Римо-католицький некрополь в Житомирі є важливим місцем пам’яті польської громади. На цвинтарі поховано значну кількість персон, що мали вплив на тенденції суспільно-культурного розвитку. Одним з таких є Людвік Страшинський, художник світового рівня, який працював у Франції, Німеччині, Бельгії, Італії, Британії, а в Україні його життя переплелося з рідними Київщиною та Волинню-Житомирщиною. Прикро, що в Житомирі художник є одним з маловідомих або ж і зовсім забутих героїв ХІХ століття. В наші часи картини художника є рідкісними як у музейних колекціях, так і на арт-ринку.

Людвік Страшинський, "Зигмунт Август і дух Варвари Радзивіллівни"

Народився Людвік (Леонард) Страшинський 30 грудня 1827 року в дворянській родині Страшинських у селі Токарівці Сквирського повіту Київської губернії. Батько – Юзеф (Вільгельм) Страшинський, мати Феліція (уроджена Єзерська).

Людвік Страшинський у Римі

Токарівка належала Страшинським до 1865 року, потім маєток продали Ігнацію Подгорському як маєток посаговий для його доньки і останньої власниці Антоніни (в заміжжі Свейковської). В наступному життя родини Страшинських було пов’язане з Житомиром.

Ще під час навчання у 1-й Київській гімназії Людвік Страшинський виявив надзвичайний талант до малювання. В закладі живопису та рисунку навчався у вихованця Петербурзької академії мистецтв Ф. Біляєва.

У двадцять років він уже був студентом в Академії мистецтв у Петербурзі. Навчався живопису у професора Олексія Маркова.

За три роки (в цей час писав портрети) він виставив шекспірівського «Короля Ліра, який божевільно блукає в лісі». У 1850 році за портрет «Короля Ліра» він був нагороджений малою срібною медаллю.

Другою роботою стала виставкова картина «Вбивство кавалера Ріцціо, секретаря і радника Марії Стюарт». У 1854 році за винятково виразну картину «Смерть Ріцціо» він був нагороджений золотою медаллю, яка називалася «за експресію». Це була четверта поспіль медаль, яку давали як нагороду в цій галузі роботи.

Він закінчив Академію мистецтв у Петербурзі в 1855 році з великою золотою медаллю першого ступеня – присуджена за епізод Тридцятилітньої війни «Валленштейн у Богемії», що зображує захоплення протестантського замку католиками. Це була його дипломна картина, яку придбала імператорська родина. 

"Як шкода втрачати вуса"

"Зося вранці"

"Вбивство Луї де Бурбона, єпископа Л'єзького в 1482 році"

До речі, перш ніж він отримав найвищі нагороди, з правом продавати картини, його спочатку зламала тимчасова невдача. З двох картин, поданих на виставку «Політ із дочками» ректор Шебаєв не прийняв жодної через делікатність теми, а «Вмираюча психея» художника не отримала премії в 1853 році.

Тому, щоб знайти хліб насущний, зневірений художник став ретушером у фотоательє, а власник зв'язав його спекулятивним контрактом. Тим не менш, у вільні від службових обов'язків хвилини він все ще мав таку владу над собою і силу духу, що сміливо відтворював хоробрий характер Валленштейна.

Страшинський був відомий своїми жанровими картинами. Серед них найвизначнішими були: «Кароль Радзивілл в оточенні шляхти на базарній площі в Новогрудку перед сеймиком». Цей твір став надбанням Адама Ржевуського.

Серед його найвидатніших картин є дві інші картини: «Кардинал Маццаріні, який з великою жадібністю дивиться на діаманти» і «Кардинал Рішельє серед котів» та деякі акварелі часів Людовіка XIV.

Після завершення академії він отримав шість років стипендії за кордоном і в 1856 році виїхав до Парижа. Тут він був захоплений історичним живописом Поля Делароша, виставку якого мав змогу побачити.

У Парижі виставляє три картини: «Зигмунт Август із дружиною Барбарою, приймаючи прощення Кміти», «Станіслав Август раптово прослизає в майстерню Бачіареллі, коли той малював одну з придворних дам у вигляді Діани з натури», «Вбивство Луї де Бурбона, єпископа Леодії».

З французької столиці він виїхав, щоб поправити своє здоров’я, потім залишається в Брюсселі до 1860 року. Побував у Німеччині – Нюрнберг, Аахен та Вісбаден.

В Брюсселі відтворює образ Йоахіма Лелевеля (портрет Генрика Стецького) і польського Фауста, Твардовського, який створює тінь Барбари для Зигмунта Августа. Останню роботу автор назвав «найрозпещенішою з його картин». До речі, у картинній галереї Житомирського обласного краєзнавчого музею зберігається полотно Страшинського «Портрет Йоахіма Лелевеля».

З Бельгії Страшинський переїхав до Італії, а у 1860 році зупинився в Римі. По дорозі він зупинявся в Дрездені, де написав портрет поета Генріха Гейне, і в Мюнхені.

"Перед офісом"

"Перед офісом"

"Портрет молодої римлянки"

"Посланець кохання"

"Примирення Кміти з королем Зигмунтом Августом"

Портрет Генрика Жевуського, польського письменника і публіциста з Волині

У 1862 році отримав звання академіка Петербурзької академії мистецтв. Його портрети кардиналів Маццаріні і Рішельє були виставлені в академічному музеї.

У 1864 р. став членом Римської академії Квірітта.

Людвік Страшинський був автором академічних історичних творів на сюжети з історії Франції, з творів Вільяма Шекспіра та Вальтера Скотта. Крім того, писав портрети, картини на релігійні та історико-жанрові теми (також з історії Польщі – часів правління Ягеллонів, Саксів і Станіслава Августа. Використовував різні техніки, крім олії, також акварель і пастель. Займався також літографією.

Сумні сімейні стосунки, пристрасть до азартних ігор, а крім того, відсутність академічної стипендії, яка закінчилася в 1863 році, поставили в найнеприємніше становище митця, який пориває з авантюрами.

У Римі він каже лише про одну свою картину, що вона «справді con amore закінчена і належить до найкращих його робіт». Але коли «Двох кардиналів у мадам Дюбарри» не вдалося публічно виставити в Римі, то художник задумав у 1866 році поїхати зі своєю картиною до Лондона.

Але навіть в Англії він не знайшов покровителя, зустрів лише бідність. Витративши решту грошей на подорожі та доставку картини, йому знову довелося займатися ретушуванням фотографій, брати уроки малювання, а не створювати картини. Коли ж і цього не вистачало на життя, він став вчителем французької мови, каліграфії та лінійного малювання в маленькій приміській школі поблизу Лондона.

У Лондоні, однак, опустившись майже до крайньої бідності, практично втративши все, він знайшов собі дружину-англійку в 1867 році.

У 1869 році він втрачає дружину та решту надії на краще життя.

Розчарований, змучений долею і всім життям, він сумує за рідним краєм і повертається на Волинь до Житомира.

Портрет Страшинського автораства Яна Стифі, близько 1870 року

Польський письменник та етнограф з Поділля Пйотр Якса-Биковський про цей період життя вказує: «Нарешті, той, перед ким лаври стелилися, повертається до рідного дому, з неспокійним духом, з ослабленим здоров'ям... Він повертається до свого народу і його близькі не впізнають його... Він повертається лише як експерт, портретистом і, перетворивши мистецтво на ремесло, портретами, якими він завжди відзначався, заробляє на життя. Тяжка хвороба відбирає в нього силу тіла, залишаючи, однак, силу хороброго духу, любов до мистецтва та кількох близьких серцю – сестру, брата та друзів, які вміли цінувати цю прекрасну душу, повноцінну та сміливу».

Після повернення до Житомира художник не забував і про Сквиру. Для головного вівтаря місцевого костелу (за однією з версій був побудований у 1865 році) Страшинський створив образ св. Йоана Непомуцького. Цікаво, що до цього римо-католики Сквири входили до парафії містечка Паволоч на Житомирщині.

Остаточна слабкість його здоров'я, раніше ослабленого, а тепер цілком зруйнованого кількома складними гострими хворобами, вибила силу з його тремтячих і ревматизованих рук.

Через декілька років він певний час перебував у Варшаві. Не маючи засобів до існування у Варшаві, він знову поїхав до Житомира.

Портрет 1879 року на основі передсмертної фотографії

Помер Людвік Страшинський у віці 51 року в Житомирі 23 січня 1879 року. Похований на житомирському римо-католицькому цвинтарі ксьондзом Карлом Недзялковським 25 січня. Дітей не залишив.

Пйотр Якса-Биковський у некролозі написав: «Невблаганна смерть завдає нам великої втрати, залишаючи нам, як сумну солодкість горя, судити лише про важливість цієї втрати, у викресленні активного життя митця, передчасно згаслого для мистецтва... Він помер, як боєць у проломі, твердий проти куль долі, з тілом ураженим хворобою, але з незломленим і чистим розумом... Мир цій стражденній душі, яку Бог більше не береже в цій долині страждань і розчарувань!»

Волинь-Житомирщина – батьківська земля для багатьох талановитих митців, чиї твори мистецтва захоплюють увагу поціновувачів та є цінним доробком культурної спадщини. Розвиток європейської скульптури у ХІХ столітті пов’язується з постаттю уродженця Житомирщини, який отримав освіту та зробив перші кроки в управлінській кар’єрі саме на Овруччині та в Житомирі. Однак, сьогодні в Житомирі мало хто знає чи згадує скульптора Віктора Бродзького, тож ознайомимо читачів з його життєвим шляхом та окремими шедеврами.

Віктор Бродзький народився у 1826 році в Охтовці Овруцького повіту Волинської губернії у дворянській родині, син Петра та невідомої з імені Пьотровської.

Освіту розпочав у Мозирі, а потім закінчив 1-у чоловічу гімназію в Житомирі (нині – центральний корпус Житомирського державного університету імені Івана Франка).

У Житомирі отримав практику в адвокатській конторі. Закінчив свою канцелярську кар’єру як секретар маршалка шляхти в Овручі.

Майстерня Бродзького у Римі

У 1848 р. завдяки протекції Каспера Желвітера та міністра Ігнація Туркула, які отримали фінансову підтримку з фондів Царства Польського, виїхав до Санкт-Петербурга. Він розпочав навчання в місцевій Академії образотворчих мистецтв як вільний слухач.

Його вчителями були Іван Петрович Віталі (Джованні Віталі) і Микола Сергійович Піменов. Його швидко помітили наукові авторитети: скульптури «Юність» (1851) і «Амур, що спить у мушлі» (1852) були відзначені нагородами, за «Актеон біля джерела» (він же Адоніс) отримав малу золоту медаль (1853).

Віктор Бродзький, Рим, 1879 р.

 

Завдяки іноземній стипендії, якою був нагороджений за золоту медаль, він побував у Дрездені, Відні та Римі.

Після повернення йому доручили зробити ескізи композиції «Весна» і трьох фігур хлопчиків для оздоблення каміна. Йому також було доручено виконання барельєфного портрета з великої натури великої княгині Олександри Йосифівни (1830–1911), дружини колишнього намісника Царства Польського, великого князя Костянтина Миколайовича (1827–1892).

Роботи Бродзького так сподобалися президенту Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні, що вона нагородила його перловою шпилькою з діамантами, а також відрекомендувала імператорське подружжя, яке прийняло скульптора на аудієнції.

Петербурзька критика відгукувалася про успіхи Бродського, вбачаючи в ньому першокласного митця і гідного послідовника покійного Віталі.

У 1854 році він надіслав на академічну виставку барельєф «Авраам запрошує трьох мандрівників».

У 1855 році він виїхав до Риму назавжди, але постійно підтримував зв'язки з Петербургом і в тамтешній Академії мистецтв здобув кар'єрне зростання.
Митець був типовим академіком – його скульптури відшліфовані, ретельно опрацьовані, закінчені, підпорядковані правилам доречності й академічній суворості краси. Бродзький черпав натхнення в мистецтві пізнього Відродження. Він передавав характерні для нього форми і способи трактування людського тіла без ознак зайвого наслідування – виробляючи фігури людей чи тварин, він проникливо спостерігав за природою. Дослідники вважають його майстром різця, який досконало знав мармур, матеріал, з якого створював найбільше композицій.

Проект пам'ятника Адаму Міцкевичу

Бродзький був одним із багатьох популярних митців ХІХ століття. Він прославився головним чином як творець декоративно-салонної скульптури на античну тематику, що за формою відсилала до бароко. Ці твори були дуже популярні, особливо серед аристократії. Найвідоміші скульптури, численні версії та копії яких розкидані по всій Європі, включають «Купідон у мушлі», «Леда з лебедем», «Спонукання кохання» та «Венеру з голубами». Ці твори відрізняються великою технічною віртуозністю. Художник подбав про те, щоб під приводом міфологічної сцени створити скульптури, сповнені «салонного шарму», що водночас свідчить про майстерність автора, який зумів вдало вирішити дуже складну композиційну схему (наприклад, «Прометей, прикутий до скелі»). Загальне захоплення викликала техніка скульптора, яка дозволяла йому передати прозорість вуалі чи сліз на мармурі (бюст «Скромність»).

У 1861 році він надіслав понад десяток скульптур і моделей, які в березні 1862 року були виставлені на публічній виставці. Тоді ж Бродзькому було присвоєно звання академіка, а в 1868 році – звання почесного професора за скульптури «Перші спонукання кохання» та «Втеча з Помпеї» (за сюжетом Плінія Молодшого).

Твором найбільш складної форми був проект пам’ятника жертвам виверження Везувію, виконаний Бродзьким у 1863 р. під назвою «Втеча з Помпеї» («Fuga diPompea»). Ця концепція, відома лише з описів і гравюр, являла собою драматичну багатофігурну сцену за описом Плінія Молодшого. Через великі витрати цей проект не був реалізований у монументальному масштабі, але малі гіпсові та бронзові моделі тріумфували на міжнародних виставках, у т.ч. в Парижі (1876) і Римі (1883).

Іншою монументальною скульптурою Бродського стала алегорична група «Політика», навіяна подіями доби художника, пов’язаними з франко-прусською війною 1870 року.

Митець був автором багатьох сакральних і могильних творів, наприклад, мармурова фігура Христа, що благословляє світ, у костелі Всіх Святих у Варшаві, надгробні пам’ятники баронеси Джордано Санни Апостолі на цвинтарі Кампо Верано в Римі та Мавриція Понятовського в єзуїтському костелі в Кракові.

"Христос благословляє світ"

Скульптура Миколая Коперніка

Надгробок Мавриція Понятовського в костелі св. Станіслава у Києві

Він також був членом академій у Флоренції та Мілані.

Бродзький спеціалізувався на створенні скульптур на античну тематику, відмінною рисою яких була витончена форма, яка розкривала віртуозність майстра.

Скульптор здобув міжнародну популярність через боццетто (скульптурний дизайн) «Втеча з Помпеї», виставлений у Парижі (1876) та Римі (1883), та дизайн надгробку Лаури Пшездзецької (нині у соборі в Кам’янці-Подільському), у якому він поєднав маньєризм технічного вміння відтворювати матеріали з реалістичністю деталей. Граф Енедін Санна, в захваті від роботи, замовив подібне вшанування пам’яті своєї передчасно померлої дружини Енедіни Джордано Санни (пом. 1873), яке знаходиться на цвинтарі Кампо Верано в Римі.

Бродзький також був автором релігійних скульптур. Він виконав низку портретів, інколи чаруючих силою натуралізму різьблених образів сучасних йому особистостей чи історичних осіб, у т.ч. Микола Коперник, Ян III Собеський, Адам Міцкевич (бюст на Капітолії в Римі).

"Амур, що спить у мушлі"

"Шепіт кохання"

"Політика"

"Втеча з Помпеї"

Скульптуру «Амура, що спить у мушлі» стала чи не найпопулярнішою його скульптурною групою. Художник повторював її понад тридцять разів, змінюючи деталі. Скульптура, яка зараз знаходиться в Національному музеї у Варшаві, встановлена на прямокутному низькому арковому цоколі. На ньому стоять три черепахи, розташовані трикутником. На панцирах черепах лежать перевернуті догори дном панцири. На кожній мушлі лежить паща дельфіна, який випльовує в неї воду. Дельфіни розташовані вертикально, переплітаючись один з одним так, що їхні хвости утворюють щось схоже на декоративний лист. На цьому листі лежить велика мушля, на якій спить голий амур. Купідон не поміщається в своєму ліжку. Його права нога виходить за межі раковини; його ліва нога зігнута в коліні, а стопа спирається на край раковини. Голова повернута вліво; ліва рука, зігнута в лікті, лежить під головою. Бродзький створив скульптуру з великою ретельністю, кожен із мотивів, що складають групу був викуваний з високою точністю.

Бродзький користувався великим визнанням у Римі, його майстерню на Corso Vittorio Emanuelle охоче відвідували земляки, для яких вона була важливим місцем зустрічі. Він був двоюрідним братом Антонія Мадейського та хрещеним батьком Леона Семірадського, сина Генрика.

З 1890 року був почесним членом Товариства Польського національного музею в Рапперсвілі.

До кінця життя він жив і працював у Римі, але весь час надсилав свої роботи на петербурзькі виставки, де вони отримували численні схвальні відгуки рецензентів, яким подобався салонний академізм його скульптур. Віддаючи перевагу портретам, він зображував Адама Міцкевича (1798–1855), інженера Станіслава Кербедзя (1810–1899) та лікаря-філантропа Юзефа Мяновського (1804–1879) – він різьбив переважно з каррарського мармуру, і більшість його замовлень надходила від російського двору та аристократичних кіл.

Створював скульптури у мармурі, рідше в бронзі композиції на античні, міфологічні та релігійні теми, надгробну скульптуру, портрети. Для його портретної пластики характерна іконографічна точність, іноді натуралізм.

У Кракові він зробив статую Мавриція Понятовського в костелі св. Петра та бюст Тадеуша Костюшка у Палаці Велопольських.

Він пожертвував кошти для Краківської академії майстерності на стипендію для молодих скульпторів у Римі.

Виставляв свої роботи в Петербурзі, Парижі, Кракові та Варшаві.

"Послання Христове"

Оформлення каміна

Велика колекція його робіт знаходиться в Національному музеї в Кракові. Багато творів Бродського знаходяться в російських колекціях, наприклад в Ермітажі та Академії мистецтв у Петербурзі. У Польщі творчість Бродського представлена в національних музеях у Варшаві, Кракові та Познані.

У 1884 році став почесним членом познанського товариства «Друзі наук».

Помер 9 жовтня 1904 року в Римі, похований на цвинтарі Кампо Верано в спільній могилі з художником Олександром Геримським (1850–1901), надгробок якого спроектував і частково фінансував А. Мадейський.

Віктор Бродзький був одним із найпопулярніших і шанованих польських скульпторів. Найхарактернішими для його темпераменту були скульптурна віртуозність і схильність до експерименту. Набули популярності його салонні композиції із зображенням різних персонажів і міфологічних сцен. Ці скульптури мали типовий салонний шарм і дуже чуттєвий характер.

Валентина Сичевська,
Антон Сичевський

Ще у постреволюційний період Волинь-Житомирщина була сповнена дітьми, які втратили батьків та були покинуті напризволяще. Погіршили соціальне становище і лихоліття Голодомору. Враховуючи кон’юнктуру, ДПУ у Новограді-Волинському вирішило скористатися обставинами та використати сиріт для формування власного позитивного іміджу серед населення.

З цією метою 24 травня 1933 р. у місті створили дитячу комуну. Промовисто, що назвали її в честь Всеволода Балицького – повноважного представника ОДПУ (Об’єднаного державного політичного управління) по УСРР і голови ДПУ УСРР.

Ініціатором створення комуни став Дмитро Медведєв, який у 1933–1934 рр. був начальником Новоград-Волинського районного відділу ДПУ/НКВС УСРР, а також за сумісництвом – начальником особливих відділів 14-ї кавалерійської дивізії та управління начальника робіт по будівництву Новоград-Волинського укріпрайону.

Діти, яким доля нічого доброго не передбачала, начебто отримали рятунок. Проте, ницість чекістів годі й оцінювати – ручних прислужників більшовицького режиму, які поставили знищення цивільного населення на конвеєр, сумління ніколи не зупиняло. Нічого святого.

В той же час для невеликої частинки сиріт місцеві службовці ДПУ/НКВС вирішили проявити милість. Звичайно, пояснення у цьому просте – банальний піар.

Очільник ДПУ у Новограді-Волинському, певно, пишався собою та тим, що створив дитячу комуну імені Балицького. Все життя він зберігав при собі альбом з світлинами комуни. Цією заслугою завжди можна було похизуватися перед керівництвом та громадськістю. Зрештою альбом опинився у фондах Брянського державного краєзнавчого музею (Росія).

Комуна була забезпечена майстернями, господарськими приміщеннями, стайнями, гуртожитком, медпунктом. З худоби мали коней, корів та свиней.

Для освіти сиріт діяла школа. Для занять музикою з дітей було організовано духовий та струнний оркестри (в останньому переважали російські балалайки).

Прикметно, що у столовій комуни була лише одна картина – портрет Й. Сталіна, який буцімто наглядав навіть за споживанням їжі дітьми.

Перегляд фотографій з дитячої комуни імені Балицького у Новограді-Волинському залишає достатньо багато емоцій та простору для думок і суджень.

Підготував Сичевський А.О.

Після поразки визвольних змагань 1917–1921 рр. значна частина української суспільно-політичної еліти та військовики опинилися у вимушеній еміграції, що спричинило до самоорганізації та активної діяльності нашої діаспори в ряді європейських держав.

Надзвичайно вагомий внесок для освітнього зростання українських емігрантів зробила Українська Господарська Академія в м. Подєбради у Чехо-Словаччині.

Проіснувала академія з 1922 до 1935 р., надавши своїм студентам шанс отримати якісну вищу освіту. З-поміж спудеїв УГА чисельно виокремлювалася група колишніх військових УНР, для яких зі втратою власної держави та після інтернування настали важкі часи. Опинившись перед новими випробування долі, ветерани військово-революційного протиборства з захопленням сприймали можливість отримати вищу освіту та новий фах, щоб налагодити своє життя та подбати про власні сім’ї.

УГА стала основою для виховання нової генерації освічених українців, яким почуття національної свідомості та прагнення незалежної державності України було привите патріотичним зростанням в ході революції.

Загалом закінчили повний курс навчання в УГА та отримали титул інженера 559 осіб, з яких у 1927–1932 рр. 18 випускників становили уродженці Волині-Житомирщини.

Житомирянка Тамара Петрів залишила цікаві спогади «Наша Alma Mater» – свої враження від навчання в УГА. Спогади було видруковано у Нью-Йорку в 1959 р.

Окрім спогадів Т. Петрів, які подаємо нижче, розглянемо життєписи випускників УГА, які були уродженцями Волині-Житомирщини.

Наша Alma Mater

Є декілька Високих Шкіл світової слави й люди, що закінчили котрусь з них, завжди цим пишаються. Авреоля слави такої школи йде з ними протягом всього їхнього дальшого життя, хоч самі вони можливо були пересічнішими з пересічних студентів.

Але я не певна, чи ми, подєбрадські інженери, усвідомлюємо собі, яку єдину в свойому роді високу школу ми закінчили. Єдину і неповторну. Й що теж можемо й мусимо з нашої школи бути горді, може й більш, ніж хто інший.

***

Подєбради... Невеличке чеське місто – колишній осідок чеського короля Юрія. Відкрите на початку цього століття джерело цілющої води – «Подєбрадки» – перетворило його в дешевий курорт. В літні місяці місто живе повним життям. Приїздять lazenske hoste. Ними переповнені готелі й парадні кімнати в невеличких, гарних віллах, які всю зиму стояли порожні. В парку грає щодня музика, відкриваються літні ресторації, кавярні, кіна та театр посилюють свою чинність.

«Гості» п’ють ретельно «Подєбрадку», приймають цілющі купелі, гуляють в парку й у великій тінистій «Оборі», оглядають замок, що стоїть на самому березі Лаби й восени повільно зникають. Кінець сезону. Місто пустіє. Життя завмирає до слідуючого літа.

Подєбрадці люблять це своє дрімотне, спокійне життя. Не спішучи, приводять до ідеального порядку парадні кімнати, підраховують прибутки й задоволено їздять до близької Праги розважитись й поробити відповідні закупи, на які вони собі тепер можуть позволити.

Цьому сонному місту, де зимою по притрушеній снігом площі навколо пам’ятника королеві Юрію поважно ходять галки й де-не-коли проїде якесь авто, й не снилось, що доля йому судила стати університетським містом, а сталось...

 

Подєбради наповнились чужими, цілком іншими ніж за купелевого сезону людьми, переважно молоддю. Подєбрадчани оглядали їх здивовано, вслухуючись в таку подібну, але чужу мову. Ожив замок. Його квадратове подвір’я заповнилось студентством. Розгорнулись кабінети, лабораторії, бібліотеки. Для авдиторій були відведені всі великі залі міста: заля засідань Маґістрату, Повітової Управи, залі готелів. Веселі, говірки, може навіть занадто галасливі юрби студентів переходили з одного приміщення в друге, торуючи центральну площу в ріжних напрямках. Вони заповнили всі вільні приміщення. Подєбради ожили в неположений час. Українська Господарська Академія стала центром життя міста, а для нас чеське оточення було лише тлом, на якому розгорталась наше власне академічне й взагалі українське життя.

Почались ріжні імпрези. Як яскрава блискавка пролетів перший репрезентативний баль. Під дириґуванням Андрія Чехівського (рідний брат прем’єра В. Чехівського), а потім талановитої помічниці О. Кошиця – Платоніди Щуровської-Россіневич повстав великий мішаний хор, на концерти якого приїздили визначні чеські музики – Л. Єржабек, Ферстер, Я. Кржічка й інші, й який скоро став членом знаменитого чеського «Глаголю».

В одному чеському романі, автора зараз не пригадую, згадуються Подєбради того часу. Там є така фраза: «коло брами замку стояли люди сумнівної елеґантности (pochybne elegance) студенти Української Академії». Не заперечую, що може вони й не мали тієї відповідної елеґантности, але це в переважаючій більшості була молодь, яка щойно скинула військову уніформу, яка в огні й бурі революції боронила Батьківщину від ворога. Може й не лежали на них добре цивільні одяги, а краватки не були припасовані добірно, зате вони всі горіли завзяттям боротьби, для них і наука в Академії була лише етапом в цій боротьбі – придбанням нового роду зброї. Вони запопадливо студіювали, але відчувалось, що коли б створилася відповідна кон’юнктура, вони не задумались би знову схопити кріс у руки. І хоч ділились на ріжні партії й групи, але для всіх однаково дорога була Україна. Україна – як конкретна, реальна мета і як ідеал-символ.

Питаю себе – де, яка Висока Школа мала або має такий склад студентства?

 

А професура! Одна за другою проходять передо мною постаті наших професорів і з віддалі 30 років бачу я, які визначні люди це були. Не кажучи про те, що багато з них по своїй ерудиції й хисту могли зайняти почесне місце в професорському складі кожної Високої Школи, це були історичні постаті: члени Уряду УНР, Кубанської Ради, визначні громадські, політичні й культурні діячі. Багато з них вже закінчили свій життьовий шлях і імена їх записані золотими літерами в історії українських визвольних змагань й українського відродження. І знову питаю себе – де, яка Висока Школа мала або має такий склад професури? І чи не мусимо бути горді, що закінчили цю школу?

Кінчився Подєбрадський період існування Академії. Подєбрадські інженери розсипались по світі. Багато залишилось в Чехії, інші переїхали до Польщі, Румунії, Франції. Через 25 років нова світова завірюха знову зібрала їх на клаптику німецької землі – в старовинному німецькому місті Ратісбоні (Реґенсбурзі), де наша Alma Mater продовжувала існувати вже в своїй 2-й формації – УТГІ й куди зо всіх таборів з’їхались вони на свято 25-ліття. З’їхались, побачились і знову розлетілись по світі, вже в далекі, далекі краї. Є вони в Канаді, ЗДА, Аргентині, Бразилії, Парагваю, Венецуелі, в Австралії, а багато залишилось в Европі. І все меншає їх число. Але така школа, як наша, не могла не покласти на своїх вихованцях своєї печати. Мені здається, що подєбрадський інженер – це особливий тип людини. Не берусь його характеризувати, згадаю лише про те, що мені довелось чути від молодого хлопця, який мав нагоду пізнати багатьох подєбрадських інженерів під час перебування в Німеччині. Я думаю, – сказав він, – що коли ми будемо мати більше людей типу подєбрадських інженерів, то у відповідний мент Україна без сумніву виборе свою незалежність.

Уродженці Волині-Житомирщини – абсольвенти, що закінчили повний курс навчання в УГА та отримали титул інженера

Агрономічний відділ з титулом інженера-агронома:

1. Маньківський Володимир (народився 8 червня 1897 р. у м. Житомирі) – 1929 р.

2. Федорів Максим (народився 21 квітня 1900 р. у м. Черняхові) – 1929 р.

Лісовий відділ з титулом інженера-лісівника:

3. Євтушенко Микола (народився 7 лютого 1894 р. у м. Новограді-Волинському) – 1928 р.

4. Гайдай Олександр (народився 12 серпня 1896 р. у м. Житомирі) – 1929 р.

 

У 1916 р. закінчив Житомирську чоловічу гімназію. Далі – студент юридичного факультету Київського університету Св. Володимира. На початку 1917 р. полишив навчання та вступив до РІА. Учасник Першої світової війни. На початку 1918 р. в ранзі хорунжого звільнився зі служби та поновився в університеті.

Учасник боїв у складі Житомирської юнацької школи. У листопаді 1920 р. перейшов Збруч і був інтернований у Ланцуті. З 1921 р. проживав на Волині та Галичині.

Член Леґії Українських Націоналістів у Подєбрадах.

20 жовтня 1961 р. нагороджений пам’ятною відзнакою «Воєнний Хрест Української Народної Республіки». Цього ж року отримав військову нагороду «Хрест Симона Петлюри».

5. Якимчук Іван (народився 24 лютого 1897 р. у с. Горопаї, нині – Любарського району Житомирської області) – 1930 р.

6. Стельмашенко Іван (народився 27 січня 1899 р. у с. Яроповичі, нині – Андрушівського району Житомирської області) – 1932 р.

Підстаршина Дієвої Армії УНР, піхота – хорунжий. Брав участь у Першому зимовому поході. Лицар Залізного Хреста УНР (єдина бойова відзнака Армії УНР; повна назва – «Залізний хрест за зимовий похід і бої») – орден отримав у 1921 р.

Хеміко-технологічний відділ з титулом інженера-технолога:

7. Лапчинський Микола (народився 2 листопада 1898 р. у м. Житомирі) – 1927 р.

8. Яковенко Ераст (народився 22 жовтня 1898 р. у м. Новограді-Волинському) – 1927 р.

9. Фещенко-Чопівський Микола (народився 28 листопада 1899 р. у с. Вчорайше, нині – Ружинського району Житомирської області) – 1927 р.

У 1918 р. закінчив Радомисльську чоловічу гімназію. До лютого 1919 р. навчався на фізико-математичному факультеті Університету Святого Володимира.

Учасник Визвольних Змагань. 26 березня 1919 р. пішов добровольцем в Армію УНР. Інтернований 21 листопада 1920 р. Молодший старшина 27-го Чортомлицького кінного полку, козак 1-ї Запорозької дивізії, заступник командира.

Під час Другої світової війни, в 1942–1943 рр. у м. Вінниці – командир 109-го куреня Української служби порядку. У травні 1943 р. за бої проти диверсійного загону О. Сабурова під м. Овручем нагороджений відзнакою з мечами (2-го класу) за хоробрість для представників східних народів. Також під час війни в ранзі майора був членом Української Національної Армії.

На новому поселенні в Америці впродовж довгих років був членом українських організацій та установ у м. Чикаго, член 114-го Відділу УНСоюзу в Чикаго. До 28 січня 1967 р. – голова Станиці Союзу Українських Ветеранів в США (СУВА) у м. Чикаго.

Брав активну участь в діяльності української громади у м. Фініксі.

Помер 17 лютого 1983 р. у м. Фінікс (штат Арізона, США). Осиротив дружину Калисту, сина Володимира з дружиною Євгенією та онуків Євгена й Данила.

10. Пархоменко Григорій (народився 24 травня 1895 р. у м. Радомишлі) – 1928 р.

Піхота – хорунжий Дієвої Армії УНР.

11. Чернявський Євген (народився 7 квітня 1894 р. у м. Бердичеві) – 1928 р.

Хорунжий Дієвої Армії УНР, артилерія – сотник.

Економічно-кооперативний факультет з титулом інженера-економіста:

12. Гришко Григорій (народився 5 грудня 1893 р. у с. Кам’яний Брід, нині – Баранівського району Житомирської області) – 1927 р.

У 1911 р. закінчив 5-й клас Житомирської чоловічої гімназії.

З 1913 р. служив у 51-му Литовському полку. Учасник Першої світової війни. Переведений до артилерії 3-го запасного козачого дивізіону в Донській області. У 1917 р. закінчив Одеську військову школу.

Брав участь в українізації 49-го полку в Одесі, з якого сформований 2-й Гайдамацький козацький полк. Взявся до українізації 5-го мортирного артилерійського дивізіону. У листопаді 1917 р. – січні 1918 р. – голова Одеської військової ради. Козак кінно-гірської батареї Запорозького коша (потім – молодший старшина). З листопада 1918 р. – командир Окремої легкої батареї Запорозького корпусу (до 1919 р.) Був молодшим старшиною 1 батареї кінно-гірського дивізіону.

Учасник Першого Зимового походу. Нагороджений Залізним хрестом. У 1920 р. після походу призначений командиром Запорозької артбригади, з якою інтернований поляками у листопаді 1920 р.

У таборі заснував школу грамоти для козаків, де вчителював до липня 1921 р. У 1931–1937 р. працював договірним учителем та шкільними інспектором у Карпатській Україні.

13. Криштоф Яків (народився 20 жовтня 1900 р. у с. Меленці, нині – Любарського району Житомирської області) – 1927 р.

14. Ржевуцький Віктор (народився 5 жовтня 1901 р. у м. Овруч) – 1927 р.

Навчався у 2-й Київській класичній гімназії, в 1914–1919 рр. – Черкаській державній гімназії. З травня 1920 р. в Армії УНР, козак 6-ї гарматної бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР, хорунжий Армії УНР. Інтернований у польський табір у Щипйорно.

15. Панасенко Лавро (народився 2 вересня 1895 р. у с. Базар, нині – Народицького району Житомирської області) – 1928 р.

Сотник 6-ої Січової стрілецької дивізії Армії УНР. 1 березня 1963 р. нагороджений пам’ятною відзнакою «Воєнний Хрест Української Народної Республіки».

Помер 27 вересня 1963 р. у м. Балтиморі (штат Меріленд, США). Похований на Українському Цвинтарі Святого Андрія у м. Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США).

Цвинтар створено у 1954 р., він є єдиним українським пантеоном у США з майже 10 тис. поховань відомих українських державних, політичних, військових, культурних та релігійних діячів. У 1965 р. над цвинтарем побудована церква Святого Апостола Андрія Первозванного, присвячена пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Меморіальним комплексом особисто опікувався митрополит Мстислав (Скрипник), ієрарх Української автокефальної православної церкви у США (згодом – Патріарх Київський і всієї України). Свого часу сюди були перевезені останки видатних українців з Польщі, Чехословаччини, Німеччини та інших країн світу. 

16. Чубенко Олександр (народився 4 серпня 1896 р. у м. Радомишлі) – 1928 р.

У 1909–1916 рр. навчався у Радомисльській чоловічій гімназії. У 1916 р. вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, однак навчання перервав, оскільки був призваний до військової служби в РІА. Останнє звання у РІА – прапорщик.

З весни 1918 р. – старшина Запорізького кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР, Армії Української Держави, військ Директорії, Дієвої армії УНР. У 1920–1922 рр. – командир 2-го дивізіону Окремої кінно-гірської гарматної бригади. Підполковник. Після закінчення навчання в академії виїхав на підконтрольну Польщі Волинь, працював інженером. Заступник голови правління Спілки інженерів і техніків українців-емігрантів у Польщі (профспілка діяла у 1927–1939 рр. та була найбільшою організацією українських інженерів – нараховувала 174 члени). У 1942 р. був заарештований нацистами та, очевидно, страчений.

17. Сціборський Микола (народився 28 березня 1897 р. у м. Житомирі) – 1929 р.

Видатний теоретик українського націоналізму. Детальніше про нього можна прочитати на нашому сайті у статті Ю. Артюшенка «Леґія Українських Націоналістів».

18. Петрів Тамара (народилася 18 квітня 1895 р. у м. Житомирі) – 1932 р.

Громадська діячка. Дружина генерала Армії УНР Всеволода Петріва. У подальшому продовжимо знайомити читацьку аудиторію з постаттю Т. Петрів та опублікуємо її спогади про революцію.

Підготував Сичевський А.О.