Голодомор – це один із проявів цілеспрямованої геноцидної практики, який розпочався більшовиками на території України в 1932–1933 рр. Тоді радянська влада свідомо використала голод як спосіб залякування та метод морального і фізичного підпорядкування народу.
Дослідження локальних особливостей цієї політики, зокрема, на прикладі села Вигода Житомирського району дозволяє краще ознайомитися з історією краю та створити ширше уявлення про ті трагічні події.
До встановлення радянської влади с. Вигода мало вигляд кількох хуторів, розташованих навколо панського двору. З приходом до влади комуністичної партії та початком колективізації хутори почали об’єднувати з метою полегшення консолідації населення та створення умов для ефективного управління колгоспними бригадирами на місцях [3].
Із початком процесу об'єднання хуторів відбулися зміни і в фонді приватних житлових будинків. Тобто якісні, хороші будівлі розбирали та вивозили для подальшого продажу, а старі й малопридатні для проживання хати залишали [4].
Село на передодні Різдва, 1960-ті рр. Фотограф: Голумбійовський Олександр
У місцевій топоніміці тривалий час використовувалася подвійна назва – Поправка–Вигода. Сьогодні центральна дорога з боку Житомирської траси умовно розділяє село: ліва частина вважалася хутором Поправка, права – Вигодою. У 1960-х роках частину, що мала назву Поправка ліквідували і відбулося адміністративне об’єднання з селом Вигода [1, 4].
1950-ті рр. Паротяг, що проїжджає повз Вигоду. Через те, що повз село іде залізничний шлях на Звягель потяги можна було бачити часто, переважно вантажні, згодом почали курсувати й пасажирські рейси, що стало зручною альтернативою для місцевих жителів. Фотограф: Голумбійовський Олександр
Населення села було багатонаціональним. Тут мешкали поляки, євреї, німці, українці. У ході революційних подій 1917–1922 рр. сюди почали переселятися росіяни, які активно підтримували встановлення радянської влади та зустрічали червоноармійців з прапорами [4].
Вигодчани на фото 1920-го року
Кожна етнічна група мала свої особливості господарювання. Євреї здебільшого займалися ремеслами, зокрема, були дуже вправними кравцями, переважали в сфері торгівлі та утримували шинок. Німці відзначалися як працьовиті господарі та землероби, а характерною ознакою їхніх будинків була наявність чотирьох кімнат [4].
Будинок збудований німцями, який зберігся й до сьогодні
На хуторах діяли національні школи, проте діти навчалися там недовго, іноді лише рік, адже більшість батьків вважала, що вміння читати й писати достатньо, а решту часу слід приділяти роботі та господарюванню [4].
1960-ті рр. Сільський краєвид. Фотограф: Голумбійовський Олександр
Релігійне життя села було тісно пов’язане з навколишніми населеними пунктами. Католики ходили в Кафедральний костел святої Софії в Житомирі й ховали своїх померлих на католицькому цвинтарі міста. Православні ходили до храмів у с. Кам’янці та с. Вільську, поховання здійснювали на кладовищах у с. Кам’янці та с. Барашівці. Росіяни, які переїхали у Вигоду, створили власне кладовище і коли на його території ховали людину іншої національності, вони могилу вночі розкопували і тіло перекидали через паркан, що іноді призводило до конфліктних ситуацій [4].
Вільськ в той час відігравав значення своєрідного центру де проходили важливі релігійні події та свята. Саме вільська дорога була головною, по ній їздили всі, зокрема торговці та ремісники на базар, а центральною вулицею по якій в'їжджали у м. Житомир була сучасна Старовільська [4].
Переважна більшість місцевих жителів не сприйняла утвердження більшовицького режиму, адже процес колективізації призводив до повної втрати приватної власності. У тих хто мав господарство, землю та худобу усе забирали, залишаючи людей ні з чим. Натомість керівні посади на місцях віддавали найбільш активним прихильникам нового режиму, переважно тим, хто раніше нічого не мав і, відповідно, найбільше виграв від змін [4].
