анджелесі не затримала його з наркотиками. Проте суддя дозволив Стену закінчити восьмиденну гастрольну поїздку з продюсером західного узбережжя Джином Норманом та піаністом Джорджем Шерінгом.

Він був дев’ять років на героїні і хотів зав’язати зі згубною звичкою, перш ніж потрапити до в’язниці. Стен ковтав барбітурати та пив різні напої, щоб зменшити неминучі симптоми відмови. Протягом усього туру він влаштовував бійки з іншими музикантами в автобусі. Мав проблеми з м’язовими судомами.

Хворим він зайшов у аптеку через дорогу від свого готелю, зробив вигляд, що має під пальто пістолет. Стен підійшов до аптекарки Мері Брюстер і сказав їй: «Дай мені капсулу морфіна. Не кричи. Якщо ти цього не зробиш, я виб’ю твої мізки». Вона спокійно обслужила двох клієнтів, один з яких, вийшовши, викликав поліцію. Повернувшись до Стена, вона сказала: «Дай мені побачити твій пістолет».

Стен вибіг з магазину і повернувся до свого готельного номера через дорогу. Потім він зателефонував і вибачався перед Мері: «Пробач за божевільну справу, яку я зробив. Я ніколи раніше подібного не робив. Я не прилипало. Я з доброї сім’ї. Я збираюся взяти на себе зобов’язання зав’язати в середу.» Брюстер запитує: «Чому б ти не взяв на себе це сьогодні?» «Я не можу. Якщо я не отримаю наркотики, я вб’ю», – відповів їй Стен.

Поліцейський розмовляв по телефону, прикидаючись лікарем і запитував чи може він допомогти. Стен розкрив історію свого життя. «Лікар» сказав, що прийде на допомогу. Зачинившись у своїй кімнаті, Стен намагався вбити себе, ковтаючи барбітурати. Через кілька хвилин поліція постукала у його двері…

Фотографія Стена на задньому сидінні патрульної машини промайнула у новинах. Через передозування барбітуратами його повезли до лікарні, де лікарі виконали екстрену трахеотомію, щоб врятувати йому життя. На наступний день увага журналістів була прикута до його ліжка. Стен пояснив, що почав зациклюватися на героїні близько року тому. Він розповів їм про своє сімейне життя з Беверлі та дітьми. Розповів про те, як посилав батькам гроші на проживання в Нью-Йорку. Він намалював картину люблячого сімейного чоловіка, який припустився жахливих помилок. Стен не зазначив, що його дружина також мала залежність від героїну. Стен був звільнений з лікарні для винесення вироку у попередній справі про наркотики в Лос-Анджелесі.

Стен Гетц грає в «Cosmo Alley», Лос-Анджелес, 1956 р.

Під час винесення вироку суддя промовив: «У вас є талант, сім’я та хороший досвід, але, незважаючи на дохід у тисячу доларів на тиждень, ви не тільки руйнуєте себе, але і ваша родина живе в плачевних умовах. Вони сплять на підлозі, коли ви подорожуєте в розкоші, витрачаючи гроші на себе».

Стен був засуджений до шести місяців в’язниці та трьох років умовного терміну. Спочатку його відправили до палати лікарні Лос-Анджелеса, де він почав детоксикацію. В цей же час дружина народжувала їхню доньку Беверлі.

За тим Стен був переведений до в’язниці в Лос-Анджелесі. Його звільнили рівно через півроку. Вперше у дорослому житті він був вільний від наркотиків та алкоголю. Йому було 27 років.

Через декілька днів після звільнення він вже виступав перед 6000-тисячною аудиторією, яка зустріла його громовими оваціями. Норман Гранц відправив його на гастролі. У грудні 1955 року він був відомим гостем-солістом групи «Count Basie».

Майкл Робінсон пригадував: «Були два випадки, коли я особисто почув Стена Гетца: один раз у клубі, а інший раз на більшому концертному майданчику… Мої індуїстські друзі іноді нагадують мені, що Бог є скрізь і в усьому. Ця концепція приходить до розуміння, коли згадується всебічна магія тону Стена того вечора; як «промок» простір, як божественне запашне рідке повітря, наповнивши кожен атом і кварк кімнати незбагненною тональною пишністю, ніби раптово перенесли нас до давньоіндійського палацу Акбара Великого, заваленого рубінами, смарагдами, золотом, шовком і сапфірами, що виходить на річку Ямуна з чудовим, освіжаючим вітерцем. Що я намагаюся сказати, те, що він мав неймовірно світлий тон, чому навіть Джон Колтрейн одного разу сказав, що кожен музикант бажає звучати як Гетц. Було також приголомшливо усвідомлювати, що повна яскравість і присутність звуку Стена наближаються лише до його найкращих записів».


Граючи у Вашингтоні, він зустрів за лаштунками 19-річну шведську аристократку Моніку Сілфверскіольд. Вона вчилася в Джорджтауні і відвідувала концерт з друзями.

В цей час з дружиною Стена трапилося лихо: рано вранці вона гуляла з обома дітьми біля будинку, як раптом на неї напав психічнохворий пацієнт, що вітк з лікарні. Її врятували поліцейські.

Стен домовився про переїзд сім’ї в Канзас. Коли Гетци вирушили у дорогу їхній друг, який був за кермом Том Кіллоу заснув – в аварії машину розкололо навпіл, водій загинув, а Беверлі та діти опинились у лікарні у дуже важкому стані.

Згодом, Стен вилетів до Швеції. У нього знову виникли проблеми з наркотиками… Недавня подруга Моніка вирішила, що її місією в житті буде піклування про Стена. Її заможна родина відправила їх разом до Африки, щоб він міг оздоровитись. Повернувшись до Швеції, вони одружилися, а потім повернулися до США.

Стен і Моніка переїхали до Лонг-Айленду. Колишня ж дружина Беверлі погодилася на одноразову грошову виплату. Стен продовжував стабільно працювати з Норманом Гранцем, записавши «Stan Getz with Oscar Peterson», «Mulligan Meets Getz» та «Stan Meets Chet».

Незабаром Моніка прилетіла додому до Швеції, щоб народити свою першу дитину. Стен вирішив переїхати до Данії. Стен і Моніка зняли віллу і оселилися з новою дитиною та іншими дітьми. Вілла знаходилася в маленькому містечку за межами Копенгагена під назвою Kungens Lyngby.

Стен приєднався до Андерса Дірупа у відкритті клубу «Монтмарт» в Копенгагені. Басист Оскар Петтіфорд приїхав до Данії, бо раса там не була великою проблемою. Гетц і Петтіфорд добре ладнали, багато інших прекрасних музикантів теж зупинилися в новому клубі. Стен з легкістю рухався по Європі, граючи на всіх джазових майданчиках.

Поки Стен жив в Європі, в США відбувся ще один музичний переворот. Підйом модального джазу, який виконували Майлз Девіс та Джон Колтрейн. Модальний джаз був викликом для музикантів, навчених виконувати більш структуровану мелодію на основі акорду. Стен відчував, що його швидко залишають позаду, але він тримався акордної музики.

Сильним ударом для Гетца була раптова смерть його доброго друга Оскара Петтіфорда від менінгіту у віці 37 років. Стен зіграв вигідний концерт для своєї дружини та родини, зібравши 4600 доларів. Він повернувся до Нью-Йорка, але його аудиторія зменшилася. Хоча він і створив чудову групу, їм не вдалося запалити жодного інтересу.

Дідусь Стена – Гарріс Гаєцький або Гаррі Гетц помер в 1960 році, у віці 83.

В цей час він звернувся до аранжувальника та композитора Едді Соутера, щоб розпочати роботу над проектом, який, на його думку, був найважливішим записом його життя – альбомом «Фокус» (1961 р.).

У середині його записів від інсульту померла 54-річна мати Голді. Він пропустив перші сесії альбому «Фокус», коли був присутній оркестр, тож йому довелося носити навушники в студії та слідкувати за записаними партитурами, імпровізуючи над ними, але Стен не міг чітко почути себе через головний убір.

Стен завжди говорив: «Запис, яким я найбільше пишаюся, – це «Фокус». Це було одне пекло зусиль, щоб узгодити ці струни, не написана музика, а лише партитура, перенесена в мій ключ. Я слухаю цей запис і відчуваю гордість».

Продовження читайте вже незабаром у другій частині статті «Джонсон, Картер, «Grammy». Гра до останнього подиху».

Автор: Валентина Сичевська

Наша сторінка у Фейсбуці

Логотип нашого видання

Пошук на сайті

Site Translator

Мапа відвідувань

free counters

Стистика переглядів

Лічильники та каталоги

каталог сайтів