Дайте спокій «отаману Пекла»…

Хоча Житомирській міськраді не вдалося ухвалити рішення про перейменування вулиці Григорія Котовського на Михайла Грушевського (нібито не на разі та зайві кошти витрачати у кризовій ситуації не хочеться), справа на цьому не затихла. Тоді жовтневі баталії виглядали так: представники Комуністичної партії відстоювали свого «героя», якого в радянські часи називали «червоним Робін Гудом» і вважали непереможним полководцем; з іншого табору лунали слова підтримки задуму влади. Адже Котовський мав пряме відношення до розстрілу 359 учасників Другого зимового походу армії УНР в листопаді 1921 року, що були взяті у полон біля села Базар на Житомирщині. ВО «Свобода» не погодилася з кандидатурою Грушевського, і запропонувала свій варіант – «вулиця героїв Другого зимового походу».

Сьогодні ініціативна група житомирян збирає підписи у мешканців Котовського за зміну назви цієї вулиці. Останні ж неоднозначно віднеслися до даних «інновацій», перш за все через брак інформації або упереджене ставлення до неї.

То хто ж такий Григорій Котовський? Як він пов’язаний з Житомиром і областю? Чи був він маститим одеським злодієм та легендарним бессарабським «фраєром» чи героєм Громадянської війни? А може і одне, і друге разом?


Поглянемо на суперечливу та одіозну постать Григорія Котовського очима сучасних дослідників і журналістів В.Савченка, О.Шлаєна, О.Фоміна, О.Бєляєва, Д.Денисенка, С.Махуна, Б.Сушинського й інших, що показують його дещо інакше, ніж радянська література, без гриму, обрубуючи ліанове гілляччя міфологізації.

Григорій Іванович Котовський (1881 – 1925) народився в містечку Ганчешти, в Бессарабії. Про його походження розповів син Котовського, провідний науковий співробітник Інституту сходознавства Російської академії наук Григорій Григорович: «…Котовський походив з старого польського аристократичного роду, що мав помістя в Кам’янець-Подільській губернії. Його дід постраждав за зв’язки з учасниками польського національного руху. Пізніше він розорився і мій дід, інженер-механік за освітою, змушений був переїхати до Бессарабії та перейти в міщанський стан». Дитинство Котовського не було райдужним. У два роки він втратив матір, а в шістнадцять від чахотки помер батько. З тих пір юний Котовський хворів епілепсією, розладами психіки, до того ж від природи він був заїкою.

Піклувалися про Гришу його хрещена мати, бельгійка Софія Шалль і хрещений, власник Ганчештів, Григорій Манук-Бей, на гроші якого Котовський вступив у 1895 році до Кишинівського реального училища. Через три місяці його вигнали з училища за прогулювання занять і хуліганство. Манук-Бей влаштував Гришу до Кокорозенського сільськогосподарського училища, що він закінчив у 1900 році.

По закінченню навчання він мав пройти шестимісячну практику. І тут розпочалося… Гриша влаштувався помічником управляючого помістям Мечислава Скоповського. Але через два місяці «практики» Котовського вигнали, бо він став коханцем дружини поміщика. В тому ж році працював Гриша й у поміщика Якуніна, але був вигнаний за крадіжку 200 рублів. Після розлучення Скоповського з дружиною, Котовський знову найнявся до нього. Через деякий час він дізнається про можливий призов до армії, тому краде 77 поміщицьких рублів і втікає.

У 1902 році Котовський намагається влаштуватися на роботу до поміщика Семиградова, вручивши йому підробку характеристики з попереднього місця роботи. Це викривається і Гришу ув’язнюють на чотири місяці. У 1903 році він знову «сів» на два місяці.
«Період з 1903 по 1906 роки – це час коли Котовський стає визнаним лідером бандитського світу», - твердить Віктор Савченко.

У 1903 – 1904 роках Герш Зальцман залучає Котовського в партію есерів. В той час Гриша перебував на нелегальній позиції, оскільки уник мобілізації до армії. Есерами його поставлено на чолі кишинівської бойової групи, що промишляла дрібним розбоєм у Бессарабії. Пізніше Котовський напише: «1905 рік і наступні роки починаю терор проти поміщиків, фабрикантів і взагалі багатих людей». Цього року Котовського заарештували за ухилення від мобілізації. І, не знаючи нічого про злочини, відправили в армію, у 19-й Костромський піхотний полк, що знаходився в Житомирі на докомплектації. Лікувавшись у лазареті, він вирішив не продовжувати військову службу, яка так й не розпочалася, тому втік з полку в травні 1905 року. Житомирські есери допомогли з фальшивими документами та грошима на дорогу до Одеси.

Повернувшись до «Одеси-мами» Котовський брав участь у нальотах на квартири, магазини, помістя. В серпні входить до групи есера Дорончана, а з жовтня самостійно «отаманствує» загоном з 7-10 бойовиків. У 1906 році Котовський керує бандою з 18 добре озброєних чоловіків. Бувало, що за день вони здійснювали три-чотири грабунки. Гриша величав себе «отаманом Пекельним» чи «отаманом Пекла». Під час нальотів він частенько, не криючись, кричав «Я Котовський!» Гриша любив славу, та й вона завше йшла поперед нього. Навіть, виходячи «на діло», він не одягав маску. Одного разу його впізнали та схопили. В Кишинівській в’язниці «Кот» став визнаним авторитетом. Поліцейський «портрет» Котовського з-поміж іншого містить такий опис: під очима виднілись дивні маленькі чорні крапочки – татуювання блатного авторитета, «пахана». Після революції він їх випалив і витравив.

Тричі Котовський намагався втекти з тюрми, проте вдалу четверту здійснив 31 серпня 1906 року. Сприяли йому в цьому підкуплене керівництво і охорона. Котовського, доклавши всіх зусиль, шукає поліція… На початку вересня при перестрілці Гришу поранили і… проґавили. 24 вересня Котовського таки схопили. До речі, згодом у його камері знайшли револьвер, ніж і довгу мотузку. Для чого б це?... У 1907 році суд оголосив вирок: десять років каторги. Таке рішення не влаштувало вищі інстанції, що призвело до перегляду справи. Виявилися неймовірні факти. Банду Котовського покривали поліцейські, а один з них збував награбоване котовцями. Тепер Котовського засудили до дванадцяти років каторги. Чимало в’язниць «відвідав» Котовський: Миколаївську, Смоленську, Орловську… У 1913 році він, як небезпечний бандит, не підпав під амністію в честь трьохсотріччя імператорів Романових, тому вирішив втекти. Восени Гриша повернувся у рідний край – Бессарабію, де зібрав озброєне групування з рецидивістів та інших небайдужих до злочинності. Наступного року Котовський почав грабувати в Кишиневі, Тирасполі, Бендерах, Балті. В 1915 – на початку 1916 року котовці здійснили більш як двадцять нальотів. Від виходок банди страждали промисловці, поміщики, купці. Газета «Одесская почта» називала Котовського «легендарним розбійником», «бессарабським Зелем-ханом», «новим Пугачовим або Карлом Мором» і «бандитом-романтиком».

«Тому, хто повідомить де ховається Котовський обіцяємо винагороду в 2000 рублів» - зверталися з листівок на стовпах поліцейські.

25 червня 1916 року Котовського затримали. При обшуку його кімнати знайшли браунінг з єдиним патроном. У записці, що лежала поруч на столі воістину лукаво зазначалося: «Ця куля при важкому положенні належала для мене особисто. Людей я не стріляв і стріляти не буду. Гр. Котовський». На суді Гриша розкаявся у скоєних вчинках. Його приговорили до повішання, що аж ніяк не задовольняло самолюбивого Котовського. Він до болі пальців рук невпинно пише до царської канцелярії прохання про помилування. Пронюхав хитрий «Кот» і те, що дружина командувача Південно-Західним фронтом, генерала Брусилова, Надія Брусилова-Желіховська займається благодійністю і опікує засуджених. Вміло зіграв Котовський на струнах її душі листом про своє нелегке життя і боротьбу за утвердження справедливості в суспільстві.

«Читаючи цей лист, вперше в житті я усвідомлювала, що від мене залежить життя й смерть людини», - писала Брусилова. Генеральша переконала чоловіка не страчувати Гришу. Брусилов, який в умовах війни мав затвердити вироку суду, поклопотався, щоб страту замінили довічною каторгою.

Лютнева революція не змінила становища ув’язненого Котовського: на свободу випустили тільки політичних революціонерів, а кримінальники залишалися на своїх місцях, у камерах. Лише 5 травня 1917 року, з умовою негайного відправлення на фронт, його умовно звільнили.


Як зараз, так і раніше речі знаменитостей йдуть з-під молотка на аукціонах. Таких забав не уникав і Котовський. В Одеському оперному театрі він запропонував на аукціон свої кайдани. Ножні кайдани за 3100 рублів придбав адвокат Гомберг, ручні кайдани пішли за 75 рублів і слугували рекламою «Кафе Фанконі».

На війні Котовський не брав участі у боях, про які повідомляв, і Георгіївський хрест за хоробрість приписав самовільно. У січні 1918 року він допомагав більшовикам захопити владу в Одесі та Тирасполі. З поміччю анархістів та криміналітету Гриша прислуговує «червоним» і бореться з румунськими королівськими військами.

Відомості про Григорія Котовського з цих часів майже не перечать радянській лінії висвітлення його біографії. Він дійсно був ковалем більшовицької революції, та перед тим як розглянути його військові «титули» і перемоги згадаймо контакти Котовського з Мішкою Япончиком та про «скарби Котовського».

У 1919 році Котовський створив диверсійну дружину (чисельність 200 чоловік), що мала зносини з анархістами та більшовиками, а основним ремеслом якої було вимагання грошей. Тоді Гриша стоваришувався з анархістом і рецидивістом Мішкою Япончиком, головним злодієм Одеси. Його дружинники і люди Япончика напали на Одеську в’язницю та звільнили ув’язнених, разом «бомбили» магазини, каси… Повстання революціонерів та бандитів під Одесою, на Молдованці, в кінці березня – теж їхніх рук робота. Декілька тисяч повсталих захопили окраїни Одеси і здійснювали рейди у центр міста. Білогвардійці не змогли поновити свою владу в зайнятих районах. Пізніше вони згуртувалися у порту, аби полишити Одесу. В цей час бандити, скоріше за все, котовці, налетіли на Державний одеський банк і трьома вантажівками вивезли з нього грошей та цінностей на суму в 5 мільйонів золотих рублів. Від того моменту населення заговорило про «скарби Котовського», подальша доля яких не відома.

Цього ж року Гриша знову побував на Житомирщині. Це були нальоти на Житомир і Малин… А в жовтні 1919 року більшовицька Південна група, здійснивши 400-кілометровий рейд, з’єдналася з Червоною армією північніше Житомира. Через два роки він «відмітився» у Базарі, коли наказав розстріляти 359 українських патріотів.

З «Большой советской энциклопедии» дізнаємося: «…герой Громадянської війни. Член КПРС з квітня 1920 (його дружина у щоденнику писала: «…ні більшовиком, ні тим паче комуністом він ніколи не був» - авт.)… В листопаді 1917 доєднувався до лівих есерів… Працював у Кишиневі у фронтовому відділі Румчерода. У січні – березні 1918 командував Тираспольським загоном, з липня 1919 командир бригади 45-ї стрілецької дивізії. Перебуваючи у складі групи І.Якіра, проробив героїчний похід від Дністра до Житомира. В листопаді 1919 у складі 45-ї дивізії брав участь в обороні Петрограда. З січня 1920 командував кавказькою бригадою на Півдні, Україні та на радянсько-польському фронті. З грудня 1920 командир 17-ї кавказької дивізії. В 1921 командував кавказькими частинами при ліквідації махновщини, антоновщини і петлюрівців. З вересня 1921 командир 9-ї кавказької дивізії, з жовтня 1922 командир 2-го кавказького корпусу. Нагороджений 3 орденами Червоного Знамені та почесною революційною зброєю…»

Виявляється появі Придністров’я Україна теж завдячує Котовському. Його син Григорій Григорович у спогадах писав: «Батько був справжнім інтернаціоналістом. Напівполяк-напівмолдованин, він в анкетах писався росіянином, але в той же час був великим патріотом Бессарабії, молдавського народу, заснувавши у 1924 році автономну Молдавську РСР, нині Придністровську Молдавську республіку».

Припинило битися серце Котовського у 1925 році. 7 серпня в газеті «Правда» з’явилося офіційне повідомлення: «Харків. У ніч на 6 серпня в радгоспі Цупвоєнпромгоспу «Чабанка», за тридцять верст від Одеси, дочасно загинув член Союзного, Українського й Молдавського ЦВК, командир кінного корпусу товариш Котовський».

Остання сторінка шляху Котовського огорнута догадками й плітками про навмисне вбивство. І замовлене неабиким, а самим Йосифом Сталіним!

28 жовтня 1922 року Котовського було призначено командиром 2-го кавкорпусу ім. Раднаркому України, штаб якого дислокувався у 1925 році в Умані. А до Чабанки Гриша, разом з дружиною Ольгою та сином, завітав на відпочинок. Тут застрелив «героя» одесит Мейер Зайдер, що прибув на машині, викликаній для переїзду Котовського, начебто для допомоги сім’ї командира зібратися у дорогу…

В недалекому минулому Зайдер – власник одеського борделю, де проститутками працювали його дружина та сестра. Він познайомився з Котовським ще в тюремні роки, звів Гришу з Мішкою Япончиком, переховував Котовського у своєму публічному домі, коли його розшукувала поліція. Котовський віддячив йому в 1922 році призначенням начальником військової охорони цукрового заводу в Умані.

На суді Зайдер висував щоразу новий мотив убивства, судили ж за «вбивство через те, що Котовський не підвищив його на посаді». Зайдеру дали десять років ув’язнення. В кінці 1927 року його звільняють (правда ж дивовижно?). Він працював у Харкові на залізній дорозі. Коли котовці почули, що Зайдер на свободі, то вирішили йому помститися і задушили в 1930 році.

Поховали Котовського 11 серпня у Бірзулі (нині місто Котовськ Одеської області), де планувалося побудувати столицю Автономної Молдавії. Тіло Гриші забальзамували спеціалісти з Москви. Також в Бірзулі створили мавзолей Котовського, де під землею тіло покоїлося у скляному саркофазі. Мавзолей став третім в СРСР. 1941 року румуни захопили місто, саркофаг було відкрито, а тіло поховане в рову. Після визволення Котовська, останки Котовського перепоховали в підземній частині мавзолею. У 1965 році мавзолей відреставрували, а над ним встановили бюст Котовського.

Після смерті Григорія Котовського, його прізвище було увіковічене в назві району Одеської області, місто Бірзул в Україні та місто Ганчешти в Молдавії стали носити ймення Котовськ, в Києві на Подолі є Бібліотека імені Г.Котовського для дітей. Мабуть, не знайдеться міста, яке б не мало вулиці Григорія Котовського…

Отже, чи вправі житомиряни забути таку людину, як Григорій Іванович? Невже забудуть про його дезертирство з Житомира, революційні походи на Житомир та міста і села області, які мужній Котовський «звільняв» від «буржуазних націоналістів», розстріл вояків УНР під Базаром? А чого вартий пам’ятник Котовському в Бердичеві, споруджений 1969 року? Хіба після таких речей можна відпустити «отамана Пекла» з цегляних «мурів» нашого Житомира?.. Котовський, поки що Ви з нами!