Натан Перельман. Як житомирський піаніст підкорив Санкт-Петербург

В житті Натана Перельмана було дві музи – піаніно та живий професійний гумор. Вихованець двох столичних консерваторій отримав бездоганну освіту від найкращих музичних педагогів свого часу. Збагативши свій виконавський талант елементами німецької, австрійської, української та російської шкіл фортепіано, Натан Перельман став одним з найкращих піаністів Радянського Союзу. Свій професійний досвід піаніст передавав учням у стінах Санкт-Петербурзької консерваторії, професором якої він був ще з 1957 року.

1 серпня 1906 р. у сім’ї житомирських євреїв Перельманів народився хлопчик Натан. Батько Юхим з малих літ прививав синові любов до музики.

У спогадах Натан Перельман згадує своє непросте дитинство в Житомирі у вирі революційних подій 1920 року. Під час бойових дій на Житомирщині Натан Юхимович пройшов «бойове хрещення гастролями». Хлопчик мусив працювати, щоб допомогти родині. Він разом з двома хлопчаками, що грали на віолончелі та скрипці, організували тріо. Натану належала роль піаніста.

Сценою для юного тріо став агітаційний поїзд Першої кінної армії Семена Будьонного. Юні гастролери розучили один з вальсів Еміля Вальдтейфеля і виконували його, «повертаючись від кінця до початку без зупинки незліченну кількість разів, щоб надати йому значущість великої форми». Будьонновці були у захваті.

Спочатку юні музиканти, яких возили по селах, грали поодинці, але потім їх відрядили до однієї з фронтових бригад. Рівень музичної підготовки виступаючих, звичайно, залишав бажати кращого. Та й грати доводилося на нелагоджених інструментах і нерідко при світлі гасової лампи.

Юне тріо мало тямило в політиці. А більшовики вирішили зробити тактичний крок, взявши хлопчаків-музикантів для виконання музичних творів в ході агітації та пропаганди. «Служило» тріо в різних частинах, в тому числі у караульному батальйоні чека (скорочено – карбат). Хлопці виступали у Богунському, Таращанському полках, дивізії Щорса. В ході акції т. зв. «продрозверстки» тріо виступало на заходах більшовиків на Житомирщині: в Черняхові, селі Високому та інших. Як не дивно, реквізитори селянського майна влаштовували для селян символічні музичні концерти.

Про житомирську фотомайстерню та своє навчання в Житомирському музичному училищі у світлі революційних подій Натан Перельман згадував: «І ось одного разу нас привезли в фотографію «Декаданс». Ця «шикарна» фотографія на головній вулиці міста мені була знайома. Там після вступного іспиту до музичного училища Імператорського російського музичного товариства я був закарбований для нащадків в розкішному оксамитовому костюмі з мереживним коміром, у вагнерівському оксамитовому береті, з нотами трубочкою в руках і виставлений у вітрині напоказ. Але це було в якомусь іншому житті».

Гарнізонний клуб більшовиків розміщувався в особняку колишного міського голови, де тріо давало концерти. Афіша концертного виступу дуже тішила хлопців. «З гордістю ми дивилися на плакат, де красувалися наші прізвища, увінчані дивним словом «лауреати». Не знаючи, що це таке, ми здогадувалися, що це щось нас звеличує», – згадував Перельман.

Також він пригадував, що в Житомирі він був одним з «видатних» дітей, які добували хліб для мами, тата, братів, сестер». До речі, у сусідньому з тріом вагоні розташовувалася друкарня Ісака Бабеля.

«Уявіть моє здивування, коли я виявив, що Бабель, перебуваючи в моєму рідному Житомирі, зупинявся на моїй вулиці, розмовляв зі знайомим мені з дитинства євреєм, названим [в книзі спогадів Бабеля] під ім’ям Гедалі, а потім тою ж вулицею йшов на вокзал, де стояв «сяючий вогнями» поїзд Першої кінної. Правда, тут він дещо перебільшує, нічого не сяяло, але, мабуть, сяяла його власна душа…», – писав Перельман.

Однак, Перельман зберіг про ті часи найтепліші спогади: «Начальник клубу, який скучив за своєю сім’єю, ніяк не хотів з нами розлучатися. Він малював ідеалістичну картину райського життя, говорив, що, коли відбудеться перемога, Перша кінна армія всіх нас відрядить в Петроградську консерваторію для продовження музичної освіти. Але цьому не судилося тоді здійснитися. Хліб-сіль нашу чекали голодні роти домівки, і ми змушені були розлучитися з агітпоїздом, друзями і мріями».

Натан разом з мамою переїхав з Житомира у Київ в 1921 р.

Протягом 1921–1924 років Натан навчався у видатних піаністів, викладачів Київської консерваторії, німців за походженням, Фелікса Блуменфельда та Генріха Нейгауза. Цікаво, що разом з Перельманом у Блуменфельда займалися й в майбутньому знакові діячі музичної культури – піаніст Володимир Горовіц, до речі, внук бердичівського купця Йоахима Самойловича Горовіца, та композитор Гліб Таранов.

Педагоги Перельмана були справжніми майстрами музичної справи, про що свідчить рівень їхньої підготовки. Наприклад, Блуменфельд був учнем Федора Штайна і Миколи Римського-Корсакова, у 1885 р. закінчив з золотою медаллю Санкт-Петербурзьку консерваторію, де потім працював професором аж до переїзду у Київ в 1918 р. Генріх Нейгауз, племінник Блуменфельда, навчався у Берліні у Карла Генріха та Леопольда Годовського, а також з 1909 р. до початку Першої світової війни – у Віденському університеті музики та виконавського мистецтва, а через рік екстерном закінчив Петроградську консерваторію. До переїзду у Київ Нейгауз викладав у Грузії, в Тифлісі (Тбілісі).

В одному з інтерв’ю про своїх київських викладачів Перельман пригадував: «Чарівність молодого Нейгауза – надзвичайно артистичної людини – була неповторною. Ми всі підкорилися йому. Звичайно, я виявився і під величезним впливом його природної, позбавленої будь-якої манірності гри. Він в той час був дуже захоплений тодішньою сучасною музикою, головним чином Шимановським і Скрябіним, і був ще так педагогічно недосвідчений, що давав мені, абсолютно неволодівшому професійною майстерністю, сонати Скрябіна. Я відчував від них – повинен прямо сказати – якісь еротичні відчуття, та й взагалі ця музика кепсько діяла на мою нервову систему, не кажучи вже про сприйняття ритму. Одна талановита піаністка, учениця Г. Г. [тут і далі в тексті мається на увазі Генріх Густавович Нейгауз. – Авт.], яка переїхала потім в Петроград і поступила в клас до Л. В. Ніколаєва, не могла рівно зіграти в fugato з Сонати Бетховена № 28 чотирьох шістнадцятих: вона була занадто «скрябінізована».

В ті часи Г. Г. перебував під серйозним наглядом свого дядька – блискучого Ф. М. Блуменфельда. До речі, він страшенно любив коней, завжди намагався погладити їх морди. Коні були його хобі. Блуменфельд вів, крім спецкласу, великий клас ансамблю. Пам’ятаю, я був присутній на уроці, коли він показував Тріо Чайковського. Забути це неможливо. Він уже був тоді частково паралізований… Г. Г. та Ф. М. [Блуменфельд] часто грали в чотири руки.

Природно, обидва ці музиканта суттєво відрізнялися від представника школи С. Тарновського – такого собі пана, який грав дуже комфортабельно. Його звук, його трактування, як і київське кафе, де він любив сидіти в роки непу, пити каву і спостерігати за юними дівами – все було комфортабельно. У нього, власне, і вчився великий Горовіц».

В інтерв’ю Натан Юхимович на запитання щодо ідеологічного тиску в Київській консерваторії розповідав: «Абсолютно ніякого. Все це почалося пізніше. Київ взагалі жив у якомусь своєму особливому вимірі. Коли скінчилася громадянська війна і в Петрограді був голод, багато музикантів кинулися на південь, в більш хлібні краї. Тому на початку 20-х в Києві виявилося багато петербуржців. Крім тих, про кого я вже говорив, – Глієр, скрипаль Коханьський (з яким грав Нейгауз) і ряд інших. Загалом, вийшло так, що саме в Києві відбувся розквіт російської виконавської культури 20-х років. До речі, ціла плеяда відомих московських музикантів родом з Києва: Г. Коган, Б. Яворський, О. Рабинович. У Києві тоді працював М. Малько. Міський оркестр очолював М. Штейнберг, вольовий диригент, учень Римського-Корсакова. І оркестр, зрозуміло, був першокласним.»

В цей же час київський музикант Шейнін організував музичну школу для дітей з сімей, які стали жертвами єврейських погромів. До неї запросили й 16-річного Перельмана. Дітей привчали до ансамблевої гри – в 6-8-12 рук, нехай хоч по одній ноті.

Перельман так і не довчився один курс у Київській консерваторії. Одного разу він намагався грати лістовську сонату так само як Горвіц – і «переграв руки». Професор Яновський оглянувши руки хлопця, заявив: «Ну що ж молодий чоловіче, у вас ще все життя попереду, змінюйте професію, грати вам вже не доведеться». Натану було 17 років. Він дізнався, що у Петрограді живе людина, яка робить чудеса, лікуючи руки. Вона жила у Петрограді, на Карпівці. Тому зібравши гроші, Перельман приїхав у Петроград та зупинився у свого друга-музиканта з Житомира, й на останні кошти відправився до Карпівки. Знайшов потрібний будинок, зайшов в парадну і побачив похоронну процесію. З’ясувалося, що це виносили знахарку – на цьому лікування Натана й скінчилося.

Перельман пішов грати до Л. Ніколаєва. Подзвонив у двері, які на його думку відкрив лакей, тому запитав чи вдома професор. У відповідь від Ніколаєва пролунало: «Я і є професор». Спочатку Ніколаєв скерував Перельмана до свого колишнього учня Савшинського, який віднісся до нього без жодного зацікавлення.

Після підготовки у одного військового, Натан спромігся вступити до Петроградської консерваторії саме в клас Ніколаєва.

У 1925–1930-х роках Натан Перельман навчався у Ленінградській консерваторії. Тепер він здобував освіту у знакової постаті російської фортепіанної школи першої половини ХХ ст., композитора і педагога Леоніда Ніколаєва. До речі, Ніколаєв теж був пов’язаний з Україною – вчився гри на фортепіано у Володимира Пухальського та теорії музики у Євгена Риба в Київському музичному училищі.

Перельман був гідним учнем та послідовником своїх педагогів, у 1937–2002 роках він був викладачем, професором Ленінградської (з 1991 р. – Санкт-Петербурзької) консерваторії. Його концертна діяльність розпочалася ще за часів навчання у Ленінградській консерваторії – в 1926 році та тривала протягом 70 років.

Наприкінці 1920-х років Перельман концертував у дуеті з скрипалем Мироном Полякіним.

Про цей етап свого життя Перельман пригадував: «Я потрапив в надзвичайну обстановку. На противагу розкріпаченому Г. Г., тут панувала неймовірна зібраність, стриманість. Феноменально обдарований, Л. В. був сином знаменитого архітектора, будівельника Володимирського собору в Києві. До революції викладав в італійському пансіоні, вільно говорив по-італійськи. Пам’ятаю, Г. Попов зіграв йому напам’ять свою нову сонату. Нот не було. Л. В., який стояв за сусіднім роялем, каже: «Ти знаєш, тут можна зробити інакше». І повторив по пам’яті якийсь фрагмент! Грав йому свої твори і В. Дешевов – теж прекрасний композитор (до речі, друг юності Г. Г. по Єлисаветграду) і дуже інтелігентна людина – таких тепер і не зустрінеш ...».

Ніколаєв був прекрасним композитором та піаністом, чудовим педагогом, але у Перельмана з ним щось не клеїлося. Ніколаєв був прихильний «московської» манери високо піднімати руки. Проте згодом він перестав змінювати гру Натана, сказавши: «Ноночка, грай, будь ласка, як ти граєш». За словами Ніколаєва у нього займалося лише два непокірних учня, одним з яких і був Натан.

Репертуар консерваторії був доволі специфічним – «Моцарта грали мало, Баха – тільки з пристойності». Переважно виконувалися лістовські транскрипції і рапсодії. Наприкінці 1920-х рр., тільки з появою в Петрограді Артура Шнабеля молоді музиканти зацікавилися Шубертом. Шнабель був одним з найосвіченіших музикантів XX століття.

Перельман брав участь у шопенівському конкурсі 1932 року в Варшаві. А передували цього події, про які Натан Юхимович пригадував: «Я приїхав до Москви на відбір з е-moll’ним концертом Шопена. Акомпанував мені Т. Гутман. Виконуючи фінал, я дозволив собі деякі вільності… І це викликало справжній фурор. Д. Рабинович взагалі кричав, що я геній, але більш ні на одному моєму концерті не був. Мало того, відразу після виступу в артистичну з’явився П. Коган , тодішній знаменитий імпресаріо, і запросив мене завтра на чашку чаю. З ним прийшов Д. Ойстрах: привітав, сказав, що ось так, в 15 хвилин робляться всесвітньо знаменитими. Директор Великого театру Малиновська хотіла, щоб я зіграв з їх оркестром який-небудь концерт. Я відповідав: «Мене ніхто не знає, я в кіно граю, я з Ленінграда!» Я тоді працював тапером в кінотеатрі «Гладіатор» на Литейному. Вона відповіла: «Того, хто грає з оркестром Великого театру, повинна і буде знати вся країна!»

Під час Другої світової війни Натан Перельман перебував в евакуації у Ташкенті. У квартиру Перельмана в Ташкенті часто навідувалися друзі, викладачі та студенти. «Ми вели запеклі суперечки з питань музичної інтерпретації, і останні співрозмовники йшли далеко за північ, – розповідав піаніст. – Але мені врешті-решт відкрилося, що джерелом цієї немислимої популярності була моя вбиральня, оскільки у всіх інших консерваторців вона розташовувалася у дворі».

Тут же, в евакуації в Ташкенті, він познайомився з майбутньою дружиною Надією, донькою радянського письменника, журналіста Йосифа Оршера. У Надії вже була маленька донька. Після звільнення Радянського Союзу від нацистської окупації, Натан і Надія повернулись у Ленінград, де одружилися. У них народився син Даниїл, якого у сім’ї ніжно називали Дася.

Натан Перельман був автором концертних транскрипцій для фортепіано: «Розходилась-розгулялась» Модеста Мусоргського (1932 р.), «Політ джмеля» Миколи Римського-Корсакова (1932 р.), вальсу з опери «Війна і мир» Сергія Прокоф’єва (1957 р.) та інших.

Перельман є автором чудових книг «В класі рояля» та «Бесіди біля рояля. Спогади. Листи», яка побачила світ у 2017 році в московському видавництві «Классика-XXI».

Перша книга є збіркою влучних афоризмів, що однозначно можуть полегшити життєві погляди педагогам-музикантам. Звернемо увагу на деякі з них.

Іноді руки хочуть заноситися в повітрі, але сумна необхідність вилучити звук змушує їх опускатися на грішну клавіатуру. 

Не ласуйте нюансами – це призводить до ожиріння смаку. 

Учитель не хамелеон і змінювати своє забарвлення залежно від індивідуальності учня він не може. 

Ах, цей музикант з душею коректора! 

Вмійте відрізняти композиторів, які перебувають попереду, від композиторів, які забігають вперед. 

Лише той виконавець, хто у нотній пустелі побачив міраж. 

На естраді самокритика – пила, що підпилює стілець, на якому сидить піаніст. 

Магія яскравого уроку не в словах, а поміж слів. 

Фантазія – хвороба інфекційна; якщо вас оточують тільки здорові, не хвилюйтеся, вона вас мине. 

Йдучи від поразки до поразки, я іноді приходив до перемоги. 

У суперечках народжується не тільки істина, але і ворожість. Обмежимося першим. 

Ідея, як і людина, двічі народитися не може.

Кілька порад юним виконавцям. 

1. Шість днів працюй, сьомий грай, грай, грай. 

2. Співай не за роялем, а на роялі. 

3. Акомпануй собі не голосніше, ніж ближньому свому. 

4. Благоговій перед модуляцією. 

5. Не вкради з грамплатівки. 

6. Не педалюй всує. 

7. Не шепочи, бо тебе навіть ближній не почує. 

8. Будь забобонний – бійся недопрацьованої програми. 

9. Люби поліфонію змолоду, тоді і в старості вона буде тобі вірна. 

10. Не вигадуй передконцертних звичок. 

11. На свої концерти принось ноти тільки (тільки!) в голові, але не в портфелі. 

12. Люби свою справу легко і весело.

Кмітливість і дотепність гумору Натана Перельмана – чудовий засіб для саморозваги та емоційної розрядки музикантів. Не дивно, що саме завдяки своїй першій книжці Натан Юхимович став відомим навіть у тих куточках колишнього Радянського Союзу, де ніколи й не чули його концертів.

Історія Натана Перельмана немов життєве кредо істинного музиканта-віртуоза, який присвячує всього себе наполегливій щоденній праці над витонченістю нот, вишуканістю звучання, пошуком власного неповторного стилю і головне – відточення його до впізнаваності.

Серце митця перстало битися 18 лютого 2002 року, проте його спадщина продовжує жити у мелодіях записів та у творчості вдячних вихованців.

Автор: Валентина Сичевська