Фотоархів

Поштівки

Культура

Новини

Мапи та інфографіки

Реконструкція

Колекціонування

Документи

Бібліотека

Книжкова полиця

Преса

Пам’ятники та знаки

Відеотека

Для українсько-польської співпраці 1920 рік став визначальним. 21 квітня було укладено Варшавський договір або Пакт Пілсудський – Петлюра, відповідно до якого Юзеф Пілсудський визнав Українську Народну Республіку, а 24 квітня підписано військову конвенцію щодо спільної боротьби українських і польських військ проти більшовиків. Хоч угоду засуджували та критикували багато знакових постатей, зокрема, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Ісаак Мазепа, однак у ситуації, яка склалася, варто відзначити, що Симон Петлюра намагався через союз з Польщею відновити повноцінно державність УНР, не дивлячись та поступки польській стороні у територіях Східної Галичини та Волині.

Основним епізодом польсько-української співпраці є Київський похід і здобуття столиці 7 травня. Урочистий військовий парад з нагоди визволення Києва від більшовиків було проведено на Хрещатику 9 травня. Контрнаступ Червоної армії докорінно змінив хід подій, 12 травня столицю було втрачено. Житомир перебував під контролем польської армії з 26 квітня до 12 червня. Критичність фронту можна уявити в швидкій динаміці наступу більшовицьких військ – вже 13-25 серпня відбулася вирішальна Варшавська битва.

В ході спільного наступу у квітні 1920 року фронт охоплював територію Волині-Житомирщини, зокрема, було проведено військові кампанії зайняття Житомира, Коростеня, Бердичева.

Спільні військові дії стали виразником прагнення обох народів об'єднатися у спробі боронити свободу і незалежність від червоного терору та більшовицької експансії. Польські військовики віддавали свої життя, борючись не лише за власну державу, а й за вільну Україну. Більшість могил польських військових залишилися забутими в радянські часи. Віднайдення цих братських могил, вшанування солдатів – визнання спільної братерської боротьби. Пам'ять, вшанування військових – не лише данина минулому, а нагадування того, що в єдності й солідарності – наша сила.

Загалом у боях за відроджену Польщу протягом 1918–1920 років загинуло близько 100.000 осіб. На Житомирщині такі поховання часто були таємними через побоювання реакції зі сторони більшовиків. В подальшому про полеглих в боях польських військових практично не згадували і більшість поховань до сьогодні залишаються невідомими.


Внесок у збереження пам'яті про загиблих польських військових в боях з більшовиками зробила громадська організація "Житомирська обласна Спілка поляків України" (ЖОСПУ). Масовою стала акція спілки зі вшанування загиблих до 100-річчя польсько-більшовицької війни.

Наразі в Житомирській області встановлено чотири цвинтарі польських військових, які загинули у 1920 році, в Житомирі та селах Сусли (Звягільський район), Новий Дорогинь (Коростенський район), Рудня-Баранівська (Новинська сільська рада, Ушомирська громада, Коростенський район). Останній населений пункт практично зник, оскільки в селі проживає лише одна особа.

Братська могила в Житомирі, 2020 р., фот. Дмитро Антонюк

На римо-католицькому цвинтарі в Житомирі є братська могила 33 польських солдатів. Ще одну могилу вказав ветеран полонійного руху Житомирщини Франц Бжезицький. На першій могилі зусиллями ЖОСПУ було встановлено пам'ятний хрест.

В Коростені, ймовірно, теж є поховання польських військових. Старий цвинтар (розташований поблизу залізничного вокзалу) містить польський сектор. За свідченнями місцевих мешканців, тут поховані польські солдати.

Братська могила в Рудні-Барановській, 2020 р., фот. Дмитро Антонюк

У селі Рудня-Барановська Коростенського району поховано до 170 польських солдатів. Інформацію про те, що на цвинтарі в селі знаходяться останки солдатів Війська Польського, у 2013 році підтвердила також Зофія Кубельська, 92-річна мешканка Коростеня, яка раніше проживала в Рудні. Вона розповіла, що її батьки багато років вели список загиблих солдатів, але через складні часи радянської дійсності цей список був переданий до римо-католицької парафії Коростеня, де, на жаль, він був втрачений. За словами жінки, польські солдати були розгромлені підрозділом Червоної Армії під командуванням Семена Будьонного. Зі сторони польської армії у боях з частинами Будьонного поблизу міста Коростень та села Рудня-Барановська брали участь 2-й, 12-й та 14-й уланські полки, а також 2-й кавалерійський полк. Марія Новіцька, остання мешканка села, повідомила, що хрест на братській могилі багато разів знімали невідомі. Наразі на братській могилі встановлено дерев'яний хрест.

Братська могила в Новому Дорогині, 2020 р., фот. Дмитро Антонюк

Про могилу в селі Новий Дорогинь розповів мешканець села, православний священик Іван Голуб. Саме він вказав на місце поховання польських кавалеристів, які загинули в боях з військами С. Будьонного. За розповіддю вчителя історії місцевої школи Григорія Ладошка, сутичка почалася, коли польський солдат тікав від озброєного шаблею більшовика і в якийсь момент застрелив його. Більша група переслідувала поляків, яких було менше, і вони втікали в бік лісу. У бою загинуло близько двадцяти солдатів. Місцеві жителі, ризикуючи життям, зібрали тіла загиблих, загорнули їх у простирадла та поховали на цвинтарі у братській могилі, на яку поклали червоний гранітний камінь. Завдяки зусиллям Коростенської спілки поляків України на цвинтарі у 2019 році було встановлено хрест на згадку про польських солдатів, які загинули у польсько-більшовицькій війні.

Найбільше опіки над могилами загиблих польських військових було від жителів села Сусли Звягільського району. Перша документальна згадка про село датується 1796 роком, а вже у 1807 році тут поселилися перші польські колоністи. У другій половині ХІХ століття поляки переїжджали з Привіслянського краю. Станом на 1927 рік в селі мешкало 1050 поляків (всього населення села склало 1265 мешканців). Сусли залишалися переважно польським поселенням до Чорнобильської трагедії, після переселення жителів радіаційно забрудненої зони національний склад села змінився. Зараз населення села становить близько 1100 осіб.

В Суслах є дві могили польських солдатів Блакитної армії генерала Юзефа Галлера, на місцевому цвинтарі та могила при в’їзді до села.

27 червня 1920 року в селі Сусли, розташованому за 6 км від Звягеля, 1-ша рота 13-го саперного полку зіткнулася з чисельно переважаючою кавалерією С. Будьонного. Це сталося під час відступу польських військ з Києва. В результаті сутички загинули 62 солдати Галлера, яких поховали в безіменній могилі на цвинтарі та встановили дерев'яний хрест. У 1960-х роках могила була зорана, а заховані останки загиблих розкидані. Польські жителі села зібрали їх і поховали.

Братська могила в Суслах, 2021 р., фото з сторінки в Фейсбук "Zapomniani Niezapomniani 1920"

Могила в Суслах при в'їзді до села, 2020 р., фото з сторінки в Фейсбук "Zapomniani Niezapomniani 1920"

У 1993 році, завдяки зусиллям покійного Яна Стипули, члена Сейму Республіки Польща, та влади, на могилі було встановлено чорний гранітний хрест. Імена похованих були реконструйовані завдяки праці іконописця Губерта Кампи, президента фонду "У благословенному мистецтві".

Губерт Кампа – іконописець, волонтер, капелан у Християнській службі порятунку (міжконфесійне служіння українських християн), за самовизначенням "Людина контрастів. З Головою та Пензлем у Вічності та Тілом серед війни, страждань та болю Життя". До речі, на переговорах у Саудівській Аравії очільник МЗС України Андрій Сибіга подарував главі Держдепартаменту США Марко Рубіо Маріупольську ікону Богоматері, її на дошках від скрині з-під боєприпасів написав Губерт Кампа.

Губерт Кампа створив сторінку на Фейсбуці "Zapomniani Niezapomniani 1920", яка присвячена вшануванню 62 польських вояків 1-ї роти 13-го саперного батальйону.

Таблички в костелі у Суслах, 2021 р., фото з сторінки в Фейсбук "Zapomniani Niezapomniani 1920"




Завдяки ініціативності Губерта Кампи вдалося досягнути результатів, упорядкувати могили, деталізувати імена, події, створити відеоролики в пам'ять про загиблих, а 26 червня 2021 року в костелі в Суслах встановили таблички із символами Чотирьох Євангелістів та іменами двох командирів 1-ї роти 13-го саперного батальйону, які загинули 27 червня 1920 року. Гжегож Сікорський та Казимир Зеньчак були поховані навіки у вищезгаданому селі разом із 60 саперами. Меморіальні дошки були встановлені за фінансової підтримки фонду "У благословенному мистецтві", Генерального консульства Республіки Польща у Вінниці та Польського бізнес-центру "World".

Хочеться висловити сподівання, що в подальшому науковці, представники громадського сектору та влада зможуть разом реалізувати заходи з виявлення інформації про польські жертви війни, провести необхідні ексгумації та встановити меморіальні пам'ятники.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Антон СИЧЕВСЬКИЙ
Гуманітарна діяльність релігійних організацій в періоди військових конфліктів є важливим аспектом соціальної підтримки населення. В умовах російсько-української війни (2014–2025) релігійні громади стали не лише духовними, а й соціальними осередками, що надають допомогу постраждалим, переселенцям, військовослужбовцям та їхнім родинам. На Житомирщині, як у регіоні, що прийняв значну кількість внутрішньо переміщених осіб і підтримує активну волонтерську та благодійну діяльність, роль релігійних організацій у гуманітарній сфері набула особливого значення.

Питання гуманітарної діяльності релігійних організацій під час російсько-української війни є важливим аспектом дослідження вітчизняних науковців. Один із ключових аспектів ролі релігійних організацій у воєнний період розкриває О. Гордійчук [3]. У своїй статті науковець аналізує активність релігійних громад у контексті формування громадянської відповідальності, мобілізації ресурсів та підтримки населення в умовах війни. Інший важливий аспект, зокрема соціально-гуманітарну діяльність церков, висвітлює І. Мартинчук [4]. Його дослідження ґрунтується на аналізі практик підтримки соціально вразливих категорій населення, зокрема надання духовної, матеріальної та психологічної допомоги.

На сучасному етапі релігійні організації відіграють важливу роль у підтримці суспільства під час війни, надаючи гуманітарну, духовну та медичну допомогу постраждалим, включаючи переселенців та військових. Вони організовують тимчасові притулки в храмах та монастирях, надаючи соціальну підтримку. Крім того, релігійні громади активно співпрацюють з державними інститутами, привертають увагу до важливих соціальних питань та лобіюють необхідні закони. Вони також поширюють правдиву інформацію про війну серед міжнародних релігійних спільнот, сприяючи міжконфесійному діалогу та підтримці миру [3, с. 30].

З початком повномасштабної війни в Україні громадські організації активізували свою благодійну діяльність, орієнтуючись на допомогу тим, хто постраждав від російської агресії. Це включає психологічну підтримку внутрішньо переміщених осіб та надання гуманітарної допомоги. Крім того, з самого початку війни релігійні організації стали важливими волонтерами, допомагаючи як матеріально, так і морально, надаючи підтримку мирним жителям та військовим. Волонтерська діяльність релігійних об’єднань стала не лише відповіддю на виклики війни, але й важливим елементом підтримки соціальної та духовної стійкості в умовах кризових ситуацій [4, с. 99].

З 2022 року, у зв’язку з повномасштабним вторгненням, рівень гуманітарної діяльності значно зріс. Було створено численні гуманітарні штаби при церквах, які працювали над евакуацією людей із зони бойових дій, пошуком тимчасового житла та реабілітацією постраждалих. Житомирські релігійні громади також брали активну участь у програмах соціальної адаптації, допомагаючи людям, які втратили домівки та роботу. Крім матеріальної допомоги, релігійні організації відіграли важливу роль у наданні психологічної та духовної підтримки. Багато храмів організували групи психологічної допомоги, де працювали професійні психологи та священнослужителі. Особливу увагу було приділено роботі з дітьми, які пережили травматичні події війни.

Одним із яскравих прикладів такої діяльності є волонтерський хаб проєкту «Добрий обід» у місті Бердичів при єврейській месіанській общині «Яхад». Цей проєкт став взірцем ефективної взаємодії громади, бізнесу та волонтерів у сфері соціальної підтримки.

Проєкт «Добрий обід» розпочав свою діяльність у серпні 2021 року з ініціативи групи небайдужих громадян, які прагнули допомогти діткам з малозабезпечених, кризових родин. Основною метою проєкту було забезпечення гарячими обідами дітей із соціально вразливих сімей [1]. А з початком повномаштабного вторгнення «Добрий обід» у місті Бердичів став осередком, де небайдужі люди щодня творять добро, забезпечуючи гарячими обідами внутрішньо переміщених осіб, малозабезпечених громадян та всіх, хто потребує допомоги. Лише за один тиждень проєкт «Добрий обід» надавав підтримку більше 100 переселенцям, а загальна кількість порцій гарячих страв, розданих волонтерами, склала більше 1000 порцій (був рекорд 360 порцій в день при цьому маючи 3 варильні поверхні). Однак цим діяльність ініціативи не обмежується.

Волонтери не тільки готували та роздавали їжу, а й створювали простір довіри та духовної підтримки. Протягом п’яти днів люди, які завітали до волонтерського хабу, мали змогу почути Слово Боже від проповідників, що стало для багатьох джерелом моральної сили та віри у краще [2], була створена спільнота в Телеграм-каналі та Вайбері «Чат підтримки» до якої додавали всіх внутрішньо-переміщених осіб для швидкої комунікації.

Кожен тиждень для проєкту «Добрий обід» – це нові виклики, але й нові досягнення. У грудні 2022 року організація встановила рекорд: було приготовано 2350 порцій гарячих обідів [2] за тиждень. Це не просто цифри, а показник того, наскільки згуртовано працює команда волонтерів і як важливою є їхня робота для громади.



Рекордна кількість гарячих обідів проєкту «Добрий обід» (фото-1: 17.05.2022; фото-2: 02.12.2022; фото-3: 11.04.2022) [2]

Діяльність волонтерського хабу проєкту «Добрий обід» є яскравим прикладом ефективної громадської ініціативи, що поєднує матеріальну та духовну підтримку. Його існування доводить: навіть у найскладніші часи людяність, турбота та щира готовність допомогти здатні змінювати життя на краще.

Зі збільшенням масштабів допомоги стало очевидним, що проєкт «Добрий обід» потребує більшої структурованості та довготривалої стратегії розвитку. Це стало передумовою для створення громадської організації «Люди поруч». Реорганізація проєкту у ГО «Люди поруч» дозволила розширити спектр соціальної підтримки та забезпечити сталий розвиток ініціативи. Основними напрямами діяльності організації стали: надання гарячих обідів та продуктових наборів для малозабезпечених категорій населення; підтримка літніх людей шляхом доставки продуктів, медичних товарів; організації дозвілля, матеріальної та інформаційної допомоги для внутрішньо-переміщених осіб; також важливою частиною роботи є капеланство яка має два напрямки: щотижневі зустрічі у шпиталі з пораненими військовими, поїздки в зону бойових дій; підтримка людей чиї рідні загинули на війні [2].


ГО «Люди поруч» (фото-1: 01.02.2024; фото-2: 01.02.2024) [2]

Проєкт «Люди поруч» демонструє ефективність волонтерської діяльності як механізму соціального захисту на рівні громади. Організація не лише забезпечує людей необхідною допомогою, а й сприяє формуванню культури взаємопідтримки та соціальної відповідальності.