У 1920-х роках поблизу села діяли озброєні групи, які займалися розбоєм. Одним із тих, хто постраждав від їхніх нападів був місцевий бондар і пічник Антон Павлович Вербіцький. Він виготовляв бочки та інші вироби з дерева і продавав їх у прилеглих селах або на базарі в Житомирі. Одного разу повертаючись із ринку, разом зі своєю дочкою Марією (1923 р. н.), у Вигоду вільською дорогою він потрапив у засідку. На переїзді його зупинили бандити, відібрали залишки товару та вимагали всю виручку від продажу. Після відмови його стягнули з воза й намагалися налякати вистріливши з обріза, куля не влучила і пролетіла прямо над його дочкою. Злочинці силоміць вивернули його кишені забравши виручку. Подібні напади в той час були непоодинокими [3].
Згодом Антон Павлович отримав замовлення на будівництво печі в с. Довжик. Коли він працював у будинку замовника туди зайшов якийсь чоловік, він одразу впізнав у ньому одного з нападників, що пограбували його на переїзді. Вербіцький промовчав про інцидент, адже в ті часи не було до кого звернутися по допомогу, місцева влада не вживала жодних заходів для припинення розбоїв. Пан Антон розповів лише Марії про зустріч з нападником, що вірогідно він родом з Довжика [3].
Дане явище можна пояснити тим, що після завершення Першої світової війни та революції значна кількість зброї приховувалась населенням, відповідно, накопичені трофеї використовувалися як з метою оборони й захисту, так і з бажанням легко заволодіти чужим майном. Одним з мотивів для участі в збройних нападах була відсутність основи для власного забезпечення. У зв’язку з владною нестабільністю в країні деякі господарства були розорені, що призводило до нестачі їжі, а одним із способів матеріально збагатитися був розбій.
Схожі процеси відбувалися і в роки Голодомору 1932–1933 рр., коли у Вигоді активізувалася озброєна банда до складу якої входили, переважно, приїжджі росіяни. Її учасники займалися грабунками та розбоєм. В лісосмузі, через яку пролягала стежка до міста, бандити чатували на перехожих. Гроші та інші цінності в жертви відбиралися, а якщо ж нічого не знаходили то залякували, били, вбивали. Одним з представників цієї банди був Погорєлов Анань [4].
Від рук злочинців загинув місцевий житель на прізвище Станішевський. Він продав корову, щоб отримати гроші на харчі для своєї численної родини. Повертаючись додому лісом, чоловік потрапив у засідку, виручку забрали, а його вбили [4].
Бандитські напади та загальна небезпека тих часів доповнювалися ще й нелюдськими умовами виживання під час Голодомору. Одна з тих, хто опинилася в скрутному становищі, була Олександра Іванівна Голумбійовська (уроджена Мирончук). У 1932 році від голоду помирає її чоловік Нарцис і щоб врятувати своїх трьох синів Юзика (Йосипа), Вацика (Владислава) та Стасика (Станіслава) від смерті вона вирушає в Черняхів. У Черняхові голова місцевого колгоспу, користуючись тяжким становищем людей, за їжу приймав усіх до роботи, фактично експлуатуючи їх без оплати. Їжу видавали з залишків того, що давали тваринам. Після того як свиней нагодували кашею рештки роздавали працівникам [3].
Саме під час перебування родини в черняхівському колгоспі трапився трагічний інцидент, що ледь не забрав життя найменшого сина Олександри, чотирирічного Юзика (1928 р. н.). Коли його мати працювала на фермі він відчув запах каші, яку приготували для свиней, хлопчик непомітно підкрався до казана, зачерпнув жменю й почав ховати її у кишеню, щоб поїсти самому та поділитися з матір’ю і братами. У цей момент до приміщення зайшов голова колгоспу, заставши дитину «на крадіжці», він схопив хлопчика за вухо, кинув до печі та зачинив його там. На крики й стогін прибігли жінки-колгоспниці, які відчинили піч і врятували Юзика [3].
