Отже, не дивлячись на ті виклики, з якими зустрічаються релігійні організації в гуманітарній допомозі, а їх достатньо багато ( пошук волонтерів – так як всі допомагають безкоштовно; пошук партнерів в допомозі; пошук коштів для поїздок на фронт, адже одна поїздка, наприклад, до м. Краматорськ Донецької області, коштує для заправки палива 15 тис. гривень, пошук для евакуйованих людей нового місця проживання, різних предметів для побуту і т. д.), бажання допомагати не зменшується, а після завершення війни напрями для розширення допомоги навпаки лише зростатимуть.

Загалом гуманітарна діяльність релігійних організацій на Житомирщині в умовах війни є яскравим прикладом суспільної солідарності та взаємодопомоги. Вона не лише сприяла збереженню моральних та духовних цінностей у складний для країни період, а й забезпечила фізичну підтримку тим хто її потребує.

Гуманітарна діяльність релігійних організацій Житомирщини в період російсько-української війни стала ключовим чинником соціальної підтримки та консолідації громади. Релігійні громади не лише виконували пастирську опіку, а й трансформувалися в гуманітарні центри, надаючи матеріальну та духовну допомогу переселенцям, військовим і соціально вразливим групам. Ця діяльність відіграє важливу роль у забезпеченні стійкості суспільства в умовах війни, а її подальший розвиток вимагає наукового осмислення та вдосконалення механізмів взаємодії з державними структурами, міжнародними партнерами та громадянським суспільством. Систематизація та розширення практик соціальної допомоги сприятимуть довготривалій стабільності та адаптації громад у постконфліктний період.

У праці «Націократія» (1935) М. Сціборський проаналізував політичні устрої свого часу – демократію, соціалізм, комунізм і фашизм. Він критикував західну демократію та комуно-соціалізм, особливо «московський комунізм», який вважав агресивною ідеологією, що продовжує російський імперський деспотизм під новими гаслами. М. Сціборський вважав більшовизм не випадковим явищем, а проявом традиційного московського духу, позначеного аскетизмом, фаталізмом і відсутністю творчого потенціалу. Він наголошував, що радянська влада, прикриваючись лозунгами рівності, фактично проводила русифікацію та придушувала національну самобутність поневолених народів [9]. Таким чином, у «Націократії» М. Сціборський не лише сформулював власну концепцію державного устрою, а й виступив із нищівною критикою комуністичного режиму, розкриваючи його справжню природу як інструменту імперського поневолення народів.

У «Націократії» М. Сціборський розглядав фашизм як ідеологію, що базується на націоналізмі та служінні державі, однак критикував його надмірний централізм, який, на його думку, придушував індивідуальну ініціативу. Він негативно ставився до диктатур, де правляча еліта домінує над народом, наголошуючи, що саме народ є носієм патріотизму та державотворчого потенціалу. М. Сціборський вважав, що національно свідома еліта має спрямовувати суспільні процеси, залишаючись у тісному зв’язку з народом. Він також застерігав, що демократія може деградувати в авторитаризм, якщо втратить баланс, подібно до того, як здорова клітина може перетворитися на пухлину [9]. Таким чином, у «Націократії» Сціборський прагнув знайти модель державного устрою, що поєднувала б сильну владу та народну ініціативу, але без ризику диктатури чи хаосу.

На шпальтах газети «Українське Слово» М. Сціборський гостро засуджував політиків, які плекали ілюзії щодо великодушності Гітлера та сподівалися на підтримку фашистської Німеччини у відновленні незалежної України. Після укладення пакту між Гітлером і Сталіним у 1939 р. він оприлюднив статтю «Кінець одної провокації», у якій підкреслював самостійність українського націоналістичного руху. Він писав: «Історія повторюється!... Не віднині існує злонамірена тенденція представляти український визвольний рух не як організований вислід самого факту існування великої української нації, а як штучний витвір різних закулісних «інтриг», зокрема німецьких… Оббріхуючи український націоналізм як сліпе знаряддя німецької політики, большевицька пропаганда водночас намагалася причепити йому марку «гітлеризму»… Український націоналістичний рух завжди стояв осторонь як від спекуляцій, так і від діточих захоплень у політиці» [7, с. 406]. Таким чином, М. Сціборський підкреслював, що український націоналізм не є маріонеткою зовнішніх сил, а самостійним рухом, який керується власними національними інтересами.

М. Сціборський, аналізуючи існуючі політичні системи, дійшов висновку, що український націоналізм не повинен механічно копіювати жодну з них. Він підкреслював, що майбутня Українська держава не має бути ані фашистською, ані націонал-соціалістичною, оскільки українська політична думка потребує власного, оригінального шляху розвитку. Цей висновок логічно підводить до концепції «націократії» – основоположного критерію політичного та соціального устрою, який М. Сціборський розглядав як ідеальну модель державності.

Він також наголошував, що розвиток кожної нації є циклічним: вона проходить етапи піднесення та занепаду. Ознакою занепаду, на його думку, є втрата духовної та фізичної енергії, що призводить до деградації. М. Сціборський порівнює суспільні процеси з життям організму: стабільність змінюється потрясіннями, як і фази активності та накопичення енергії. Він стверджує, що український націоналізм сприймає націю як найвищу цінність, що визначає його як активну силу боротьби за права народу. Практичний аспект цього підходу – любов до свого, нетерпимість до ворожого та активізм, що має стати «залізним тараном» на шляху до мети [9].

Лише держава, укорінена в нації, і нація, що має власну державу, можуть забезпечити розвиток національної ідеї. Основою такої держави є народ, але не просто населення, а спільнота, яка живе за споконвічними принципами – мовою, вірою, звичаями та мораллю. Будь-які спроби зовнішніх сил нав’язати українцям чужі правила неминуче викликають опір і боротьбу. Водночас, наголошуючи на важливості самостійності нації, Микола Сціборський категорично відкидав анархію та отаманщину як основу національної свободи. Держава, на його переконання, – це «святе святих нації», що вимагає від громадян служіння, самопожертви та високого духовного піднесення. Вона стоїть вище за будь-які партійні чи класові інтереси, адже є гарантом стабільності та розвитку.

Сціборський визначав націократію як «режим панування нації у власній державі», де влада належить усім соціально значущим верствам суспільства відповідно до їхньої продуктивної функції. У сучасному розумінні це означало б не просто існування парламенту, значна частина якого може бути відірваною від народу, а реальне розширення повноважень місцевого самоврядування – саме те, що нині набуває особливої актуальності в межах децентралізації [9].

Розглянемо різницю між російським шовінізмом та українським націоналізмом. Російський шовінізм, що походить з імперських часів, ґрунтується на створенні ворогів і веденні «війни всіх проти всіх». Натомість український націоналізм, за М. Сціборським, прагне «соціального миру та солідарності». Водночас націократія не зводиться лише до ідеологічних гасел. М. Сціборський наголошував, що «націократія – як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств – лишилася б утопією, якби націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах» [9].

М. Сціборський не відкидав наслідків революційних змін ХХ ст., визнаючи важливу роль робітництва, селянства та інтелігенції. Водночас він підкреслював, що саме ці три групи є основою суспільно-виробничої структури нації. На відміну від Леніна, який називав інтелігенцію «гнилою», М. Сціборський, сам виходець із дворянської родини, вважав її незамінною. Він розумів, що хоча селянство є основою нації, без підтримки освіченої верстви воно не зможе ефективно розбудовувати державу [8].

Націократія відкидає класову боротьбу та монополію окремих соціальних верств на владу. Гармонійний державний устрій, за Миколою Сціборським, можливий лише за умови різноманітності економічних інтересів та діяльності різних соціальних груп. Саме це лежить в основі державного синдикалізму – системи, що формується природним розвитком господарської спеціалізації та об’єднання людей. М. Сціборський чітко відмежовує націоналістичний синдикалізм від капіталістичного та комуно-соціалістичного. Він наголошує, що «державний синдикалізм української націократії» відрізняється своїм світоглядом і підходом до соціальної реконструкції. Замість інтернаціонально-класової суті революційного синдикалізму він утверджує культ власної нації та держави [9].

Синдикалізм націократії визначає основу державного устрою як «спілку працюючих», де громадяни співпрацюють задля духовного й матеріального розвитку нації. Єдність нації, за М. Сціборським, полягає в органічному поділі на складники, що забезпечує її панування у власній державі. Більшовики закликали до світової революції, натомість українська визвольна революція, за Сціборським, завершиться лише після збройного виступу проти окупантів. Його успіх залежатиме від підготовки власних сил, що націоналізм вважає ключовим фактором революційного розгортання [9].

Отже, внесок М. Сціборського у розвиток української політичної думки є беззаперечним. Його праці не лише формували світогляд поколінь українських націоналістів, а й залишаються актуальними в контексті сучасних викликів, що стоять перед Україною. Його життєвий шлях – від Житомира до еміграції та трагічної загибелі – став прикладом служіння ідеї національного самоствердження та боротьби за незалежну Українську державу.