ГО «Люди поруч» (08.04.2024) [2]

Важливо зазначити, що діяльність організації базується на тісній співпраці з місцевим бізнесом, місіями, органами влади та активними громадянами. Це сприяє більш ефективному залученню ресурсів та забезпеченню стабільної підтримки для бенефіціарів проєкту. Одним із партнерів є місія «Зоря надії», керівником якої є пастор п’ятидесятницької церкви «Вефіль» Юрій Волошин. Разом із місією «Зоря надії» організація «Люди поруч» та гуманітарною асоціацією Sam-Hjälp відкрила в місті соціальну пральню, щоб надавати послуги безкоштовно для сімей загиблих військових, внутрішньо-переміщених осіб, багатодітних сімей та одиноких батьків.


ГО «Люди поруч» (фото-1: 01.07.2024; фото-2: 01.07.2024) [2]

Місія «Зоря надії» розпочала свою допомогу ще до початку війни (з 2007 р.), вона мала напрямок допомоги людям похилого віку, малозабезпеченим сім’ям. В 2014 р. після окупації Криму відкрилась нова вісь допомоги – військовим, перша поїздка відбулась до м. Чаплинка Херсонської обл. де стояли наші військові в степу. Допомога була різною: будівельні матеріали, одяг, запчастини для ремонту танків, так як тільки відбувалось розконсервування військового обладнання.

Наступна поїздка була у 2014 р., на другий тиждень після звільнення Слов’янська, з продуктовою, матеріальною допомогою, яка була зібрана спільними зусиллями церков м. Бердичева, на блокпостах ця допомога роздавалась військовим. Такі поїздки були регулярними. А після повномасштабного вторгнення під опіку місії стала 26 артилерійська бригада і періодично здійснюються поїздки, під час яких ведеться спілкування з військовими, передача допомоги (обмундирування, пожежна машина Scania, яку передали партнери зі Швеції, продукти харчування). Також після деокупації м. Херсон, в с. Широке Миколаївської області організовано бригади для відновлення будинків цивільного населення.

Від партнерів Sam-Hjälp отримано 5 машин для швидкої допомоги, які передано лікарням, катафалки для організації похорон, придбаний апарат проведення аналізу крові на місці для Бердичівського геріатричного пансіонату, так як в цьому місці проживають люди з різними вадами і немає можливості доправляти їх в лікарню.

Також було перераховано 175 тис. гривень на покупку в хірургічне відділення міського шпиталю для операційної кімнати лампи, що освітлює операційний стіл.

Місія має базу для відпочинку в с. П’ятка Бердичівського району, у якій проводяться табори для дітей внутрішньо переміщених осіб, організована евакуаційна група яка зі Сходу може вивезти людей з речами.



Гуманітарна асоціація Sam-Hjälp (фото-1: 04.10.2023; фото-2: 04.10.2023; фото-3: 03.10.2022) [5]

Отже, не дивлячись на ті виклики, з якими зустрічаються релігійні організації в гуманітарній допомозі, а їх достатньо багато ( пошук волонтерів – так як всі допомагають безкоштовно; пошук партнерів в допомозі; пошук коштів для поїздок на фронт, адже одна поїздка, наприклад, до м. Краматорськ Донецької області, коштує для заправки палива 15 тис. гривень, пошук для евакуйованих людей нового місця проживання, різних предметів для побуту і т. д.), бажання допомагати не зменшується, а після завершення війни напрями для розширення допомоги навпаки лише зростатимуть.

Загалом гуманітарна діяльність релігійних організацій на Житомирщині в умовах війни є яскравим прикладом суспільної солідарності та взаємодопомоги. Вона не лише сприяла збереженню моральних та духовних цінностей у складний для країни період, а й забезпечила фізичну підтримку тим хто її потребує.

Гуманітарна діяльність релігійних організацій Житомирщини в період російсько-української війни стала ключовим чинником соціальної підтримки та консолідації громади. Релігійні громади не лише виконували пастирську опіку, а й трансформувалися в гуманітарні центри, надаючи матеріальну та духовну допомогу переселенцям, військовим і соціально вразливим групам. Ця діяльність відіграє важливу роль у забезпеченні стійкості суспільства в умовах війни, а її подальший розвиток вимагає наукового осмислення та вдосконалення механізмів взаємодії з державними структурами, міжнародними партнерами та громадянським суспільством. Систематизація та розширення практик соціальної допомоги сприятимуть довготривалій стабільності та адаптації громад у постконфліктний період.

Марина РУДЕНКО

Джерела та література
1. ГО «Люди поруч». Відео у соціальній мережі Facebook. URL: https://www.facebook.com/watch/?v=2027412964114808 (дата звернення: 18.03.2025)
2. ГО «Люди поруч». Офіційна сторінка у соціальній мережі Facebook. URL: https://www.facebook.com/liudyporuch (дата звернення: 18.03.2025)
3. Гордійчук О. Процеси розбудови громадянського суспільства в Україні під час війни: роль релігійних організацій. Society and Security, (1(7), 2025. 26-32. https://doi.org/10.26642/sas-2025-1(7)-26-32 (дата звернення: 17.03.2025)
4. Мартинчук І. Соціально-гуманітарна діяльність церков та релігійних організацій в умовах російсько-української війни. Донецький історичний часопис, № 1 (1), 2024. 91-102. DOI: https://doi.org/10.31558/3083-5771.2024.1.8. (дата звернення: 17.03.2025)
5. Sam-Hjälp. Офіційна сторінка у соціальній мережі Instagram URL: https://www.instagram.com/samhjalpbistandscenter?igsh=cTJtcDh1ajBsOXBv ( дата звернення 01.04.2025)
Початок ХХ століття в Україні відзначився великими змінами та тяжкими випробування з якими зіштовхнулося населення. Однією із трагічних сторінок історії цього періоду був «Великий терор» – хвиля репресій, яка прокотилася всією країною в 1937–1938 роках.

На початку століття Вільськ входив до складу Пулинської волості, налічував 200 дворів, а загальна кількість населення в 1906 році становила 1318 осіб. Поблизу села розташовувалася єврейська колонія, а при в’їзді працювали шинок і торгові лавки, де торгували єврейські купці. Місцеві ремісники виготовляли різноманітні вироби, які користувалися попитом серед житомирян. Зокрема, гончар Федір Яценко оптом продавав свої виробив в місті торговцям, які займалися перепродажем. Дочка Федора – Марія Яценко була швачкою, пошитий нею одяг носили чи не всі жителі Вільська.

Повз село протікає річка Кам’янка. Кожен двір відзначався охайністю, хати зі солом’яним дахом були окрасою до 60–70-х років, квітучі сади та оброблені городи. У центрі була велика церква, куди кожної неділі приходили місцеві жителі та мешканці довколишніх сіл. Освіту здобували в місцевій школі, яка побудована в 1893 році.

Радянська влада вперше встановилася у Вільську в січні 1918 року, але її перебування було нетривалим, в наступному році була повторна спроба, яка зазнала невдачі. Остаточно закріпитися більшовикам вдалося в кінці 1920 року.

У 1928 році тут організували сільськогосподарську артіль, а вже в наступному році – колгосп «Жовтень». До кінця 1929 року населення села зросло до 2011 осіб. Проте колективізація, а згодом і Голодомор 1932–1933 років стали справжньою трагедією. За офіційними даними, від голоду загинуло 69 мешканців.

В 1937 році, у розпал сталінських репресій, судові процеси торкнулися 34 місцевих жителів.

Ці події стали частиною загальної політики терору, яку більшовики впроваджували з моменту приходу до влади, перш за все спрямованої на знищення «ненадійного контингенту», згодом утвердження культу особи вождя Й. Сталіна. Найбільша хвиля репресій припадає на 1937–1938 роки, коли каральна система досягла свого найвищого рівня. Даний період пов’язаний із наказом НКВС СРСР №00447, що визначав механізм масових арештів і страт, а також із постаттю М. Єжова, який очолив репресивний апарат та став символом цього трагічного часу.

