Європейська інтеграція України та її прагнення стати невід’ємною складовою родини європейських народів підштовхнула росію поряд з культурною, медійною, мовною експансією здійснити військову агресію у 2014р. Саме тоді ними були запущені такі політичні проєкти як ЛНР, ДНР, Новоросія та інші, які стали каталізатором сепаратистських рухів в Україні. Однак крім територій як ознаки будь-якої сучасної держави, важливу роль в обґрунтуванні законності та закономірності її існування належить фактору етнічності. Тобто потрібно було спробувати довести проживання на цих українських територіях народів за своїми етнічними особливостями відмінних від українців. Проте ці спроби, зрозуміло, зазнали невдачі. Така політика держав, особливо росії не є чимось новим, оскільки такі механізми дестабілізації окремих регіонів через сепаратистські рухи вже застосовувались різними політичними силами на українських землях.
У науковій літературі традиційно розрізняють справжні етноси, етнічні меншини і псевдоменшини. Сам термін «псевдоменшина» у наукову літературу ввів відомий історик Ярослав Дашкевич.
За Кирилом Галушко етнічні псевдоменшини – це несправжні, вигадані й тимчасові етноси, які виникають у період певної політичної кон’юнктури, не несуть національних ідей і зникають із зміною політичної ситуації. Їх існування зазвичай не можна довести ні етнологічними, ні історичними, ні лінгвістичними даними. Тобто вони виступають як окремі, часто політичні проєкти окремих держав, які зацікавлені у дестабілізації на територіях сусідніх держав.
Аналізуючи дану проблему, насамперед слід згадати про так звану псевдоетнічну меншину «русинів» або ж «підкарпатських русинів». Сам етнонім русини надзвичайно архаїчний, оскільки він веде своє походження ще від давньої України-Руси для означення представників її автохтонного етносу. І відомо, що цей етнонім зберігався на території всієї України практично до XVII – XVIII ст. на території Центральної України і Нижнього Подніпров’я і до ХІХ століття в Галичині. Проте найдовше він зберігся на території Закарпаття. Наприклад у часи визвольних змагань Богдана Хмельницького, самоназва українців, зокрема, вживалася у таких варіаціях як «руська нація», «руський нарід», «руси», які вживались поряд з етнонімами «козацький народ», «черкаський народ» і означали українців, що засвідчують різноманітні історичні джерела. В цьому контексті його не слід плутати з терміном «росіяни», чи, наприклад, «русскіє», які за часів Богдана Хмельницького, разом з терміном «московити», використовувалися для позначення людності Московського царства.
В нинішніх умовах етнонім «русини» вживають насамперед ідеологи т. зв. політичного русинства для означення населення, яке мешкає на Закарпатті. У більшості науковці наголошують на штучності русинського питання. Прагнення виокремити закарпатських українців в окремий народ історично пов’язують з інтересами тих держав, яким належало Закарпаття – Угорщини за часів Австро-Угорщини, а пізніше міжвоєнної Чехословаччини – у тому, щоб розірвати зв’язки місцевих українців з основним масивом українських етнічних територій та можливості асимілювати їх, убезпечивши себе від ймовірного сепаратизму. Сучасні дослідники наголошують, що Закарпаття і зараз знаходиться у сфері, насамперед, економічних інтересів Угорщини, Чехії, Словаччини і звісно росії, яка продовжує просувати в цьому регіоні свої наративи та російську мову.
Крім цього є об’єктивні обставини, які створили таке явище, як «підкарпатські русини». Як ми вже відзначали, термін русини в означенні українського етносу вживався до ХІХ ст. включно. Саме в цей період в Галичині та Буковині відбувається перехід до етноніму «українці» як ідентифікації етносу. Однак цей процес, який пов’язують з українським національним відродженням ХІХ ст. прийшов на Закарпаття значно пізніше. Особливо актуальним це було стосовно українців, які в той час були віддалені від основного масиву етнічних українських земель. Звідси, як відзначає Мирослав Дністрянський, певний психологічний бар’єр сприйняття частиною населення цього українського регіону самоназви «українці».
Частка так зв. «русинів» на Закарпатті по суті є мізерною. За переписом населення України 2001 року, який давав змогу бажаючим ідентифікувати себе як русини, близько 1% (10090 осіб) Закарпаття визнало себе «русинами», а з них 31 % визнав рідною – українську мову.
Не можна не згадати таку ж своєрідну закарпатську етнокультурну групу як мадярони, тобто тих українців, які обрали відверту мадярську орієнтацію, відмовилися від власної мови, культури, релігії і брали участь в мадяризації українського населення. Такі явища, на жаль, з історії українства нам добре знайомі, тобто мадярони є своєрідним закарпатським аналогом українського малоросійства в цілому.
В 1991 році почалася в пресі дискусія довкола нібито існуючого субетносу чи навіть окремого етносу «новоросів», який мав би стати етнічним фундаментом Новоросійської автономії. Ця етнічна спільнота мислилась, очевидно, як частина російського народу. Проте, не вдалося надати жодних доказів, що в межах колишнього Новоросійського генерал-губернаторства у ХІХ ст. жодних новоросів не було, а чисельно українці суттєво переважали етнічних росіян. Тому, проєкт «Новоросія», який підтримувався росією та спроба ідеологів цього руху виділити в окремий народ т.зв. «новоросів» з подальшим територіальним відокремленням від України зазнав невдачі.
Одночасно з висуванням концепції окремого етносу «новоросів» у Одесі на початку 90-х рр. ХХ ст. була спроба обґрунтувати існування окремої національності «одеситів». Це була чергова спроба за підтримки росії дестабілізувати ситуацію на півдні, зберегти там процеси русифікації. Були й економічні причини. Частина місцевих еліт таким чином, підтримуючи ідею існування і окремішності т.зв. «одеситів» хотіли обґрунтувати необхідність створення Одеської спеціальної економічної зони, що б надало регіону митні, валютно-фінансові, податкові пільги.
Також варто відзначити про «утворення» в 90-ті рр. ХХ ст. так зв. «кримського народу», яке ініціювали радикальні антиукраїнські та антитатарські настроєні російські політичні кола, які хотіли законсервувати автономію Криму і зробити її не тільки політичною, але й етнічною. Це дозволило б, на думку її ідеологів, зберегти міцний зв’зок Криму з росією та його російське обличчя. До прикладу, існування т.зв. «кримського народу» як окремої етнічної спільноти, яка опиралась на російську культуру та мову визнали такі організації як «Соціалістична партія трудящих Криму», «Російськомовний рух Криму», «Російська («Русская») партія Криму» та інші. Зрозуміло, що це фіктивна, придумана з політичних міркувань т.зв. етнічна меншина, яку визначає фактор спільної російської мови, спільне радянське минуле. Зрозуміло, що в цих антидержавних задумах не було місця українцям та кримським татарам з їх культурним розмаїттям.
Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.
Олександр ЖУКОВСЬКИЙ
Немає коментарів: