ОСТАРБАЙТЕРИ З УКРАЇНИ: ДОСВІД ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ В ТРЕТЬОМУ РЕЙХУ НА ПРИКЛАДІ РОДИНИ ГРИБАН З СЕЛА ПУЛИНИ НА ЖИТОМИРЩИНІ

Друга світова війна стала однією з найкривавіших і найтрагічніших подій ХХ століття. Вона зруйнувала засади гуманності та світового порядку, залишивши глибокий слід у долях багатьох народів, у тому числі й українського. Нацистська Німеччина впроваджувала жорстоку й принизливу політику щодо так званих «меншовартісних народів», не зважаючи на життя та гідність своїх жертв.

Унаслідок затяжних бойових дій, які не входили до початкових планів А. Гітлера, економіка Третього рейху поступово почала відчувати гострий дефіцит робочої сили. Підприємства, транспортна система та сільське господарство
потребували все більше працівників, адже значна частина чоловічого населення була мобілізована до війська. Спершу нацистське керівництво намагалося розв’язати проблему нестачі робочих рук за рахунок радянських військовополонених. Однак більшість із них не витримала жорстоких умов утримання – голоду, холоду, епідемій та систематичних знущань. Взимку 1941–1942 років смертність серед полонених сягнула катастрофічних масштабів і цей «резерв» швидко вичерпався [1, c. 1].

До пропаганди «добровільної праці» активно залучалися й засоби масової інформації, зокрема українська окупаційна преса. Газета «Українське слово», що почала виходити восени 1941 року спершу в Житомирі, а згодом у Києві, регулярно публікувала статті, які закликали населення їхати на роботу до Німеччини. У цих матеріалах наголошувалося, що праця на благо «нової Європи» є «священним обов’язком кожного свідомого українця». На початковому етапі певна частина молоді, дезорієнтована війною та невизначеністю, справді повірила цій пропаганді. Людей приваблювали гасла про високу оплату, достаток і «європейський рівень життя». Проте вже незабаром стало очевидно, що всі ці обіцянки були лише ширмою для жорсткої системи експлуатації.

Про масштаби примусу свідчать офіційні дані: генеральний уповноважений з мобілізації іноземної робочої сили Фріц Заукель у березні 1944 року визнав, що з п’яти мільйонів іноземних робітників, які прибули до Німеччини, добровільно поїхали не більше двохсот тисяч. Уже навесні 1942 року «вербування» остаточно перетворилося на примусове вивезення. Згідно з циркуляром, підписаним рейхсміністром окупованих східних територій Альфредом Розенбергом 6 березня 1942 року, до Німеччини мали відправити 627 тисяч «східних робітників», з яких 572 тисячі – з України. Від 15 березня було встановлено щоденну норму вивезення з України – 1000 осіб, а з 1 квітня цю квоту подвоїли. Таким чином, процес набув організованого, системного характеру й перетворився на справжню депортацію українського населення до Німеччини для задоволення потреб воєнної економіки рейху [2, c. 24].

Трагедія примусової праці у Третьому рейху не обмежувалася безособовими статистичними показниками – за кожною цифрою стоїть конкретна людська доля. Масове вивезення населення з окупованих територій стало не лише проявом тоталітарної політики нацистської Німеччини, а й глибокою особистою травмою для мільйонів українських родин. Збереження індивідуальних свідчень і родинних спогадів є важливою складовою історичної пам’яті, що дозволяє осмислити масштаби та наслідки цієї сторінки минулого.

Показовим прикладом є життєва історія Грибан Анастасії Максимівни, уродженки села Чернявка Пулинського району на Житомирщині. Село Чернявка має давню історію, згадується в документах з 1906 року як село Пулинської волості Житомирського повіту, що налічувало 74 двори та 688 мешканців, розташовуючись за 40 верст від Житомира [3, c.25]. У 1933 році село пережило Голодомор, під час якого загинуло понад 100 мешканців.


У 1942 році Чернявка опинилася під німецькою окупацією і стала одним із місць, звідки активно вивозили людей до Рейху. Зайшовши до села, загарбники насамперед вилучили з сільської управи всі документи та списки населення. Саме ці документи стали інструментом селекції: на їх основі окупанти визначали «підходящих» кандидатів. Під приціл потрапляли передусім молоді жінки віком від 18 років, оскільки більшість чоловіків була на фронті. Тих, хто мав на руках малих дітей, був єдиним годувальником у родині, або ж мав явні ознаки хвороб чи фізичної слабкості, зазвичай не чіпали. Розуміючи це, люди відчайдушно намагалися уникнути депортації: дехто йшов на крайні заходи, навмисно завдаючи собі каліцтв або симулюючи тяжкі недуги.

У родині Грибан було шестеро дітей. Батько працював у кузні, мати – в колгоспі. Війна розкидала родину: чоловіків, зокрема й братів Анастасії, мобілізували на фронт. Старша сестра мала власну малу дитину, а інші були ще занадто юними. Тому, коли надійшов наказ про збір робочої сили, вибір окупантів невблаганно впав на Анастасію. Вона потрапила до фатального списку.

Дорога до Німеччини стала першим етапом поневірянь: людей перевозили у переповнених товарних вагонах, наче худобу, видаючи лише мізерні сухпайки. Після прибуття та принизливої процедури розподілу Анастасія потрапила не на завод, а в приватне господарство – до заможного фермера («бауера»).

Людей поселяли у бараках при садибі, де вони одночасно жили й працювали. Остарбайтери виконували різноманітні господарські обов’язки: доїли та пасли корів, годували свиней, доглядали за садком, готували їжу. Крім того, вони виготовляли вершкове масло, яке потім возили продавати на базар. Господар загалом ставився до працівників доброзичливо, однак вирізнявся надзвичайною суворістю й нетерпимістю до будь-яких проявів нечесності. За крадіжку карав жорстко, тому його побоювалися. Натомість його дружина, «фрау», була людиною доброї вдачі: вона співчутливо ставилася до робітниць, допомагала їм, іноді віддавала свій одяг та намагалася полегшити їхнє становище. Коли в однієї українки там народилася дитина, Анастасія Грибан стала хрещеною матір’ю. Цей вчинок засвідчив духовну єдність і став символом незламності та єдності перед обличчям біди.

Під час перебування на примусових роботах Анастасія Максимівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Шандибою Петром Захаровичем (1916 р. н.). Він разом із побратимами зміг утекти з німецького полону й певний час переховувався у навколишніх лісах. Остарбайтери із садиби, ризикуючи власним життям, підтримували втікачів: вночі вони приносили їм їжу, а щоб не викликати підозри, підгодовували собак, аби ті не гавкали. Завдяки такій допомозі чоловікам вдавалося уникнути облав і вижити в складних умовах. Згодом Петро Захарович приєднався до своєї військової частини.

Додому остарбайтери поверталися у 1945 році. Перед від’їздом «фрау», у якої вони працювали, дала їм в дорогу одяг, взуття, скатертини та інші речі. Шлях додому розтягнувся на місяці. Потяги, переповнені репатріантами, тижнями простоювали на станціях. Щоб не померти з голоду, людям доводилося обмінювати зароблені чи подаровані речі на продукти. Анастасія Грибан повернулася на рідну Житомирщину восени, зберігши лише дві сукні та скатертину – речі, які ще довго слугували їй у мирному житті як нагадування про пережите.


Тим часом Петра Шандибу направили до міста Сарни (Львівська область), де він працював на будівництві. Саме там він випадково зустрів іншого солдата, який виявився братом Анастасії Грибан. Разом вони повернулися до рідного села Чернявка. У 1947 році Петро та Анастасія одружилися й оселилися в селі Ясна Поляна. Петро працював у кузні, а Анастасія – у колгоспі, переважно на полі. Подружжя виховало трьох дітей – Галину, Миколу та наймолодшу Тетяну. У родині часто згадували роки війни, перебування в Німеччині та історію знайомства батьків, яку діти слухали з особливим інтересом.

Досвід Анастасії Максимівни Грибан є показовим прикладом долі тисяч українців, примусово вивезених на роботи до Третього рейху. Її життєва історія відображає характерні риси становища остарбайтерів: важку фізичну працю, сувору дисципліну, обмеження особистої свободи, але водночас – прагнення зберегти людяність, підтримку між співвітчизниками й віру у повернення додому. Попри всі труднощі війни, неволі та післявоєнної відбудови, вона змогла створити родину, виховати дітей і залишити по собі свідчення про цей трагічний період. Її спогади є цінним джерелом для відтворення повсякденного досвіду українських остарбайтерів і водночас – нагадуванням про незламність людського духу.