Радянська влада вдалася до тотального терору, очищаючи як політичні кола, так і знищуючи звичайних громадян. Жертвами стали представники різних національних спільнот і верств населення: інтелігенція, селяни, робітники, військові, духовенство.

Використовуючи методи наклепів, примусових зізнань й катувань, радянська влада позбавила життя тисячі ні в чому не винних людей. Типовим було проведення арештів за першим же доносом, а також діяльність трійок НКВС які ухвалювали рішення – розстріляти, без суду та оскарження. За родичами жертв на довгий час закріплювалося клеймо «зрадників», їм було обмежено можливість влаштуватися на роботу та отримувати певні посади.

Зупинимося на особах, які почали реалізовувати політику знищення «ворогів народу». Одним із осередків цього терору був Черняхівський район, до складу якого входило село Вільськ, адже місцеві органи НКВС та прокуратури діяли як механізм для масових репресій. Відповідно до архівних справ, ключовими виконавцями каральних наказів були: Зуб – молодший лейтенант держбезпеки, тимчасово виконував обов’язки начальника 8 відділення Управління державної безпеки НКВС Житомирської області; помічник оперуповноваженого, сержант держбезпеки Молдованський; начальник Черняхівського районного відділу НКВС, лейтенант держбезпеки Лемберський; начальник Житомирського обласного управління НКВС, капітан держбезпеки Якушев; прокурор Черняхівського району Ленцевич. Допити свідків та звинувачених проводили працівники Черняхівського районного відділу НКВС: Фельдман, Савчук, Кириленко та Закалюк.

Ведучи мову про родинну історію, зосередимося на долі двох братів – Якова та Опанаса Мельників.

Мельник Яків Дмитрович народився 9 жовтня 1896 року в селі Вільськ. Був працьовитим господарем, мав власну землю та худобу. Перший шлюб взяв з дочкою місцевого священника Анастасією Федорівною, мали четверо дітей: Олександра (1920 р.н.), Павло (1922 р.н.), Леонід (1924 р.н.), Галина (1928 р.н.). Анастасія трагічно померла, залишивши його самого з дітьми та господарством. Удруге він одружився з Неонілою Йосипівною Рудківською (1911 р.н.) і в цьому шлюбі народилося ще четверо дітей: Леоніда (1932 р.н.), Анастасія (1933 р.н.), Ярослав (1936 р.н.) і Ніна (1937 р.н.).

1925 р. Ліворуч Мельник Яків разом з дружиною Анастасією Федорівною

1930 р. Мельник Яків Дмитрович (1896 р.н.) зі своїми дітьми: Олександрою (1920 р.н.), Павлом (1922 р.н.), Леонідом (1924 р.н.), Галиною (1928 р.н.)

Мельник Опанас Дмитрович народився 4 січня 1898 року, також був працьовитим господарем, мав велику любов до української народної пісні. Створив родину з Марією Федорівною Яценко (1900 р.н.), вони виховували п’ятьох дітей: Остапа (1926 р.н.), Сергія (1927 р.н.), Якова (1928 р.н.), Зіну (1929 р.н.), Михайла (1937 р.н.) – наймолодший син народився вже після трагічного розстрілу батька.

24 травня 1916 р. Опанас Мельник зі своїми подругами в Житомирі

1928 р. Мельник Опанас Дмитрович (1898 р.н.) з дружиною (уроджена Яценко, 1900 р.н.) Марією Федорівною та синами Остапом (1926 р.н.) і Сергієм (1927 р.н.)

З початком колективізації брати були змушені передати все своє майно державі. За усними свідченнями, до останнього вони не сприймали нову систему та виступили проти націоналізації, але згодом усе ж скорилися та почали працювати в місцевому колгоспі «Жовтень». Та навіть попри це, тавро «куркулів» залишилося з ними назавжди. Марія Мельник (Яценко) згадувала про ті часи так: «Не втратили тільки ті, що нічого не мали. Біднота стала керувати».

Першим переслідувань владою зазнав Мельник Опанас, його заарештували 14 березня 1933 року, коли радянська влада реалізувала політику розкуркулення, в період ще одного жахливого акту геноциду – Голодомору. За рішенням позасудової трійки від 30 квітня 1933 року його засудили до заслання на три роки в Північний край [4, с. 554]. Цей регіон один із тих, куди масово відправляли репресованих для робіт в нелюдських умовах.

Причиною заслання було звинувачення в участі в організації СВУ («Спілки визволення України»). Це вигадана радянською владою структура, яка буцімто діяла в УСРР з 1926 року і була використана як привід для репресій проти української інтелігенції в 1930 році. Звинувачували їх у підготовці повалення радянської влади. Насправді всі ці справи були сфабриковані, а в 1937–1938 роках це звинувачення продовжувало активно використовуватися каральними органами для виправдання убивств та депортацій [3].

В 1936 році Опанас повернувся до свого звичного життя в селі Вільськ, після відбування покарання, але через рік чекісти знову прийдуть в його будинок.

Обкладинка архівно-слідчої справи на репресованого радянською владою Мельника Опанаса Дмитровича (ДАЖО. Р - 5013, оп. 2, спр. 15633)

Наступний, фатальний процес розпочався 12 жовтня 1937 року, за звинуваченнями участі в «українській контрреволюційній повстанській організації» ще з 1925 року, а також стверджували, що в 1930-х роках він поширював антибільшовицьку агітацію, задля «запобігання уникнення покарання» влада вирішила взяти його під арешт у Житомирську в’язницю [2, арк. 2]. Наступного дня в його оселі провели обшук, але він не дав жодних результатів. У протоколі вилучення: військовий квиток, фотографія і лист, але з приміткою, що зрештою нічого з цього не було конфісковано [2, арк. 5].

Для радянської влади довести причетність до злочину було не проблемою, варто було лише сфабрикувати свідчення та додати відповідні довідки. 23 жовтня Опанаса Дмитровича арештовують [2, арк. 6].

2 листопада Вільська сільська рада надає довідку, в якій йдеться, що він: кулак, мав у своєму користуванні хату, клуню, пару коней, хмільника та землі 11 гектарів. Використовував робочу найману силу. Приймав активну участь у бандах Петлюри та СВУ. Після повернення в село, зі заслання, вступив у колгосп де проводив шкідницьку роботу та контрреволюційну агітацію [2, арк. 8]. Тобто, було використано факт наявності власного господарства, попереднього несення покарання та додавання нових звинувачень.

З 3 листопада почалися допити.

Протокол допиту звинуваченого в контрреволюційній діяльності Мельника Опанаса Дмитровича [2, арк. 10-10 зв.]


Серед свідків обвинувачення були: Григорій Семенович Приймак, Олександр Олександрович Олішкевич, Григорій Архипович Суханюк, Тихон Мазайлович Магдун, Антон Йосипович Котенко [2, арк. 11-15 зв.]. Згодом відбулася очна ставка Мельника Опанаса з Приймаком Григорієм та Котенком Антоном [2, арк. 16-17]. Під час допитів свідків йому інкримінували такі злочини:
- участь в організації СВУ – вигадане звинувачення, за яке він відбув покарання ще в 1933 р., але про нього згадали і під час другого процесу;
- діяльність «у банді Петлюри та Соколовського» – дані угрупування це опозиційні рухи, які виступали проти більшовиків та діяли в 1919–1921 роках, звинувачення в участі у цих організаціях висувалося на прояв проукраїнської позиції;
- поширення антибільшовицьких висловів серед односельчан – з системою доносів яка існувала, достатньо було раз висловитися негативно про радянську владу, як на тебе донесуть, також нормою була фальсифікація;
- участь у єврейських погромах 1919–1920 рр.

З усього списку Опанас визнав себе винним лише у двох перших пунктах. Проте цього було достатньо для винесення смертного вироку. 4 листопада 1937 року справа була передана на розгляд трійки НКВС, яка ухвалила найвищу міру покарання – розстріл. Вирок виконано 17 листопада 1937 року в місті Житомирі [2, арк. 18-20].

Обкладинка архівно-слідчої справи на репресованого радянською владою Мельника Якова Дмитровича (ДАЖО. Р - 5013, оп. 2, спр. 7882)

Не менш легка доля чекала Мельника Якова Дмитровича, який був учасником Першої світової війни.

3 листопада 1937 року було видано постанову про його арешт і ув’язнення в Житомирській в’язниці [1, арк. 3]. Того ж дня НКВС провели обшук у його будинку, конфіскували військовий квиток та фотографію, на якій Яків був зображений у формі імператорської армії (служив з 1915 по 1917 рік) [1, арк. 5]. Згадки про ті події передалися розповідями старшої дочки Якова – Олександри: «Чекісти прийшли в обід, коли родина сиділа за столом. Дружина його, Неоніла, подавала страви. У батька, який розумів свій вирок, потекли сльози, а чекісти посміхалися». Цей опис яскраво передає характеристику тогочасних карних органів, які безжально позбавляли життя невинних людей.

Наступного дня, 2 листопада 1937 року, Вільська сільрада видала довідку про Якова Дмитровича, в якому він постав як куркуль і ворог радянської влади. У документі зазначалося, що він «походив зі сім’ї кулаків, мав у власному використанні 17 гектарів землі, хату, клуню, хлів, пару коней, 2-3 корови, хмільників 0,5 гектарів. Використовував найману робочу силу. В минулому брав активну участь в бандах Петлюри. Був взятий органами НКВС за СВУ. Був контрреволюціонером, проводив шкідницькі дії, займаючи посаду завфермою навмисно вбив 60 свиней. Зірвав позику на зміцнення оборони країни. В колгоспі “Жовтень” порушував трудову дисципліну, систематично не виходив на роботу та займався агітацією серед колгоспників, щоб пошкодити виробництву» [1, арк. 8].

Допити відбулися 3 листопада, серед свідків були: Григорій Семенович Приймак, Олександр Олександрович Олішкевич, Григорій Архіпович Суханюк, Антон Йосипович Котенко [1, арк. 11-14 зв.]. Також відбулася очна ставка між Мельником Яковом та Приймаком Григорієм і Олішкевичем Олександром [1, арк. 15-16]. Свідками та органами НКВС було винесено такі звинувачення:
- брав активну участь «у Петлюрівській банді» – обвинувачений в ході допиту це визнав;
- уникнення розкуркулення та переховування від висилки;
- займався саботажем та убив 60 свиней – поголів’я на нього повісили, це ясно простежується, у документі свідки називали різну кількість загиблих свиней, зокрема Суханюк Григорій стверджує, що їх було 25, це вказує на фальсифікованість справи (хоча Яків був противником діяльності колгоспів, але шкоди в цьому плані не наносив);
- звинувачення у поширенні чуток про війну і падіння радянської влади.

Обвинувачувальне заключення по справі звинуваченого в контрреволюційній діяльності Мельника Якова Дмитровича [1, арк. 17]

4 листопада 1937 року відбулося засідання трійки при Житомирському обласному управлінні НКВС, яка винесла найвищу міру покарання – розстріл [1, арк. 18], що і станеться 17 листопада в Житомирі. Його поховали разом із братом Опанасом у братській могилі, в якій в ті дні ховали інших невинно засуджених.

Родина Мельників зазнала тяжких випробувань після трагічних подій. Дружина Якова, Неоніла, не витримавши пережитого, втратила зір через нервове потрясіння.

У сім’ї намагалися не згадувати про ті жахливі часи, адже їх вважали «ворогами народу». Батьки воліли мовчати, щоб уберегти дітей від можливих переслідувань.

Дочка Опанаса, Зіна, не могла влаштуватися на роботу на Авіаційний завод (секретний ящик №4 – використовували умовні поштові адреси замість реальних назв заводів), через клеймо, яке закріпилося за нею.

Як і тисячі інших жертв сталінських репресій, Якова та Опанаса Мельників згодом реабілітували. Радянська влада офіційно визнала, що висунуті проти них звинувачення були неправдивими, вони дійсно не брали участі в контрреволюційних організаціях і не були куркулями.

4 жовтня 1962 року відбулися повторні допити свідків у справі Мельника Якова Дмитровича. Григорій Приймак стверджував, що нічого про обвинуваченого не знає.

В 1937 році Приймак займав посаду голови села та складав характеристику на арештованого під диктовку працівників Черняхівського РО НКВС, наводячи неправдиві свідчення. Також стверджував, що участі в допитах та очних ставках він не брав, а всі папери підписані під тиском [1, арк. 25-26].

Антон Котенко зазначив, що Мельник служив у петлюрівській армії недовго, а його самого як свідка не допитували, протокол підписав не він, але його викликали на допит по справі Мельника Опанаса, де він підписав документи «не читаючи» [1, арк. 27-27 зв.].

Олександр Олішкевич також вказав на службу Мельника в петлюрівській армії, проте заперечив його агітаційну діяльність [1, арк. 28-29].

Інші свідки – Григорій Суханюк загинув на фронті під час Другої світової війни, а місце перебування Олександра Короленка, який у 1937 році займав посаду секретаря сільради, невідоме [1, арк. 39].

Проте всі свідки так чи інакше були частиною злочинної системи. Хоча вони заперечували свою відповідальність, виправдовувалися тиском і страхом, але їхня участь у фальсифікації справ, підписанні неправдивих свідчень і фабрикації звинувачень беззаперечна.

Висновок Житомирського обласного суду, щодо позову по справі Мельника Я. Д. [1, арк. 43-44]


В травні 1989 року реабілітовано Мельника Опанаса.

Держава, яка безжально знищувала людей, через процес реабілітації прагнула замаскувати реальні масштаби репресій, намагаючись закрити очі громадськості на справжні жахи тих років. Лише через десятиліття, завдяки доступу до архівних справ, які роками були засекречені, ми можемо простежити жахливий механізм фабрикації звинувачень, катувань, свавільних вироків та масових страт.

Олена ПАСІЧНИК

Джерела та література
1. Державний архів Житомирської області (ДАЖО), ф. 5013, оп. 2, спр. 7882.
2. Державний архів Житомирської області (ДАЖО), ф. 5013, оп. 2, спр. 15633.
3. Енциклопедія історії України: "Спілка визволення України". URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Spilka_vyzvolennia (дата звернення до джерела 23.03.2025).
4. Копійченко Л., Тіміряєв Є. Особливості «Великого терору» на Житомирщині. Політичні репресії в Українській РСР 1937–1938 рр.: дослідницькі рефлексії та інтерпретації. Київ : Інститут історії України НАН України, 2013. С. 222-250.
5. Реабілітовані історією. Житомирська область: Книга 4 / голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) та ін.; НАН України, Ін-т історії України та ін. Житомир : Полісся, 2011. 807 с. URL: https://www.reabit.org.ua/files/store/Zhitom.4.pdf (дата звернення до джерела 13.03.2025).
6. Сайт «Історія Черняхівського району: історія села Вільськ». URL: https://www.city.zt.ua/istoriyarayoniv/istoriyachernyahivskogorayony/306-svilsk-chernyaxivskogo-rajonuistoriya-sela.html?utm_source=chatgpt.com (дата звернення до джерела 23.03.2025).
7. Усні свідчення Степаненко Тетяни Михайлівни, 1955 року народження, проживає в місті Київ (усні свідчення надані 24.03.2025 р.).
8. Усні свідчення Іванкової Лілії Андріївни, 1956 року народження, проживає в селі Троковичі, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 13.03.2025 р.).

Сьогодні, коли Україна бореться за свою незалежність і територіальну цілісність, особливо важливим є осмислення ідей та політичної спадщини видатних діячів, які у різні періоди історії відстоювали національні інтереси. У цьому контексті постать Миколи Сціборського набуває особливого значення. Його ідеї щодо державного устрою, ролі націоналізму та авторитарної моделі управління можуть бути розглянуті як історичний досвід, що впливає на сучасний політичний дискурс. Дослідження його політичних поглядів дозволяє не лише краще зрозуміти еволюцію українського націоналізму, а й оцінити їхнє можливе значення в умовах сьогодення, коли Україна протистоїть зовнішній агресії.

М. Сціборський – видатний ідеолог українського націоналізму, теоретичні напрацювання якого суттєво вплинули на формування української державницької думки. М. Сціборський народився і сформувався як особистість на Житомирщині – регіоні, який став колискою його національної свідомості. Саме з Житомиром пов’язані його юнацькі роки, перші політичні переконання та подальша боротьба за українську незалежність.

Микола Орестович Сціборський [2]

Народився 28 березня 1898 р. в Житомирі у родині чиновника. В 1915 р. він завершив навчання у шести класах Першої житомирської гімназії, після чого залишив заклад і вступив до армії як однорічник 1-го розряду [12]. У 1916 році завершив навчання у Військовій школі, після чого служив у 1-му лейбгренадерському Катеринославському полку імені імператора Олександра II, який належав до 1-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу 2-ї армії Російської імперії. Брав участь у бойових діях, де двічі зазнав поранень. За проявлену відвагу був удостоєний низки нагород, зокрема орденів Святої Анни III та IV ступенів, Святого Станіслава III ступеня, а також Георгіївського хреста IV ступеня.

Восени 1917 року М. Сціборський став на чолі автономного національного підрозділу, створеного за ініціативою українських старшин, які складали меншість у гренадерському корпусі порівняно з росіянами. Згодом обійняв одну з посад при військовому міністрові Олександру Жуковському та виконував обов’язки вартового старшини під час засідань Кабінету Міністрів, очолюваного Всеволодом Голубовичем. Спостерігаючи за діяльністю урядових структур, він відзначав нечіткість у роботі міністерств, а також невідповідність окремих посадовців займаним посадам, особливо тих, хто не мав військової підготовки та вищої освіти [6, с. 130].

З приходом до влади Павла Скоропадського Микола Сціборський отримав призначення на посаду помічника повітового коменданта в Козелецькому повіті Чернігівщини. Спершу він покладав надії на встановлення сильної влади, однак згодом ці сподівання виявилися марними. Підписання гетьманом 14 листопада 1918 року грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькою Росією викликало розчарування серед українських патріотів, багато з яких відійшли від Скоропадського, зокрема й Сціборський.

Микола Сціборський проходив службу в кінноті Армії УНР, а з 1920 року отримав звання підполковника. Він обіймав посаду ад’ютанта командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка, що входив до складу 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, та брав активну участь в осінній кампанії Армії УНР. 21 листопада 1920 року разом із військом був інтернований на території Польщі. У 1924 році успішно завершив навчання на курсах Академії генерального штабу Армії УНР. Будучи старшим ад’ютантом штабу Окремої кінної дивізії, Сціборський зарекомендував себе як зразковий, національно свідомий офіцер, який не мав дисциплінарних стягнень. Це було відзначено у посвідченні, виданому командиром дивізії.

Його вагомий внесок у боротьбу за українську справу був високо оцінений Радою Українського союзу студентів-емігрантів, яка звернулася до Сенату Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах (Чехословаччина) із клопотанням про зарахування його до числа студентів цього навчального закладу. Зокрема, увага зверталася на «ті видатні здібності, які дадуть йому можливість, студіюючи в академії…, найти в ній розвиток та принести користь загальній справі» [6, с. 130]. Незважаючи на відсутність документа про середню освіту, Сціборський успішно склав матуральні іспити, що дало йому право навчатися в академії. У квітні 1929 року він завершив навчання та отримав диплом інженера-економіста.

Українська господарська академія (УГА) в Подєбрадах стала справжнім осередком освіти для колишніх інтернованих українських військових. Сюди прибували студенти з різних куточків України, зокрема зі східних і західних земель, Буковини та Закарпаття. Академія не лише надавала освіту, а й об’єднувала людей, які прагнули працювати задля національної справи [11]. Професор академії Б. Іваницький, під час роздумів про зв’язок історії УГА з національно-визвольним рухом, наголошував, що це «історія тих, що колись присвятили свої скромні сили великій справі української державності… Злучилися досвід старих і сила та завзяття молоді, щоб створити осередки національної праці» [1, с. 382].

Йдеться, зокрема, про створення у листопаді 1925 року в Празі Легії Українських Націоналістів (ЛУН), яка стала важливою організацією в середовищі українських емігрантів. Значну роль у її діяльності відіграв подєбрадський осередок ЛУН, який став ідейним натхненником та рушійною силою організації. М. Сціборський, будучи на той час студентом Української господарської академії, виступив одним з ініціаторів створення Легії. Згодом він очолив цю структуру, що стало важливим етапом у його політичній діяльності та формуванні ідеології українського націоналізму [13].

Учасники Конгресу Українських Націоналістів, 1929 [2]

На початковому етапі діяльність Легії Українських Націоналістів (ЛУН) ускладнювалася внутрішнім ідеологічним протистоянням. В організації співіснували дві тенденції: прихильники італійського фашизму та їхні опоненти, яких очолював Микола Сціборський. Після тривалих дискусій саме його погляди взяли гору, що визначило подальший ідейний напрям ЛУН. За активної участі Сціборського в Легії було налагоджено системну ідейно-пропагандистську роботу. Було запроваджено обов’язковий ідеологічно-політичний вишкіл для членів організації, що сприяло зміцненню її внутрішньої структури. Символом ЛУН став щит у національних кольорах із зображенням державного тризуба та гаслом: «Думка – думкою, меч – мечем» [10].

Працюючи в ЛУН, М. Сціборський водночас відігравав важливу роль у підготовці Конгресу Українських Націоналістів – форуму, що мав об’єднати всі націоналістичні організації того часу. ЛУН стала консолідуючим чинником, довкола якого гуртувалися радикальні політичні сили, прагнучи виробити єдину стратегію боротьби. Основною метою було повне звільнення українського народу через консолідовану боротьбу всіх національно-державницьких сил проти окупантів. У результаті це мало привести до утворення суверенної та соборної Української держави в її історичних і етнографічних межах [4, с. 14].

У 1929 р. на основі Легії Українських Націоналістів було створено ОУН, у формуванні якої ключову роль відіграв М. Сціборський. Він не лише розбудовував організацію, а й закладав ідеологічні засади майбутньої Української Держави. Його головна праця – «Націократія» – стала підсумком аналізу національних ідей та політичних режимів.

Зліва-направо: К. Лисюк, Є. Коновалець, І. Рудичів та М. Сціборський. Париж, 1929 [2]

Від початку існування ОУН М. Сціборський займав провідні позиції. У серпні 1941 р. разом з О. Сеником він вирушив в Україну для зміцнення організації на місцях, зокрема у Житомирі, де вже перебував О. Ольжич. 30 серпня 1941 р. у Житомирі їх обох застрелили. Виконавець загинув від кулі німецького офіцера, що «випадково» опинився поруч. 2 вересня їх поховали на подвір’ї Преображенського собору, але в 1944 р. радянська влада знищила могилу, яку відновили лише у 1991 р. Особа вбивці та замовників досі невідома, що спричиняє історичні дискусії. Попри трагічну загибель, теоретична спадщина М. Сціборського залишається важливою для розвитку української національної думки [5, с. 22].

Могила М. Сціборського [3]

У праці «Націократія» (1935) М. Сціборський проаналізував політичні устрої свого часу – демократію, соціалізм, комунізм і фашизм. Він критикував західну демократію та комуно-соціалізм, особливо «московський комунізм», який вважав агресивною ідеологією, що продовжує російський імперський деспотизм під новими гаслами. М. Сціборський вважав більшовизм не випадковим явищем, а проявом традиційного московського духу, позначеного аскетизмом, фаталізмом і відсутністю творчого потенціалу. Він наголошував, що радянська влада, прикриваючись лозунгами рівності, фактично проводила русифікацію та придушувала національну самобутність поневолених народів [9]. Таким чином, у «Націократії» М. Сціборський не лише сформулював власну концепцію державного устрою, а й виступив із нищівною критикою комуністичного режиму, розкриваючи його справжню природу як інструменту імперського поневолення народів.

У «Націократії» М. Сціборський розглядав фашизм як ідеологію, що базується на націоналізмі та служінні державі, однак критикував його надмірний централізм, який, на його думку, придушував індивідуальну ініціативу. Він негативно ставився до диктатур, де правляча еліта домінує над народом, наголошуючи, що саме народ є носієм патріотизму та державотворчого потенціалу. М. Сціборський вважав, що національно свідома еліта має спрямовувати суспільні процеси, залишаючись у тісному зв’язку з народом. Він також застерігав, що демократія може деградувати в авторитаризм, якщо втратить баланс, подібно до того, як здорова клітина може перетворитися на пухлину [9]. Таким чином, у «Націократії» Сціборський прагнув знайти модель державного устрою, що поєднувала б сильну владу та народну ініціативу, але без ризику диктатури чи хаосу.

На шпальтах газети «Українське Слово» М. Сціборський гостро засуджував політиків, які плекали ілюзії щодо великодушності Гітлера та сподівалися на підтримку фашистської Німеччини у відновленні незалежної України. Після укладення пакту між Гітлером і Сталіним у 1939 р. він оприлюднив статтю «Кінець одної провокації», у якій підкреслював самостійність українського націоналістичного руху. Він писав: «Історія повторюється!... Не віднині існує злонамірена тенденція представляти український визвольний рух не як організований вислід самого факту існування великої української нації, а як штучний витвір різних закулісних «інтриг», зокрема німецьких… Оббріхуючи український націоналізм як сліпе знаряддя німецької політики, большевицька пропаганда водночас намагалася причепити йому марку «гітлеризму»… Український націоналістичний рух завжди стояв осторонь як від спекуляцій, так і від діточих захоплень у політиці» [7, с. 406]. Таким чином, М. Сціборський підкреслював, що український націоналізм не є маріонеткою зовнішніх сил, а самостійним рухом, який керується власними національними інтересами.

М. Сціборський, аналізуючи існуючі політичні системи, дійшов висновку, що український націоналізм не повинен механічно копіювати жодну з них. Він підкреслював, що майбутня Українська держава не має бути ані фашистською, ані націонал-соціалістичною, оскільки українська політична думка потребує власного, оригінального шляху розвитку. Цей висновок логічно підводить до концепції «націократії» – основоположного критерію політичного та соціального устрою, який М. Сціборський розглядав як ідеальну модель державності.

Він також наголошував, що розвиток кожної нації є циклічним: вона проходить етапи піднесення та занепаду. Ознакою занепаду, на його думку, є втрата духовної та фізичної енергії, що призводить до деградації. М. Сціборський порівнює суспільні процеси з життям організму: стабільність змінюється потрясіннями, як і фази активності та накопичення енергії. Він стверджує, що український націоналізм сприймає націю як найвищу цінність, що визначає його як активну силу боротьби за права народу. Практичний аспект цього підходу – любов до свого, нетерпимість до ворожого та активізм, що має стати «залізним тараном» на шляху до мети [9].

Лише держава, укорінена в нації, і нація, що має власну державу, можуть забезпечити розвиток національної ідеї. Основою такої держави є народ, але не просто населення, а спільнота, яка живе за споконвічними принципами – мовою, вірою, звичаями та мораллю. Будь-які спроби зовнішніх сил нав’язати українцям чужі правила неминуче викликають опір і боротьбу. Водночас, наголошуючи на важливості самостійності нації, Микола Сціборський категорично відкидав анархію та отаманщину як основу національної свободи. Держава, на його переконання, – це «святе святих нації», що вимагає від громадян служіння, самопожертви та високого духовного піднесення. Вона стоїть вище за будь-які партійні чи класові інтереси, адже є гарантом стабільності та розвитку.

Сціборський визначав націократію як «режим панування нації у власній державі», де влада належить усім соціально значущим верствам суспільства відповідно до їхньої продуктивної функції. У сучасному розумінні це означало б не просто існування парламенту, значна частина якого може бути відірваною від народу, а реальне розширення повноважень місцевого самоврядування – саме те, що нині набуває особливої актуальності в межах децентралізації [9].

Розглянемо різницю між російським шовінізмом та українським націоналізмом. Російський шовінізм, що походить з імперських часів, ґрунтується на створенні ворогів і веденні «війни всіх проти всіх». Натомість український націоналізм, за М. Сціборським, прагне «соціального миру та солідарності». Водночас націократія не зводиться лише до ідеологічних гасел. М. Сціборський наголошував, що «націократія – як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств – лишилася б утопією, якби націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах» [9].

М. Сціборський не відкидав наслідків революційних змін ХХ ст., визнаючи важливу роль робітництва, селянства та інтелігенції. Водночас він підкреслював, що саме ці три групи є основою суспільно-виробничої структури нації. На відміну від Леніна, який називав інтелігенцію «гнилою», М. Сціборський, сам виходець із дворянської родини, вважав її незамінною. Він розумів, що хоча селянство є основою нації, без підтримки освіченої верстви воно не зможе ефективно розбудовувати державу [8].

Націократія відкидає класову боротьбу та монополію окремих соціальних верств на владу. Гармонійний державний устрій, за Миколою Сціборським, можливий лише за умови різноманітності економічних інтересів та діяльності різних соціальних груп. Саме це лежить в основі державного синдикалізму – системи, що формується природним розвитком господарської спеціалізації та об’єднання людей. М. Сціборський чітко відмежовує націоналістичний синдикалізм від капіталістичного та комуно-соціалістичного. Він наголошує, що «державний синдикалізм української націократії» відрізняється своїм світоглядом і підходом до соціальної реконструкції. Замість інтернаціонально-класової суті революційного синдикалізму він утверджує культ власної нації та держави [9].

Синдикалізм націократії визначає основу державного устрою як «спілку працюючих», де громадяни співпрацюють задля духовного й матеріального розвитку нації. Єдність нації, за М. Сціборським, полягає в органічному поділі на складники, що забезпечує її панування у власній державі. Більшовики закликали до світової революції, натомість українська визвольна революція, за Сціборським, завершиться лише після збройного виступу проти окупантів. Його успіх залежатиме від підготовки власних сил, що націоналізм вважає ключовим фактором революційного розгортання [9].

Отже, внесок М. Сціборського у розвиток української політичної думки є беззаперечним. Його праці не лише формували світогляд поколінь українських націоналістів, а й залишаються актуальними в контексті сучасних викликів, що стоять перед Україною. Його життєвий шлях – від Житомира до еміграції та трагічної загибелі – став прикладом служіння ідеї національного самоствердження та боротьби за незалежну Українську державу.

Марія ПАНФЕЛЮК

Джерела та література
1. Артюшенко Ю. Легія Українських Націоналістів. Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 382–390
2. Бондарук Л. Микола Сціборський – офіцер царського війська, член генштабу УНР і теоретик українського націоналізму. URL: https://history.rayon.in.ua/topics/691428-mikola-stsiborskiy-ofitser-tsarskogo-viyska-chlen-genshtabu-unr-i-teoretik-ukrainskogo-natsionalizmu
3. Гінда В. Дворянин, який стояв біля витоків ОУН. URL: https://zbruc.eu/node/78155
4. Кондратюк Ю. С. Теорія і практика українського націоналізму Миколи Сціборського. S.P.A.C.E. 2017. № 6. С. 13-16.
5. Костриця М. Ю. Велет духу. О. Ольжич і Житомирщина: історико-краєзнавчий нарис. Житомир: Житомирське науково-краєзнавче Товариство дослідників Волині, 1997. 32 с.
6. Лозова О. Військовий досвід Миколи Сціборського та його концепція оборони держави. Вісник Національного університету «Львів. політехніка». Серія Держава та армія. 2008. № 612. С. 129-133.
7. На зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні / Ред. Кость Мельник та ін. Торонто-Нью-Йорк, 1985. 543 с.
8. Обушний М. Націократія. Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. К.: Парламентське видавництво, 2011. С. 484.
9. Сціборський М. Націократія. URL: http://ukrlife.org/main/evshan/natiocracy.htm.
10. Armstrong J. Ukrainian Nationalism 1939-1945. New York, 1955. 322 p.
11. Krawchenko В. Social change and national consciousness in twentieth-century Ukraine. Canadian Institute of Ukrainian Studies University of Alberta in association with St Antony’s College, Oxford, 1985. 358 р.
12. Potichnyj P. Shtendera Y. Political thought of the ukrainian underground 1943-1951. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/11334/file.pdf
13. Stsiborsky Mykola. Internet encyclopedia of Ukraine. URL: https://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CS%5CT%5CStsiborskyMykola.htm
Тривалий час на території Житомирської області поряд з українцями проживали представники різних національних меншин. Здебільшого, їх поява у регіоні зумовлювалася російською імперською політикою кінця ХVІІІ–ХІХ ст., спрямованою на підняття економічного рівня через включення у господарську діяльність переселенців іноземного походження. Зокрема, серед таких національних менших поряд з поляками, чехами, євреями були німці. Історію їх появи на Житомирщині потрібно розглядати у контексті німецької колонізації Волинської губернії. Загалом, станом на 1939 рік на території Житомирської області проживало понад 36 тис. етнічних німців (2,1 % від загальної чисельності населення). Значних фізичних втрат, зокрема чоловічого населення, німецька етнічна меншина Житомирщини зазнала у період комуністичних репресій 1937–1938 років. Німецька етнічна меншина регіону в своїй основі була репресована або асимільована радянською владою у повоєнний час.

Важливою джерельною базою вивчення історії німецької етнічної меншини Житомирської області кінця XVIII – середини ХХ ст. є матеріали Державного архіву Житомирської області. Їх умовно можна поділити на 4 хронологічно-тематичні блоки: російський імперський період, радянський міжвоєнний період, період нацистської окупації, радянський повоєнний період.

Матеріали російського імперського періоду Державного архіву Житомирської області з історії німецької етнічної меншини відображають, власне, процеси німецької колонізації регіону переважно XIX ст.; особливості господарсько-економічного та культурно-духовного життя німецьких колоністів до початку ХХ ст. Передусім тут можна вказати на досить значну кількість документів про виділення (продаж) земель німецьким колоністам та вирішення земельних питань у межах німецьких поселень.

Обкладинка архівної справи (ф. 70, оп. 1, спр. 634) Державного архіву Житомирської області, у якій є документи про виділення (продаж) земель німецьким колоністам

Серед архівних матеріалів, що стосуються історії німецької етнічної меншини Житомирщини, радянського міжвоєнного періоду особливу увагу привертають документи, які відображають різні аспекти життя Пулинського німецького району у 1930–1935 роках. Окрім іншого, в Державному архіві Житомирської області зберігається німецькомовна газета «Der Sozialistische Umbau» («Соціалістична перебудова»). Вона видавалася для Пулинського німецького району. Це – кілька номерів газети за 1933 рік та комплект газети за 1934 рік.

Перша сторінка газети «Der Sozialistische Umbau» від 2 грудня 1933 року (Державний архів Житомирської області, газетний фонд)

Також матеріали Державного архіву Житомирської області дозволяють вивчати репресії проти німецької національної меншини у період «великого терору» 1937–1938 років. Як приклад – архівно-слідча справа на Фрідріха Бертхольца, етнічного німця, уродженця с. Генріхівка Баранівського району Житомирської області. 21 вересня 1938 року він рішенням трійки НКВС був засуджений до розстрілу за сфабрикованими звинуваченнями про те, що нібито «займався конррозвідувальною діяльністю, підтримував зв’язок з Німеччиною». Фрідріх Бертхольц був реабілітований (посмертно) 30 грудня 1988 року.

Обкладинка архівно-слідчої справи на репресованого радянською владою етнічного німця Фрідріха Бертхольца (Державний архів Житомирської області, ф. Р-5013, оп. 2, спр. 13830)

Значна кількість матеріалів з історії німецької етнічної меншини, які розміщені у фондах Державного архіву Житомирської області, відноситься до періоду нацистської окупації. У цей час місцеві німці отримали привілейований статус – фольксдойче. Цей термін позначає представників німецького етносу до завершення Другої світової війни, які проживали поза межами етнічної батьківщини. Архівні матеріали дозволяють вивчати прояви економічного, соціального, культурно-освітнього та інших аспектів життя місцевих німців, на налагодження якого була спрямована політика нацистської окупаційної адміністрації; організацію колоній Гегевальд і Фьорстерштадт; взаємовідносини фольксдойче з місцевим ненімецьким населенням; їх залучення до процесів германізації тощо. Частина архівних матеріалів дозволяє простежити процес евакуації місцевих німців разом з відступаючими військами Вермахту.

Наказ генерального комісара Генерального округу «Житомир» Ернста Лейзера від 16 листопада 1942 року про утворення німецької колонії «Гегевальд» (Державний архів Житомирської області, ф. Р-1151, оп. 1, спр. 42)

Карта німецької колонії «Гегевальд» від 1 травня 1943 року (Державний архів Житомирської області, ф. Ф-752, оп. 1, спр. 78)

Зокрема, в контексті облаштування окупаційною владою освітнього життя німців-фольксдойче цінними є документи про організацію навчання за програмою «Ланґемарк». Восени 1942 року на острові Хортиця поблизу Запоріжжя нацисти відкрили школу за програмою вищої освіти «Ланґемарк». До цієї школи з Райхскомісаріату «Україна», у тому числі з Житомирської області, набирали найбільш здібних юнаків з категорії фольксдойче віком від 17 до 24 років. Програма передбачала разом зі здобуттям фахової освіти націонал-соціалістичне виховання молоді.

Фрагмент нацистського документу про організацію навчання за програмою вищої освіти «Ланґемарк» (Державний архів Житомирської області, ф. Р-1151, оп. 1, спр. 156)

Вивчення відповідних документів дозволяє стверджувати, що Генеральний округ «Житомир» (в основі цієї окупаційної адміністративно-територіальної одиниці була Житомирська область) був центральним у нацистській політиці облаштування життя місцевих німців.

На завершальному етапі Другої світової війни, наприкінці 1943 – на початку 1944 років, значна частина етнічних німців не евакуювалася, а залишилася на місцях свого попереднього проживання. Із відновленням радянської влади практично усі вони за співпрацю та лояльність до нацистського окупаційного режиму були репресовані. Ці заходи напряму стосувалися і репатріантів із категорії фольксдойче. Внаслідок таких етнодемографічних змін у повоєнний період на території Житомирщини практично зникла німецька національна меншина, одна із найбільших у довоєнні роки. Долю німців Житомирської області після завершення Другої світової війни можна проілюструвати на прикладі долі уродженки та жительки Житомира, етнічної німкені Емілії Борман. 21 лютого 1944 року Емілію Борман заарештували органи НКВС за звинуваченням у тому, що вона «була зареєстрована як фольксдойче». Емілію Борман засудили до 5 років заслання до Новосибірської області РСФРР з конфіскацією усього майна. Вона була реабілітована (посмертно) 15 листопада 1989 року.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Сергій Стельникович

Наша сторінка у Facebook

Наш канал у Telegram

Наша сторінка у Twitter

Наша сторінка в Instagram

Логотип нашого видання

Пошук на сайті

Site Translator

Мапа відвідувань

free counters

Стистика переглядів

Лічильники та каталоги

каталог сайтів
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання