Культура

Поштівки

Публікації

Мапи та інфографіки

Реконструкція

Колекціонування

Документи

Бібліотека

Книжкова полиця

Преса

Пам’ятники та знаки

Відеотека

Пропонуємо вашій увазі пропагандистську статтю 1928 р. щодо історії 45-ої дивізії та її зв’язку з Волинню-Житомирщиною. Цікавим є той факт, що закріпленню більшовиків при владі на Житомирщині у складі 45-дивізії допомагали бійці, які переважно не представляли власне Житомирщину, а були жителями Придністров’я, Одещини, Херсонщини. Керівником Волині-Житомирщини теж призначили партійного функціонера Тарнопольченка, який не мав відношення до регіону. Тарнопольченко народився у 1888 році на Донбасі, у Дружківці. Батько був слюсарем, тому син з 7 років служив по найму. Закінчив сільську школу. В революційному русі брав участь з 1906 року. У період 1906–1917 років перебував у засланні. У Червоній армії служив в 1918–1922 роках. Після демобілізації працював по радянській лінії та очолив Житомирщину.

45-я дивизия носит название Волынской. Это имя ею по праву заслужено у рабочих и крестьян Волыни. Это имя завоевано кровью лучших бойцов дивизии, пролитой на полях и в лесах Волыни в борьбе с классовыми врагами пролетарской революции.

Это имя Волынской, – результат боевого союза рабочих и крестьян Волыни с дивизией в тяжелые, но славные дни гражданской ВОЙНЫ. С Волынью дивизия связана ещё с первых месяцев своего существования. Ещё в июне 1919 года когда организовывалась дивизия в Одесском районе, - в селах, местечках, городах сегодняшней Советской Молдавии, в полки и батареи молодой красной дивизии приходили смелые и сильные люди и заявляли:

– Хотим биться за Советскую власть!

В среде этих бойцов, в основном жителей Приднестровья, Одесщины, Херсонщины, которые, не взирая на свист и шиканье кулацкого и белогвардейского зверья, твердо решили биться с контр-революцией, не мало было и волынских рабочих и крестьян. В большинстве это были беженцы бросившие свои хаты и насиженные места, беднота, убежавшая от петлюровской нагайки, от кулацких банд различного цвета и масти.
Волынцев было немало в полках дивизии и они прошли с нею весь тяжелый исторический 400-верстный переход от Балты до Житомира, Коростышева...

Так было положено начало связи 45-й дивизии с волынскими рабочими и крестьянами.

Бурным потоком, прорвавши белогвардейско-петлюровское кольцо, вливались полки дивизии в волынские леса и поля. Петлюровские части отступали в направлении Житомира – Бердичева. Отступали, но с боями, не пуская дивизию на Волынь. В боях за Миньковцы, Ивницу, Ходорков, Корнин дивизия потеряла немало убитыми иранеными. Это была первая кровь, пролитая бойцами дивизии на Волыни.

А кто из старых ветеранов дивизии, кто из сегодняшних жителей Сельца, что неподалеку от Житомира, не помнит боев бригады Котовского с петлюровцами? Тогда эта пехотная бригада решительным напором сбила петлюровские войска, последние, не выдержав натиска, освободили Сельцо. Но неугомонен враг... Отступив в направлении Бердичева и, немножко оправившись, он снова повел наступление. Снова бои... Но напрасны были старания петлюровцев на этот раз. Дивизия освобожденных сел и местечек Волыни не отдала. Противник был отброшен.

– Бригаде Котовского поддержать наступление 44 дивизии, – отдает новое приказание командование. И тогда прыжок за врагом в район Троянов, что за крученой р. Гуйвой разбросался к югу от Житомира. Другие части дивизии в это время занимали район Коростышева. Утвердившись на р. Тетереве, а затем, перешагнув ее, уверенным полукольцом окружилис северо-востока Житомир. И, наконец, 20 сентября 1919 года совместно частями 44-й дивизии сорок пятая берет Житомир…

Бойцы отдыхали в волынских селах, вспоминая тяжелый, пройденный с кровью путь. Но отдыхать пришлось недолго, потому что дивизию перебрасывали в другой район. Она уходила Волыни, похоронив наздорожных кладбищах, в лесах и байраках Волыни многих своих сыновей.

Это была первая жертва дивизии на Волыни. Дивизия ушла, чтобы снова вернуться на Волынь для боев, для битв, еще более жестоких и кровавых.

И уже в июньские дни 1920 года 45-я дивизия в составе Буденовской армии после исторического прорыва Сквира – Казатин снова на полях Волыни. Белополяки панически отступают. У реки Случь началось тяжелое.

…Если смотреть на карту Волыни, то взору представляется почти зеленое сплошное море, кое-где переходящее в перелески и поля. Речки, речушки бегут по Волыни, извиваясь в лесах. Среди этих болотистых речушек три – Случь, Горынь и Иква (сейчас временно отошла к Польше) принадлежат к серьезным преградам. Они тремя черными кручеными лентами перерезают Волынь с юга на север. Если идти от Житомира на запад, то поочередно нужно переступить сначала Случь, потом Горынь, потом Икву. Дивизии это и нужно было сделать. Она это сделала, оставив на скалистых речных берегах сотни своих бойцов, павших в бояху Ново-Мирополя, Любара, Изяславля, Грицева, Кременца, Дубно и Божьей Горы. Связь дивизии в период её боев на Волыни с рабочими и крестьянами крепла: в дивизию вливались отряды бедноты, батрачества для борьбы с белополяками. И вот, по окончании гражданской войны, 20 февраля 1922 года 2-й съезд Советов Волыни принимает шефство над 45-й дивизией, этим актом как бы скрепляя ту неразрывную историческую связь, которая родилась у дивизии с Волынью в период боев с иностранной контр-революцией. С этого времени дивизия прибавила к своему имени одно слово «Волынская». Волынская, как символ боевого союза рабочих и крестьян Волыни с 45 дивизией, союза, который креп, сделался мощным под руководством коммунистической партии.


За последние годы связь 45 дивизии со своим шефом ещё более окрепла. На Киевских маневрах 1928 г. были представители волынских рабочих и крестьян и участвовали в этих маневрах не только как гости, но и как бойцы, демонстрируя своим пребыванием на маневрах боевую готовность рабочего класса и трудящегося крестьянства Волыни к борьбе вместе с 45-й дивизией, со всей Красной армией, против всех посягающих на Советский Союз.

Дивизия, носящая имя Волынской, поднимаясь все выше по линии военно-политического совершенствования, всегда готовая защищать Советский Союз от нападения буржуазии, крепит свою мощь и твердо уверена, что если ей придется опять очутиться на Волыни, молодые красноармейцы, ведомые закаленным в гражданской войне командно-политическим составом, организованные в единую мощную силу партийной организацией, будут достойно нести знамя воодушевленные лозунгом: «победить».

И они победят.

Джерело: Наши шефы. 45-я дивизия и Красная Волынь // История 45-й Волынской Краснознаменной стрелковой дивизии. – Т. 1. Боевой период. – Киев : Политотдел 45-й дивизии, 1929. – С. 325-326.

Підготував Ігор Макарчук, спеціально для інтернет-видання «Житомирщина історична»
Червоне – це містечко, яке було частиною цукрової імперії Терещенків… Сьогодні це селище закохує в себе багатьох туристів.


Щодо походження назви «Червоне» є декілька версій. Одна із них говорить, що колись на це поселення нападали татарські орди і багато крові тут людської пролилося, через те мандрівники здалеку бачили, що все поселення було в крові, тобто мало червоний колір. Інша ж легенда говорить, що назва пішла від великої кількості червоних килимів, які продавилися на базарах селища. Третій варіант походження: добувалась червона глина, якою люди обмазували свої хати. І завдяки червоному кольору будиночків, проїжджі люди назвали це селище Червоним.

Велику кількість туристів селище приваблює своїм неоготичним палацом. Побудував його граф Адольф Норберт Еразм Грохольський у 1851 році. Але довго він тут не прожив, адже був немолодим. Після смерті Адольфа його дружина Ванда продала маєток Федору Артемійовичу Терещенку. Терещенки були великими промисловцями, цукрозаводчиками та меценатами. Купивши володіння у Червоному, вони відразу побудували тут цукроварню, спиртовий завод, також забезпечили заводських робітників всім необхідним: побудували їм будинки, лікарню, школи, церкву і багато чого іншого.


На даний момент всі ці будівлі збереглися і утворюють комплекс «старе Чевроне».

Після Федора Артемійовича власником володінь у Червоному став його син Федір Федорович, який побудував тут авіазавод і став він одним із перших авіабудівних заводів в тодішній Україні. Тут були побудовані літаки моделі «Терещенко 1», «Терещенко 2», «Терещенко 3» і так до 7 моделі.

Так як у Червоному був авіазавод, молодий Федір запрошував видатних льотчиків, які випробовували літаки на ділі. Також у Червоне в гості до Доріка (так по сімейному називали Федора) приїжджав цар Російської імперії Микола ІІ.

Окрім цього, в неймовірно прекрасному маєтку є свій домашній театр, в якому виступали знамениті люди…

На замовлення Терещенків в Червоне було привезено фонтан «Три грації». Цей фонтан є однією з копій, яких є лише декілька у світі: одна знаходиться у Барселоні, одна у Червоному і ще одна у Петербурзі. Оригінал зберігається в Луврі.

У Червоному є унікальні місця для відпочинку. Окрім палацу, який приваблює до себе велику кількість туристів, у місцевому парку є озеро кохання, зроблене у вигляді серця. Посеред озера розташувався острівець із кованою альтанкою та гойдалкою. Люди кажуть, що якщо кинути монетку у воду і загадати бажання, то воно обов'язково збудеться. Цей став розташовується в місцевому парку, в якому посаджена велика кількість дерев, в тому числі і ботанічних. Частина лип висаджена так, що утворюють алею, яка приблизно має довжину 300-400 метрів. Ця краса була створена близько ста років назад і до сьогодні милує око.

Приїздіть у Червоне і все це побачите на власні очі.

На екскурсію у Червоне приїжджав мер міста Житомира Сергій Сухомлин. Також приїжджав нащадок Терещенків Мішель. Був тут і журналіст Павло Казарін і багато інших…


На даний момент в селищі на волонтерських засадах працює гід – Тарас Коновалов, студент історичного факультету Житомирського державного університету ім. І. Франка. Він проведе вам цікаву, а головне комплексну екскурсію територією та всередині маєтку.

Номер телефона гіда: +380977707768.

Підготував Тарас Коновалов, спеціально для інтернет-видання "Житомирщина історична"

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з завідуючим Музею партизанської слави в селі Словечно Овруцького району Василем Остаповичем Хилевичем. 


- Розкажіть, будь-ласка, про історію створення музею. Як формувалася експозиція музею?

- Ідея про увіковічення партизанського руху в краї виникла в 1957 році, коли на території Полісся проходив зліт партизанів, коли уславлені партизани відвідали Полісся – місця боїв та базувань своїх загонів. Хоча ще відбувалася відбудова народного господарства, тобто повністю зруйнованого, житлових будинків, було вирішено створити у Словечному партизанський музей. Адже під час Другої світової війни Словечанщина стала центром партизанського руху.


Спорудження музею почалося в минулому ХХ столітті, в 1961 році, з ініціативи тодішнього першого секретаря Словечанського райкому компартії Пінковського Івана Себастьяновича, а вже наступного року, тобто 4 листопада 1962 року музей відкрився для перших відвідувачів. Жителі колишнього райцентру і навколишніх сіл збудували цей музей народним методом, тобто безкоштовно.

Василь Остапович Хилевич

З того часу минуло вже 58 років. Музей став візитівкою Словечанщини, гордістю нашого краю. Адже його експозицію склали речі, документи, фотографії, подаровані місцевими жителями, безпосередніми учасниками партизанського руху. Кожен експонат – як подих пам’яті, як свідчення звитяги непокірного, відчайдушного поліського люду.

До 1971 року музей працював на громадських засадах, а після проведеної цього року реекспозиції став відділом Житомирського обласного краєзнавчого музею.


В 1985 році було проведено ґрунтовну реекспозицію і до 40-річчя Перемоги відкрито нову експозицію в п’яти залах.

До 50-річчя перемоги над нацизмом в 1995 році біля музею споруджено меморіальний комплекс спаленим селам, який нагадує повоєнним поколінням про жах німецьких каральних експедицій, що вогняним смерчем знесли з лиця землі 33 поселення Словечанського району із 52 населених пунктів, які були у Словечанському районі. Загалом під час каральних експедицій на Словечанщині було спалено живими 3240 осіб (дітей, жінок та стариків).

 
 

Сучасна експозиція музею партизанської слави вміщує матеріали, що послідовно розгортають перед відвідувачами історію партизанської війни – народного руху опору окупантам, починаючи зі створення перших підпільних груп та партизанських загонів, до масштабних відкритих воєнних дій партизанських формувань проти окупантів. Загалом в музеї зберігається більше 2500 експонатів.


- Якими є особливості функціонування музею нині? Хто є співробітниками музею?

- Наш музей є чи не одним з єдиних на території України, який зберігає пам’ять про героїзм і мужність партизан в роки Другої світової війни. Ще однією особливістю є те, що в роботі нашого музею є виставки, що присвячені не лише військовій тематиці. Прикладом є виставка «Чорнобиль – пересторога всій землі», так як наш район дуже постраждав від того лиха. Також виставка пам’яток льодовикової доби, яка називається «Коли людей ще не було».


- Можете сказати якою є статистика відвідуваності музею? Чи приваблює він туристів України?

- За час функціонування музею партизанської слави, музей відвідало більше 1,5 мільйони осіб. Частими відвідувачами музею, окрім наших співвітчизників, є вихідці з країн колишнього Радянського Союзу, а також представники країн Європейського Союзу.

- А що змінилося в роботі музею порівняно з радянськими часами? Чи підтримує держава роботу?

- На відміну від радянського часу ми змінили підхід до подання інформації під час проведення екскурсій, тобто висвітлюємо Другу світову війну всебічно, подамо достовірні факти як про діяльність радянських партизанів та підпільників, так і діяльність національного руху опору на території Полісся. Ми розповідаємо і про похідні групи Мельника, і Бандери, також про Поліську Січ, яка увійшла в історію – як Олевська республіка Тараса Бульби-Боровця. В зв’язку з тим, що в країні складне становище, то фінансування культури, куди відноситься і мережа музеїв не є пріоритетним. 


- Можете пригадати хто з представників радянського партизанського руху приїздив до музею?

- Найвидатнішим представником партизанського руху минулого ХХ століття був командир великого партизанського з’єднання Олександр Сабуров, який приїжджав на Овруччину, Словечанщину в листопаді 1968 року. Також, багато приїжджало делегацій з інших країн. Особливо часто приїздили чехи, словаки, які брали участь в урочистих заходах визначних дат Другої світової війни.


- Чи поповнювали вони фонди музею своїми особистими речами, нагородами зброєю іншими трофеями?

- Так, дійсно, коли приїжджали делегації та поодинокі відвідувачі, вони завжди привозили якісь речі. Деякі ми залишали як експонати, деякі йшли в бібліотечний фонд.

- В чому полягає унікальність вашого музею?

- Словечанський музей партизанської слави Полісся є чи не одним з єдиних, що зберігає пам’ять про одну з найяскравіших сторінок історії нашого краю – народну партизанську боротьбу з нацистськими окупантами, що набула грандіозних масштабів саме на Житомирському Поліссі.


- Як саме на сьогодні представлено фонди музею і що в них зберігається?

- В фондах музею зберігається багато унікальних експонатів. Один із залів музею змонтовано на зразок партизанської землянки, де розміщено побутові речі партизанів, якими партизани користувалися у своїх нелегких походах. Партизанський млин, який змайстрував Марко Степанков, що був зв’язковим у з’єднанні імені Щорса, гармонь та патефон, духова труба з партизанського оркестру, лижі, взуття та одяг партизанів. Гідне місце в експозиції займають матеріали, що розповідають про бойову співдружність поліських партизанів із словаками.


 

- Які експонати ви могли б виокремити як найцікавіші?

- Унікальні предмети – військовий одяг командира з’єднання Степана Малікова, трофейний підривний механізм, радіоприймач cловечанських підпільників.

- Нині триває процес оновлення експозиції? Хто до нього долучається?

- Експозиції музею оновлюються з кожним роком. Ми самі збираємо речі, а також передають діти учасників підпільного партизанського руху. В даний час у нас відкрилася й нова експозиція – це Революція Гідності та експозиція АТО, ООС. Експонати передають самі учасники бойових дій антитерористичної операції.


- Нам стало відомо, що нещодавно музей було пограбовано. Розкажіть, будь-ласка, детальніше про дану ситуацію. Чи часто музей ставав жертвою зловмисників?

- Дійсно було проникнення у музей, злочинці думали, що там були оригінали нагород, а то були муляжі орденів та медалей. Перед цим була крадіжка в 1993 році, тобто 27 років тому, це була група злочинців з Лугинського району. А перед цим – в кінці 1980-х років.

- Пригадайте, будь-ласка, хто в минулому очолював музей та хто були його співробітники?

- Словечанський музей вже функціонує майже 58 років і допомагає нам не впасти в безпам’ятство.

Першою завідуючою музею партизанської слави була колишня зв’язкова з’єднання імені Щорса – Ганна Олексіївна Виговська, дружина підпільного секретаря райкому компартії. Вона зібрала перші 200 експонатів, що склали основу експозиції. Виговська є прототипом жінки-партизанки в пам’ятнику «Партизани» біля музею.


В різні роки музеєм завідували Гойчук, Нагорська, Горобенко Віктор Іванович, Закусило Олександра Микитівна, Ковальчук і Дідух Ольга Іванівна, яка працювала понад 30 років. Після неї я вже 16 рік працюю завідуючим. Я став завідуючим в 2004 році.

- З якими складнощами вам доводилося стикатися?

- Складнощі завжди були, є і будуть. Порівнюючи 10 років назад і зараз, відвідуваність музею стала нижчою, ніж у попередні роки. Це, мабуть, більше всього пов’язано з інтернетом. Якщо брати історію, то раніше ходили у клуби і дивилися кінофільми, а зараз зацікавленість цього покоління не така, як була раніше.

- Що для вас, як директора музею, є джерелом натхнення до своєї праці?

- Джерелом натхнення для мене є історія. Я вихідець з поліщуків, проживаю в цьому краї. Неодноразово спілкувався з учасниками Другої світової війни. Мені дуже цікаво знати й передавати історію нашого краю, так як мої земляки та родичі воювали в роки війни.

 
 
 
 
 

- Якою ви вбачаєте майбутню перспективу існування та розвитку музею?

- У зв’язку з декомунізацією, за умовами державного фінансування в майбутньому можливе переформатування музею партизанської слави у краєзнавчий музей Словечанського краю або ж Словечансько-Овруцького кряжу.

- Так, це - дуже гарна перспектива. Дякуємо вам за змістовне інтерв’ю!

- Дякую і вам!

Інтерв’ю записала Марія Хилевич, спеціально для інтернет-видання «Житомирщина історична» (www.history.zt.ua)

Фото М. Хилевич

«Східний фронт: жива історія війни» – усноісторичний проект присвячений російсько-українській війні на Донбасі, яка розпочалася у 2014 році та, на жаль, триває й понині. Війна стала справжнім викликом для українського суспільства та перевіркою його на єдність, організованість, взаємодопомогу, сформованість модерної нації, її готовність боронити незалежність та соборність власної держави.

Проект «Східний фронт: жива історія війни» заснований у 2017 р. кандидатом історичних наук, старшим викладачем кафедри історії України Житомирського державного університету ім. І. Франка, редактором інтернет-видання «Житомирщина історична» (www.history.zt.ua) Антоном Сичевським. Активну участь у реалізації проекту взяли студенти історичного факультету ЖДУ ім. І. Франка Віталій Матвійчук, Зоряна Козак, Яна Гриб, Катерина Якименко, Ігор Макарчук, Христина Розбіцька, Данило Сільченко, Олексій Мельниченко та Ірина Кузьміч.

Наразі із записів українських воїнів, учасників та ветеранів війни на Донбасі сформовано цифровий дослідницький архів, що містить візуальний контент (аудіо, фронтові світлини, відео), а також транскрипти, анкети та супровідну документацію щодо респондентів.

Враховуючи можливості та специфіку усної історії, для нас важливим стало провести записи та зберегти спогади українських військових щодо справжніх реалій війни для сучасників й наступних поколінь.

Для нас вагомо зафіксувати війну очима українських воїнів, почути їхню пряму позицію, дізнатися правду без купюр, гриму та брехні. Емоції та хвилювання, що сповнюють пам'ять про війну якнайповноцінніше допоможуть зрозуміти патріотичні почуття армії, історію плекання українського духу, постання бойового братерства скріпленого кров’ю та честю.

Проект дає змогу з перших вуст дізнатися про те, яке ж воно – життя крізь горнила війни, як відобразилася мужність, незламність та самопожертва наших військових на Східному фронті.

У голосах військових звучать історії, які варто чути та усвідомлювати. Адже війна на Донбасі – боротьба на межі світів та вимірів, це війна за майбутнє України.

Сьогодні презентуємо нашій читацькій аудиторії документальну стрічку «Східний фронт: жива історія війни. Епізод 16: спогади Дмитра Черепанського». Стрічка підготовлена за результатами 16-го інтерв’ю, проведеного в рамках проекту з учасником бойових дій на сході України, житомирянином Дмитром Черепанським.
У ході Другої світової війни частина жителів Житомирщини воювала у складі польських формувань. Сьогодні розповімо про одного з таких бійців – Яна Розбіцького.


Фронтова фотографія Яна Розбіцького (реставрована Сичевським А.О.)

Ян Розбіцький народився 29 липня 1926 р. в с. Дашинка Володарськ-Волинського (нині Хорошівського) району в родині Гіляра Гіляровича Розбіцького та Марії Йосипівни Розбіцької (в дівоцтві Кубальської).

Батьки та сестра в Писарівці, 1946 р.

Мав молодшу сестру Олену Гілярівну Розбіцьку. Інформація про дитинство, навчання в школі та юні роки – невідома.

Від початку німецько-радянської війни можна простежити більш-менш чітку біографію Яна Розбіцького. Родина змушена постійно змінювати місце перебування – вони переїздять до Крук (село у Володарськ-Волинському районі), а у 1946 р вирушають до с. Писарівка того ж району.

 Світлина сестри Олени, надіслана братові


Олена Розбіцька, 1958 р.

В 1944 р. будучи у 18-річному віці Ян Розбіцький стає активним учасником німецько-радянської війни. Він потрапляє до 1-ої Варшавської піхотної дивізії імені Тадеуша Костюшка, яка почала формуватися у 1943 р. переважно з польських громадян та громадян СРСР – поляків за походженням.

Відзначився у битві за звільнення Варшави, за участь у боях на Одрі, Нисі й Балтійському морі з березня по квітень 1945 року та у битві за Берлін, за що був нагороджений. Проте медалі не збереглися. Є лише посвідчення до них, які дають інформацію про активну участь у бойових діях та про отримання звання молодшого сержанта.


В Польщі Ян Розбіцький перебував до 1950 р. В цьому ж році повертається до України через хворобу батька.

Невдовзі одружується на Єві Іскрицькій. В цьому шлюбі у них народжується четверо дітей – Зоя, Леонід, Олена, Єва (загинула новонародженою). Молода родина оселяється у м. Володарськ-Волинський, де вони проживають до 1957 р.

Єва Іскрицька в юнацькі роки

Станіслава Іскрицька (мати Єви) з сестрою Гоноратою

Ян Розбіцький пов’язує своє життя з медициною та влаштовується на роботу до санепідемстанції, де з ним трапляється нещасний випадок. Це сталося 27 липня 1957 р. На сьогодні існує кілька версій загибелі. Одна з них – отруєння парами кислот або хімічною отрутою. Існує також і друга версія – навмисне вбивство.

Підготувала Христина Розбіцька, спеціально для інтернет-видання «Житомирщина історична» 
(світлини з сімейного архіву авторки)

Наша сторінка у Facebook

Наш канал у Telegram

Наша сторінка у Twitter

Наша сторінка в Instagram

Логотип нашого видання

Пошук на сайті

Site Translator

Мапа відвідувань

free counters

Стистика переглядів

Лічильники та каталоги

каталог сайтів