Аналізуючи даний випадок, можна стверджувати про жорсткий контроль, зокрема, з боку колгоспної адміністрації, щодо розподілу і виділення будь-яких засобів харчування в період Голодомору. Навіть бажання дитини взяти без дозволу поїсти розцінювалося за «злочин» й вимагало покарання.
У контексті подій 1932–1933 рр. варто згадати про Голумбійовських Юзефу та Міхеля. Їх родина складалася з одинадцятьох дітей. Вони утримували хутір, що розташовувався дорогою до с. Кам’янка. Маючи неприязнь до нової влади, подружжя разом з шістьма молодшими дітьми переїжджають в Житомир, де винаймають однокімнатну квартиру на Богунії. Переїзд у місто врятував їх в Голодомор, бо Юзефа працювала на кухні у Воєнному училищі червоних комісарів (сучасний Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова), де інколи могла непомітно взяти дітям трохи їжі. Хоча якщо і вдавалося щось нелегально дістати, то та їжа була здебільшого прісна, діти просили бодай трохи солі [4].
Їхня дочка Зофія (1911 р. н.), яка у 1929 р. вийшла заміж за Станкевича Вінцентія, залишилася проживати у с. Вигоді. Подружжя виховало чотирьох дітей – Валентину, Нарциса, Тадеуша і Володимира. Зофія працювала у місцевому колгоспі ім. Кірова, а її чоловік був наглядачем у політичній в’язниці, що розташовувалася поруч з П’ятим переїздом, нині це залізнична станція «Богунський», там в лісі, поблизу розгалуження колій знаходилася колонія. Завдяки роботі Вінцентія, яка передбачала отримання продуктових пайків, родину голод не торкнувся [4].
Будинок в якому проживали Зофія і Вінцентій Станкевичі
Ознайомившись з історичним зрізом про с. Вигоду, варто звернути увагу на те, як саме вшановано пам’ять жертв Голодомору. Чи встановлено пам’ятний знак або меморіал, де саме знаходиться місце їх поховання, а також яка є ймовірна кількість загиблих у той період.
Згідно з даними оприлюдненими у 2008 році в «Національній книзі пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Житомирська область» у с. Вигоді від голоду померло 38 осіб імена яких встановлено. Серед них: Безшкурий Медось, Бобер Володимир, Голумбійовські Нарцис, Петро і Микола, Музичук Мусій, Перегуда – родина з семи членів, Щипанські – родина з двох осіб, Тагонські – сім’я з шести членів. Багато жертв на прізвище Станкевич: Олена Йосипівна, Кароль Володимирович, Іван Володимирович, Ядвіга Володимирівна, Іван, Йосип і трійка його дітей, Віцентина та двоє її дітей, Яніна Станіславівна, Броніслав Володимирович, Людмила Володимирівна, Станіслав Володимирович [2].
Маршрут до місця поховання доволі простий. На виході з с. Вигоди в напрямку с. Кам’янка, ліворуч знаходиться Тартацький ліс. Щоб до нього дістатися потрібно пройтися полем, частина якого пустує, а інша засаджена кукурудзою місцевими фермерами. Раніше на цій території знаходилися хати. До самого лісу веде Льончина дорога, назва якої походить від імені місцевої жительки Леоніди Йосипівни, яка мала там будинок. Завдяки тому, що фермери роблять об’їзди вздовж насаджень, великі хащі на шляху відсутні. Таким чином можна дійти до лісу, де розташоване Голодне кладовище.
Пряма дорога з Вигоди у напрямку с. Кам’янка. За часів хуторної системи обабіч шляху розташовувалися селянські садиби
Територія поховань простягається від Льончиної дороги до так званого горілого багна, що розташоване ближче до с. Кам’янка.
Льончина дорога, яка веде до Тартацького лісу, якій видніється попереду
Носієм усних переказів про Голодний цвинтар є Голумбійовський Леонід Владиславович, який докладає значних зусиль для того, щоб пам’ять про події Голодомору в селі була збережена.
Посилаючись на розповіді своєї бабусі Олександри Іванівни та матері Марії Антонівни (1923 р. н.), він стверджує, що на цьому кладовищі поховано близько 350 осіб. За його словами, крім місцевих жителів, там ховали й перехожих, які падали та помирали дорогою до міста. У деяких випадках померлих ховали в дерев’яних трунах, проте це траплялося рідко, здебільшого тіла просто клали в землю підбираючи з дороги [3].
1960-ті рр. Коні, які гуляють Тартацьким лісом. Фотограф: Голумбійовський Олександр
В самому Тартаку було колись озеро на якому місцеві проводили влітку вільний час. Фото 1977 року, фотограф: Голумбійовський Олександр
Серед жителів с. Вигоди, постраждалих в 1932–1933 рр., пан Леонід називає: Голумбійовського Петра (1916 р. н.), Голумбійовського Антона (1930 р. н.), Голумбійовського Нарциса (помер від голоду у 1932 р., але похований на Католицькому цвинтарі в Житомирі), Станкевич Віру, шістьох осіб родини Таргонських та членів родини Станішевських [3].
У підлітковому віці Леонід Владиславович працював пастухом і випасав худобу поблизу Тартацького лісу. Він помічав, що корови ламали ноги через те, що земля над похованнями провалювалася [3].
На запитання звідки наявні відомості про розташування Голодного кладовища, Леонід Владиславович відповідає, що ще в дитинстві бабуся Олександра Іванівна Голумбійовська (уроджена Мирончук), водила його цією дорогою з квітами в руках і казала: «Сину, коли я помру, доглянь моїх діток. Тут мої дітки». Відтоді він намагається зберегти пам’ять про похованих. Навіть звертався до місцевого священика з проханням освятити кладовище, але отримав відмову через відсутність до нього нормальної дороги. У 2010 році він власноруч установив там чотири металевих хрестики на честь рідних [3].
Відсутність будь-якої ініціативи з боку громади щодо впорядкування Голодного кладовища він вважає ганьбою, особливо зараз, коли люди спокійно їздять цією територією на квадроциклах: «Їдуть і як розвернуться по могилах, а я став, подивився, перехрестився і думаю: люди добрі, якби ви хоча б трохи знали історію» [3].
Раніше жителі села під час збирання чорниць та грибів у лісових масивах могли чітко бачити насипи поховань з білого піску. Згодом, за розпорядженням голови вигодського колгоспу ім. Кірова, ці могили були вирівнені. Нині ж територія колишнього поховання повністю вкрита деревами [3].
Саме через те, що ліс невпинно заростає чагарниками, сьогодні складно дійти до місця, де розташовані чотири металеві хрести. Ідучи утоптаними стежками грибників та слідами машин вже не можна побачити жодного насипу. Відсутнє будь-яке позначення, що на цій території поховані заморені голодом люди у 1932–1933 роках. Єдина наявна табличка розташована майже на вході до лісу вказує, що ця територія належить місцевому лісництву.
На сьогодні кількість живих свідків Голодомору є дуже малою, проте завдяки усній історії пам’ять про ті події на локальному рівні зберігається через родинні історії, що демонструють особливості життя у зазначений період. Але негативною тенденцією залишається відсутність ініціатив із збереження цієї пам’яті та поширення інформації серед сучасних жителів.
Дослідження локальних особливостей цієї політики, зокрема, на прикладі села Вигода Житомирського району дозволяє краще ознайомитися з історією краю та створити ширше уявлення про ті трагічні події.
До встановлення радянської влади с. Вигода мало вигляд кількох хуторів, розташованих навколо панського двору. З приходом до влади комуністичної партії та початком колективізації хутори почали об’єднувати з метою полегшення консолідації населення та створення умов для ефективного управління колгоспними бригадирами на місцях [3].
Із початком процесу об'єднання хуторів відбулися зміни і в фонді приватних житлових будинків. Тобто якісні, хороші будівлі розбирали та вивозили для подальшого продажу, а старі й малопридатні для проживання хати залишали [4].
Село на передодні Різдва, 1960-ті рр. Фотограф: Голумбійовський Олександр
У місцевій топоніміці тривалий час використовувалася подвійна назва – Поправка–Вигода. Сьогодні центральна дорога з боку Житомирської траси умовно розділяє село: ліва частина вважалася хутором Поправка, права – Вигодою. У 1960-х роках частину, що мала назву Поправка ліквідували і відбулося адміністративне об’єднання з селом Вигода [1, 4].
1950-ті рр. Паротяг, що проїжджає повз Вигоду. Через те, що повз село іде залізничний шлях на Звягель потяги можна було бачити часто, переважно вантажні, згодом почали курсувати й пасажирські рейси, що стало зручною альтернативою для місцевих жителів. Фотограф: Голумбійовський Олександр
Населення села було багатонаціональним. Тут мешкали поляки, євреї, німці, українці. У ході революційних подій 1917–1922 рр. сюди почали переселятися росіяни, які активно підтримували встановлення радянської влади та зустрічали червоноармійців з прапорами [4].
Вигодчани на фото 1920-го року
Кожна етнічна група мала свої особливості господарювання. Євреї здебільшого займалися ремеслами, зокрема, були дуже вправними кравцями, переважали в сфері торгівлі та утримували шинок. Німці відзначалися як працьовиті господарі та землероби, а характерною ознакою їхніх будинків була наявність чотирьох кімнат [4].
Будинок збудований німцями, який зберігся й до сьогодні
На хуторах діяли національні школи, проте діти навчалися там недовго, іноді лише рік, адже більшість батьків вважала, що вміння читати й писати достатньо, а решту часу слід приділяти роботі та господарюванню [4].
1960-ті рр. Сільський краєвид. Фотограф: Голумбійовський Олександр
Релігійне життя села було тісно пов’язане з навколишніми населеними пунктами. Католики ходили в Кафедральний костел святої Софії в Житомирі й ховали своїх померлих на католицькому цвинтарі міста. Православні ходили до храмів у с. Кам’янці та с. Вільську, поховання здійснювали на кладовищах у с. Кам’янці та с. Барашівці. Росіяни, які переїхали у Вигоду, створили власне кладовище і коли на його території ховали людину іншої національності, вони могилу вночі розкопували і тіло перекидали через паркан, що іноді призводило до конфліктних ситуацій [4].
Вільськ в той час відігравав значення своєрідного центру де проходили важливі релігійні події та свята. Саме вільська дорога була головною, по ній їздили всі, зокрема торговці та ремісники на базар, а центральною вулицею по якій в'їжджали у м. Житомир була сучасна Старовільська [4].
Переважна більшість місцевих жителів не сприйняла утвердження більшовицького режиму, адже процес колективізації призводив до повної втрати приватної власності. У тих хто мав господарство, землю та худобу усе забирали, залишаючи людей ні з чим. Натомість керівні посади на місцях віддавали найбільш активним прихильникам нового режиму, переважно тим, хто раніше нічого не мав і, відповідно, найбільше виграв від змін [4].
У 1920-х роках поблизу села діяли озброєні групи, які займалися розбоєм. Одним із тих, хто постраждав від їхніх нападів був місцевий бондар і пічник Антон Павлович Вербіцький. Він виготовляв бочки та інші вироби з дерева і продавав їх у прилеглих селах або на базарі в Житомирі. Одного разу повертаючись із ринку, разом зі своєю дочкою Марією (1923 р. н.), у Вигоду вільською дорогою він потрапив у засідку. На переїзді його зупинили бандити, відібрали залишки товару та вимагали всю виручку від продажу. Після відмови його стягнули з воза й намагалися налякати вистріливши з обріза, куля не влучила і пролетіла прямо над його дочкою. Злочинці силоміць вивернули його кишені забравши виручку. Подібні напади в той час були непоодинокими [3].
Згодом Антон Павлович отримав замовлення на будівництво печі в с. Довжик. Коли він працював у будинку замовника туди зайшов якийсь чоловік, він одразу впізнав у ньому одного з нападників, що пограбували його на переїзді. Вербіцький промовчав про інцидент, адже в ті часи не було до кого звернутися по допомогу, місцева влада не вживала жодних заходів для припинення розбоїв. Пан Антон розповів лише Марії про зустріч з нападником, що вірогідно він родом з Довжика [3].
Дане явище можна пояснити тим, що після завершення Першої світової війни та революції значна кількість зброї приховувалась населенням, відповідно, накопичені трофеї використовувалися як з метою оборони й захисту, так і з бажанням легко заволодіти чужим майном. Одним з мотивів для участі в збройних нападах була відсутність основи для власного забезпечення. У зв’язку з владною нестабільністю в країні деякі господарства були розорені, що призводило до нестачі їжі, а одним із способів матеріально збагатитися був розбій.
Схожі процеси відбувалися і в роки Голодомору 1932–1933 рр., коли у Вигоді активізувалася озброєна банда до складу якої входили, переважно, приїжджі росіяни. Її учасники займалися грабунками та розбоєм. В лісосмузі, через яку пролягала стежка до міста, бандити чатували на перехожих. Гроші та інші цінності в жертви відбиралися, а якщо ж нічого не знаходили то залякували, били, вбивали. Одним з представників цієї банди був Погорєлов Анань [4].
Від рук злочинців загинув місцевий житель на прізвище Станішевський. Він продав корову, щоб отримати гроші на харчі для своєї численної родини. Повертаючись додому лісом, чоловік потрапив у засідку, виручку забрали, а його вбили [4].
Бандитські напади та загальна небезпека тих часів доповнювалися ще й нелюдськими умовами виживання під час Голодомору. Одна з тих, хто опинилася в скрутному становищі, була Олександра Іванівна Голумбійовська (уроджена Мирончук). У 1932 році від голоду помирає її чоловік Нарцис і щоб врятувати своїх трьох синів Юзика (Йосипа), Вацика (Владислава) та Стасика (Станіслава) від смерті вона вирушає в Черняхів. У Черняхові голова місцевого колгоспу, користуючись тяжким становищем людей, за їжу приймав усіх до роботи, фактично експлуатуючи їх без оплати. Їжу видавали з залишків того, що давали тваринам. Після того як свиней нагодували кашею рештки роздавали працівникам [3].
Саме під час перебування родини в черняхівському колгоспі трапився трагічний інцидент, що ледь не забрав життя найменшого сина Олександри, чотирирічного Юзика (1928 р. н.). Коли його мати працювала на фермі він відчув запах каші, яку приготували для свиней, хлопчик непомітно підкрався до казана, зачерпнув жменю й почав ховати її у кишеню, щоб поїсти самому та поділитися з матір’ю і братами. У цей момент до приміщення зайшов голова колгоспу, заставши дитину «на крадіжці», він схопив хлопчика за вухо, кинув до печі та зачинив його там. На крики й стогін прибігли жінки-колгоспниці, які відчинили піч і врятували Юзика [3].
Аналізуючи даний випадок, можна стверджувати про жорсткий контроль, зокрема, з боку колгоспної адміністрації, щодо розподілу і виділення будь-яких засобів харчування в період Голодомору. Навіть бажання дитини взяти без дозволу поїсти розцінювалося за «злочин» й вимагало покарання.
У контексті подій 1932–1933 рр. варто згадати про Голумбійовських Юзефу та Міхеля. Їх родина складалася з одинадцятьох дітей. Вони утримували хутір, що розташовувався дорогою до с. Кам’янка. Маючи неприязнь до нової влади, подружжя разом з шістьма молодшими дітьми переїжджають в Житомир, де винаймають однокімнатну квартиру на Богунії. Переїзд у місто врятував їх в Голодомор, бо Юзефа працювала на кухні у Воєнному училищі червоних комісарів (сучасний Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова), де інколи могла непомітно взяти дітям трохи їжі. Хоча якщо і вдавалося щось нелегально дістати, то та їжа була здебільшого прісна, діти просили бодай трохи солі [4].
Їхня дочка Зофія (1911 р. н.), яка у 1929 р. вийшла заміж за Станкевича Вінцентія, залишилася проживати у с. Вигоді. Подружжя виховало чотирьох дітей – Валентину, Нарциса, Тадеуша і Володимира. Зофія працювала у місцевому колгоспі ім. Кірова, а її чоловік був наглядачем у політичній в’язниці, що розташовувалася поруч з П’ятим переїздом, нині це залізнична станція «Богунський», там в лісі, поблизу розгалуження колій знаходилася колонія. Завдяки роботі Вінцентія, яка передбачала отримання продуктових пайків, родину голод не торкнувся [4].
Будинок в якому проживали Зофія і Вінцентій Станкевичі
Ознайомившись з історичним зрізом про с. Вигоду, варто звернути увагу на те, як саме вшановано пам’ять жертв Голодомору. Чи встановлено пам’ятний знак або меморіал, де саме знаходиться місце їх поховання, а також яка є ймовірна кількість загиблих у той період.
Згідно з даними оприлюдненими у 2008 році в «Національній книзі пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Житомирська область» у с. Вигоді від голоду померло 38 осіб імена яких встановлено. Серед них: Безшкурий Медось, Бобер Володимир, Голумбійовські Нарцис, Петро і Микола, Музичук Мусій, Перегуда – родина з семи членів, Щипанські – родина з двох осіб, Тагонські – сім’я з шести членів. Багато жертв на прізвище Станкевич: Олена Йосипівна, Кароль Володимирович, Іван Володимирович, Ядвіга Володимирівна, Іван, Йосип і трійка його дітей, Віцентина та двоє її дітей, Яніна Станіславівна, Броніслав Володимирович, Людмила Володимирівна, Станіслав Володимирович [2].
Маршрут до місця поховання доволі простий. На виході з с. Вигоди в напрямку с. Кам’янка, ліворуч знаходиться Тартацький ліс. Щоб до нього дістатися потрібно пройтися полем, частина якого пустує, а інша засаджена кукурудзою місцевими фермерами. Раніше на цій території знаходилися хати. До самого лісу веде Льончина дорога, назва якої походить від імені місцевої жительки Леоніди Йосипівни, яка мала там будинок. Завдяки тому, що фермери роблять об’їзди вздовж насаджень, великі хащі на шляху відсутні. Таким чином можна дійти до лісу, де розташоване Голодне кладовище.
Пряма дорога з Вигоди у напрямку с. Кам’янка. За часів хуторної системи обабіч шляху розташовувалися селянські садиби
Територія поховань простягається від Льончиної дороги до так званого горілого багна, що розташоване ближче до с. Кам’янка.
Льончина дорога, яка веде до Тартацького лісу, якій видніється попереду
Носієм усних переказів про Голодний цвинтар є Голумбійовський Леонід Владиславович, який докладає значних зусиль для того, щоб пам’ять про події Голодомору в селі була збережена.
Посилаючись на розповіді своєї бабусі Олександри Іванівни та матері Марії Антонівни (1923 р. н.), він стверджує, що на цьому кладовищі поховано близько 350 осіб. За його словами, крім місцевих жителів, там ховали й перехожих, які падали та помирали дорогою до міста. У деяких випадках померлих ховали в дерев’яних трунах, проте це траплялося рідко, здебільшого тіла просто клали в землю підбираючи з дороги [3].
1960-ті рр. Коні, які гуляють Тартацьким лісом. Фотограф: Голумбійовський Олександр
В самому Тартаку було колись озеро на якому місцеві проводили влітку вільний час. Фото 1977 року, фотограф: Голумбійовський Олександр
Серед жителів с. Вигоди, постраждалих в 1932–1933 рр., пан Леонід називає: Голумбійовського Петра (1916 р. н.), Голумбійовського Антона (1930 р. н.), Голумбійовського Нарциса (помер від голоду у 1932 р., але похований на Католицькому цвинтарі в Житомирі), Станкевич Віру, шістьох осіб родини Таргонських та членів родини Станішевських [3].
У підлітковому віці Леонід Владиславович працював пастухом і випасав худобу поблизу Тартацького лісу. Він помічав, що корови ламали ноги через те, що земля над похованнями провалювалася [3].
На запитання звідки наявні відомості про розташування Голодного кладовища, Леонід Владиславович відповідає, що ще в дитинстві бабуся Олександра Іванівна Голумбійовська (уроджена Мирончук), водила його цією дорогою з квітами в руках і казала: «Сину, коли я помру, доглянь моїх діток. Тут мої дітки». Відтоді він намагається зберегти пам’ять про похованих. Навіть звертався до місцевого священика з проханням освятити кладовище, але отримав відмову через відсутність до нього нормальної дороги. У 2010 році він власноруч установив там чотири металевих хрестики на честь рідних [3].
Відсутність будь-якої ініціативи з боку громади щодо впорядкування Голодного кладовища він вважає ганьбою, особливо зараз, коли люди спокійно їздять цією територією на квадроциклах: «Їдуть і як розвернуться по могилах, а я став, подивився, перехрестився і думаю: люди добрі, якби ви хоча б трохи знали історію» [3].
Раніше жителі села під час збирання чорниць та грибів у лісових масивах могли чітко бачити насипи поховань з білого піску. Згодом, за розпорядженням голови вигодського колгоспу ім. Кірова, ці могили були вирівнені. Нині ж територія колишнього поховання повністю вкрита деревами [3].
Саме через те, що ліс невпинно заростає чагарниками, сьогодні складно дійти до місця, де розташовані чотири металеві хрести. Ідучи утоптаними стежками грибників та слідами машин вже не можна побачити жодного насипу. Відсутнє будь-яке позначення, що на цій території поховані заморені голодом люди у 1932–1933 роках. Єдина наявна табличка розташована майже на вході до лісу вказує, що ця територія належить місцевому лісництву.
На сьогодні кількість живих свідків Голодомору є дуже малою, проте завдяки усній історії пам’ять про ті події на локальному рівні зберігається через родинні історії, що демонструють особливості життя у зазначений період. Але негативною тенденцією залишається відсутність ініціатив із збереження цієї пам’яті та поширення інформації серед сучасних жителів.
Олена ПАСІЧНИК
Фото авторки
Список використаних джерел та літератури
1. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795–2006. Довідник: офіційне видання / Упоряд. Р. Ю. Кондратюк, Д. Я. Самолюк, Б. Ш. Табачник. Житомир, «Волинь», 2007. 620 с.
2. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Житомирська область / Редкол. М. А. Черненко (голова), В. М. Врублевський, І. О. Рафальський та ін. Житомир, «Полiсся», 2008. 1116 с.
3. Усні свідчення Голумбійовського Леоніда Владиславовича, 1946 року народження, проживає в селі Вигода, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 09.08.2025 р.).
4. Усні свідчення Станкевич Надії Нарцисівни, 1960 року народження, проживає в селі Вигода, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 05.08 та 09.08.2025 р.).
2. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Житомирська область / Редкол. М. А. Черненко (голова), В. М. Врублевський, І. О. Рафальський та ін. Житомир, «Полiсся», 2008. 1116 с.
3. Усні свідчення Голумбійовського Леоніда Владиславовича, 1946 року народження, проживає в селі Вигода, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 09.08.2025 р.).
4. Усні свідчення Станкевич Надії Нарцисівни, 1960 року народження, проживає в селі Вигода, Житомирського р-ну, Житомирської обл. (усні свідчення надані 05.08 та 09.08.2025 р.).
Немає коментарів: