Мікс культур є невід’ємним атрибутом та відмінною ознакою нашої рідної Житомирщини. Історична зумовленість поєднала у краї українців, поляків, євреїв, німців, чехів, росіян та багато ніших національностей, що протягом століть взаємозбагачували звичаї, традиції та світогляд одне одного, надаючи їм майже сакрального сенсу для сучасників. Чи не найкращим чином ці переплетіння відобразилися у музичній спадщині – справжній окрасі Житомирщини.
Сьогодні чисельність єврейського населення на Житомирщині невпинно скорочується, чинниками чому у ХХ столітті переважно стали жахливі події антисемітських погромів та кривавих злочинів нацистських окупантів, що закарбувалися у пам’яті як Холокост або ж Катастрофа.
Проте, пласт єврейської культури Житомирщини дає значний потенціал для дослідників етнографічного минулого. Особливої ж уваги потребує розгляд історії традиційної єврейської музики. Чи часто ви задавалися питанням «Як звучить мелодія єврейської душі?» Більшість житомирян і жителів області й досі можуть пригадати пісні, які виконували їхні колишні друзі, сусіди, колеги, рідні. Але мало хто задумувався над історичним минулим єврейської пісні та музики, і в той же час ще менше людей знає імена видатних виконавців: клезмерів, чиї інструментальні колективи так звеселяли місцеву публіку своєю віртуозною грою, та канторів, що співали у синагогах.
Тож, пропонуємо зробити своєрідну мандрівку у наше минуле та згадати або ж відкрити для себе особистості «голосів синагоги» - канторів та клезмерів – інструменталістів, що прославили свій рідний край, Житомирщину, на весь світ.
Оркестр А. Гойзман з Чуднова на гастролях у
Польщі, 1905 р. З книги Ш. Гойзман «Спогади незнаменитого»
Авраам-Мойше Холоденко
Центральною фігурою музики Бердичева у ХІХ століття був Авраам-Мойше Холоденко, відомий як «Педоцер» (1828–1902 рр.). Мойше Береговський описує його групу як «найкращу клезмерську капелу в Бердичеві».
Педоцер склав багато клезмерських мелодій як для прослуховування, так і для танців. Його колектив виступав на Волині та в інших куточках України. Часто він був солістом на весільних бенкетах. Педоцер не приймав студентів, але Натан Сапір, його друга скрипка, інструктував багатьох молодших музикантів.
Клезмерський гурт Холоденка виконував і фантазію для скрипки під назвою «Чумак», в якості головної теми було взято українську народну пісню. Взагалі, в клезмерський репертуар входило багато українських народних пісень, які частіше оброблялися для скрипки. Великою популярністю користувались варіації для скрипки на українську народну пісню «Їхав козак за Дунай».
Його зять, трубач Бродський, пізніше успадкував капелу Холоденка.
Варто відзначити, що по материнській лінії з роду Холоденко походили єврейські поети, наші земляки Давид (1889–1952 рр.) та Шифра (1909–1974 рр.) Гофштейни. Шифра навіть використовувала замість власного прізвище Холоденко.
Йосиф (Іоселе) Друкер («Стемпеню»)
У тому ж поколінні, що і Педоцер, працював клезмер-скрипаль, відомий як Стемпеню. Йосиф Друкер (1822–1870 рр.) походив з родини клезмерів Радомишля. У своєму романі «Стемпеню», написаному в 1888 р. (вісімнадцять років після смерті героя), Шолем-Алейхем описав (родовід) Стемпеню.
Можливо, через суперечку між сім’ями клезмерів, Стемпеню полишив дім у віці п’ятнадцяти років і грав у регіоні, що простягався від Бердичева до Одеси. Навчався у скрипаля в Києві. Зрештою він повернувся до Бердичева і заснував власну капелу.
Професію музиканта Стемпеню успадкував від дідів-прадідів. Прізвисько Стемпеню перейшло до нього від батька. Його батька називали Берл-бас. Берл грав не тільки на контрабасі, але й був чудовим рифмоукладачем та витівником. Його дідусь Шмулік був трубачем. Рід Стемпеню до десятого коліна складався з музикантів.
Шолом-Алейхем, який особисто знав Стемпеню, писав про нього: «Кожен єврей вважав для себе за велику честь послухати спів Нісона Бельзера, жарти і пісні бадхна Годіка або музику Стемпеню. Вже тільки через це ви можете судити, що Стемпеню не був рядовим музикантом і не дарма користувався славою нарівні з усіма «великими». А жінки? Що тут говорити про жінок? Навряд чи напередодні Судного дня при поминанні дорогих небіжчиків вони настільки несамовито плачуть, як плачуть в ті хвилини, коли Стемпеню заливається на своїй скрипці. Плач про руйнування храму Соломонова ніщо в порівнянні з тим потоком сліз, які проливають жінки, слухаючи гру Стемпеню. Благословив б мене господь, щоб на весілля моєї молодшої дочки я була в стані запросити Стемпеню, о Боже праведний!».
Після його смерті ансамбль успадкував його побратим, скрипаль Вольф Чернявський (1841–1930).
Клезмер Вольф мав успіх й у фінансах, тому зміг відкрити власну цегляну фабрику, одну з найбільших у Бердичеві. По смерті Вольфа його справу продовжив син Давид.
Ще двома бердичівськими клезмерами були віолончеліст Рівельс, син якого грав першу скрипку в капелі. А інший клезмер Мелех Гегнер відкрив школу для клезмерів – нововведення в Російській імперії.
Бердичів представляв своєрідний ідеал того, що може створити традиційний єврейський центр ремесел у клезмерській музичній сфері.
Ієхіль (Алтер) Лейбович Гойзман
Лейбович Гойзман (відгукувався і на прізвища Фідельман (тобто скрипаль), Чудновер; 1849–1913 рр.) – музикант-скрипаль і педагог, диригент оркестру та композитор, автор багатьох танцювальних мелодій, що вважаються тепер народними. Народився та працював у Чуднові. Коронним номером кожного його концерту була віртуозна п’єса «Залізниця», яка ілюструвала потяг в дорозі. Добре знав нотну грамоту (навчався в Варшаві). Горище його великого будинку, що виходило вікнами на базарну площу містечка Чуднів, було повністю заповнене нотними рукописами. Під час Другої світової війни вся його творча спадщина безслідно зникла.
Гойзман зі своїм оркестром часто гастролював на весіллях, на запрошення російських і польських поміщиків по всьому заходу Російської імперії, а також виступав з концертами в Румунії, Австро-Угорщині та в 1902 році виїжджав до США. Йому навіть пропонували вступити в оркестр Київського оперного театру, але він відмовився.
Алтер Гойзман у Нью-Йорку, 1902 р. З книги Ш. Гойзман «Спогади незнаменитого»
Його правнук Шиман Гойзман писав: «В оркестрі Ієхіля Гойзмана навчалися і його діти, і діти родичів, і діти з сімей музикантів з інших міст. На повному пансіоні в будинку прадіда під наглядом його дружини Добії жило багато юних скрипалів. Зокрема, Ієхіль Гойзман був першим учителем знаменитого скрипаля ХХ століття, «вундеркінда» Михайла Ельмана. Саме Ієхіль Гойзман забезпечив юного Ельмана грошима на дорогу і рекомендаційними листами до своїх петербурзьким друзів-музикантів з проханням допомогти молодому даруванню вступити в Петербурзьку консерваторію».
Ієхіль Гойзман помер в Чуднові в 1913 році, залишивши чотирьох синів і двох доньок.
Арон-Мойше Сіротович
У 1880-х роках в містечку Малин працював клезмер-скрипаль Арон-Мойше Сіротович, який також працював склярем. В цей час у нього навчався Авраам-Єгошуа Маконовецький – син клезмера з Хабного Київської губернії.
Клезмери на весіллі в Україні, 1925 р. Фото М. Кіпніса
Нене та Рахміель Вайнштейни
У 1890-х роках у Радомишлі працювала капела клезмерів під керівництвом Нуне Вайнштейна. Він був сином старого сліпого Рахміеля, відмінного скрипаля, який також володів й іншими інструментами.
Ніссен Співак
Ніссен Співак (більш відомий як Ніссі Белзер, 1824–1906 рр.) був одним з найвідоміших канторів Бердичева. Народився у Білорусії. Музичну освіту здобув у кантора в Умані – Залмена Зінгера, після чого співав у бессарабському місті Теленештах. Працював кантором у молдавському містечку Бельци. Музичну славу здобув як кантор Кишинева. З 1877 року і аж до самої смерті Співак був кантором у Бердичеві.
Співак був новатором єврейської літургійної музики та канторського мистецтва. Він також брав свій хор у гості до інших міст та дворів хасидських рабинів. Співак був композитором літургійних творів, в яких приділяв значну увагу хору півчих. Його вважають засновником найбільшої канторської школи Російської імперії, оскільки його учнями були в майбутньому видатні кантори, з-поміж учнів варто згадати й нашого земляка Менахема Кіпніса.
Також Співак називав себе Ніссі Бердічевер, що вказувало на місто, яке представляв кантор.
Яків Бахман
Яків Бахман (1846–1905 рр.) – кантор та синагогальний композитор. Яків Бахман народився в місті Бердичів. Він був мешойрером, тобто «півчим у синагозі». Так називали хлопчиків, які прислуговували в синагозі, виконували релігійні пісні. Яків був учнем співака хору Мойше Пастернака, відомого кантора Бердичева.
Бахман отримав як традиційну релігійну, так і світську освіту, здобув знання з теорії музики. У 1864 році він записався в якості одного з перших єврейських студентів у нещодавно відкриту Петербурзьку консерваторію, де він займався голосом і вивчав композицію під керівництвом Антона Рубінштейна, засновника консерваторії, композитора, який цікавився власним єврейським корінням.
Закінчивши навчання, Бахман гастролював у Росії, виступаючи з Рубінштейном як його акомпаніатор, завойовуючи високу оцінку його таланту. Через його надзвичайний голос – ліричний тенор із природним діапазоном від баса до ехо-фальцето – колеги та викладачі Бахмана очікували, що він продовжить кар’єру в опері. Натомість він шокував їх та багатьох інших, відмовившись від світської музики та увійшовши в канторат, став одним із перших «зіркових» канторів, які завоювали популярність у Східній Європі.
У 1868 році Бахман зайняв посаду кантора в Львові (Лемберзі), де заснував змішаний хор і занявся композиторською діяльністю. Там він пробув до 1884 року, коли переїхав на один рік до Одеси. Він продовжував виступати в якості запрошеного кантора у багатьох містах, в тому числі в Константинополі. З 1885 року до смерті в 1905 році він служив кантором храмі Ромбаха в Будапешті.
У 1884 році Бахман опублікував свій найважливіший твір – «Пісня про Якова» – збірку традиційних літургійних мелодій, нових музичних аранжувань та оригінальних літургійних композицій. Ця робота була піонерською спробою впровадити музичний стиль змішаного хорового співу, сучасних гармоній та акомпанементу оркестрового виконання в східноєвропейській синагозі.
Інші композиції Бахмана включають популярну кантату 1879 року, засновану на Псалмі 45, на честь срібної річниці імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа та імператриці Єлизавети. Його композиції відображають деякий вплив композиторів ХІХ століття, включаючи Антона Рубінштейна та Джакомо Мейєрбера. Бахман також опублікував багато статей у єврейській пресі з питань єврейської та європейської музики.
Давид Новаковський
Давид Новаковський (1848–1921 рр.) композитор, хормейстер і вчитель музики. Поряд з кількома сучасниками, Новаковський інтегрував традиційні єврейські богослужбове виконання із західними гармоніями та стилями, підсилюючи музику для синагоги. Він також був відзначений музичним керівником та хормейстером Бродівської синагоги в Одесі протягом 50 років. Його творчість на сьогоднішній день недостатньо відома.
Новаковський народився в Малині у 1848 році. Про його раннє життя відомо мало. У 8 років він пішов з дому, мабуть, через нестерпну мачуху. Співав в тріо з кантором у сусідньому місті Смельник. Пізніше він осиротів і приєднався до хору кантора Шпіцберга в Бердичеві. Вивчав традиційні єврейські богослужбове виконання з кантором Єрухом Блідманом, а також гру на органі в Бердичеві. У місті він пробув 10 років.
У 1869 році Новаковському запропонували посаду помічника диригента Ніссіма Блюменталя в недавно побудованій синагозі в Одесі та провести інструктаж у хоровій школі, яку створив Блюменталь.
Блюменталь експериментував із використанням західних пісень та німецької мови з традиційними єврейськими хорами. Наприклад, він використав хор Генделя «Алілуя».
Новаковський теж дотримувався цієї концепції, але натомість застосував іврит, адаптувавши «Опус 91» Фелікса Мендельсона в псалмі 98 при виконанні його хором. Це призвело до певної слави синагоги, яку часто відвідували й пердставники інших національностей, щоб просто слухати музику. Особливо припало до вподоби використання органу під час служб.
У 1891 році Пінхас Мінковський замінив Блюменталя у Бродах і почав демонструвати власні композиції Новаковського. Саме Мінковський вперше проголосив Новаковського генієм, похваливши композитора у власній автобіографії 1924 року, написавши, що Новаковський «ніколи не вдався до «лимонадової музики», з каденсами з італійської опери, як це роблять в Америці». За час перебування в Одесі Новаковський також викладав музику в одеському притулку для сиріт (протягом 30 років), а також у трьох музичних школах. Згодом став професором теорії та гармонії в Одеській народній консерваторії.
Ці два музиканти надихали один одного і працювали з абсолютною щирістю у своєму мистецтві.
Наукові знання Мінковського вплинули на молодого композитора в пошуку нових музичних форм. Результат проявився в його техніці тематичного розвитку, трансформації хорового письма на 5, 6, 7 і 8 голосів.
По-своєму скромний Новаковський вважав своїм обов’язком використовувати традиційні режими та мелодії, коли і де це можливо, що відповідало зростаючому руху серед європейських композиторів синагогальної музики того часу, щоб зробити «синагогу більш синагогальною».
Про те, що він не зовсім вільний від іноземних впливів, таких як оперний стиль та загальноросійський гармонійний стиль та форма кінця ХІХ століття, свідчать його речитативи для кантора.
Новаковський завжди прагнув до вдосконалення своєї музики та до належного вираження тексту через носій звуку. Новаковський стоїть набагато вище своїх попередників, серед яких рідко трапляється розробка чи перетворення тематичного матеріалу. Або ж здебільшого їх твори мають епізодичну форму. Сліди об’єднуючої нитки або тематичного розвитку рідкісні. Найголовніший «Адон Олом» Новаковського, зразковий твір синагоги, свідчить про успіх у приведенні форми в синагогальну композицію.
Музика Новаковського була непроста у виконанні і вимагала експертного керівництва та розуміння. Життя цього майстра музики синагоги характеризувалася глибокою релігійністю, вишуканістю та високим ідеалізмом. Його твори розкривають руку майстра.
З початком погромів у 1881 р. становище єврейського населення в Одесі погіршувалося. Мінковський втік до США в 1905 році, але Новаковський залишився. Помер Новаковський 25 липня 1921 р. «безлюдно і бідно». Жодна з його основних робіт не була опублікована. У нього залишилося п’ятеро дітей: Лев, Соломон, Кароліна, Роза та Дора.
Погроми попередніх років виявляться незначними порівняно з тими, що відбулися за більшовиків. До 1924 року, місто перебувало в хаосі, його дочка Роза переправляла його твори до власної доньки Софії, яка жила в Берліні. Тим часом синагогу змусили закрити та перетворили в архів міста.
У 1937 році Софія переправила 3500 сторінок паперів Новоковського до будинку родича в Страсбурзі. Софія була піаністкою. Вона намагалася залишити Німеччину. У 1939 році чоловік Софії Борис зміг отримати румунські паспорти для сім’ї, і вони переїхали до французького селища Коллонгс-сус-Селве на швейцарському кордоні безпосередньо за Женевою, взявши з собою документи Новаковського.
У Франції панував про гітлерівський режим Віши, тому у 1943 році Софія та син Олександр втекли до Швейцарії. Борису спочатку вдалося врятувати твори, заховавши їх на фермі, їх помістили у два ящики боєприпасів.
Колекція була доставлена до США в 1952 році, коли Олександр здобув стипендію в Колумбійському університеті. У 1955 році колекцію розмістили в Коледжі єврейського союзу духовної музики в Нью-Йорку.
Яків Самуель Мараговський (Зейдель Ровнер)
Яків Самуель Мараговський (Зейдель Ровнер) народився у Радомишлі в 1856 р. Мараговський став одним із найвідоміших східноєвропейських канторів ХІХ – початку ХХ століть. Після смерті батька його прийняли місцеві кантори, які керували його музичною освітою. З заохоченням Якова Ісаака Тверського, рабина міста Макарова, молодий Зейдель розпочав свою канторальну кар’єру. Протягом п’яти років він працював у Києві.
У 1881 році він став кантором у Заславі, наступного року у Рівному, а у 1885 році – в Кишиневі, як наступник відомого кантора Ніссена Співака. У 1896 році він був запрошений на посаду кантора в Бердичеві, прослуживши там сім років.
Слідували й інші великі посади – у Лондоні, Лемберзі та нарешті – знову у Рівному.
Через переслідування в царській Росії Мараговський приїхав до Сполучених Штатів у 1914 році, дебютувавши в «Карнегі-холл», в Нью-Йорку, але його функції кантора були нечасті після цього. Його велику популярність можна віднести до вродженої мелодійної винахідливості, що характеризує його плодовиті композиції. Обдарований гнучким, тонким ліричним тенором і під впливом хасидизму, а також світської музики, він та його хори досягли вражаючих інструментальних ефектів. Їх численні гастролі знайшли захоплених слухачів по всій Східній Європі. Серед його вихованців був і відомий Мордехай Хершман.
Ісаак Камінський
Ісаак Камінський (1863–1945 рр.) народився у Житомирі. Був хорист у Нісса Белзера, мігрував до США в 1898 р. Кантор і композитор музики для синагогальних хорів. Працював кантором у декількох синагогах штату Нью-Йорк.
Менахем Кіпніс
Менахем Кіпніс був співаком (тенор), журналістом, фотографом, етнофольклористом. Народився в 1878 в містечку Ушомир нині – Коростенського району. Батько, Юше Кіпніс, був місцевим кантором. З 8 років, після смерті батька, Кіпніс виховувався у сім’ї старшого брата Пейсі.
До 14 років навчався у хедері, співав альтом в хорі Чорнобильського бейт hа-мідреш. У 18 років, після юнацької ломки голосу, співав тенором в хорі житомирської синагоги. У Житомирі Кіпніс почав серйозно вивчати музику. Незабаром він поїхав в Новоград-Волинський, де став солістом хору кантора Берла Мулієра, після чого протягом короткого часу співав у Бердичеві в хорі Ніссена Белзера і, нарешті, був прийнятий в хор Зейделя Ровнера.
У складі цієї співочої капели, що брала участь як в традиційних службах, так і концертах хазанута, Кіпніс гастролював на території сучасних України, Литви та Польщі. Подібно іншим хористам, Кіпніс займався самоосвітою, для чого вступив в заочну музичну школу кантора Авраама Бера Бірнбаума з Ченстохова.
У 1901 Кіпніс вирушив до Варшави, де вступив до місцевої консерваторії, а також приватно навчався у композитора Маттіягу Бенсмана. У 1902 році він, першим серед євреїв, був прийнятий за конкурсом в хор Варшавської опери, в якому співав протягом наступних 16 років.
В цей же час в івритській пресі з’явилися його перші статті про єврейську музику (в петербурзькій газеті «ha-Меліц») і єврейському театрі (у варшавській газеті «ha-Цофе»). Надалі Кіпніс співпрацював як з івритськими, так і з їдишськими виданнями. Протягом багатьох років він був постійним співробітником найбільших їдишських газет: музичним редактором і рецензентом варшавської «Хайнт» і фотокореспондентом нью-йоркської «Форвертс».
Роботу в «Хайнт» Кіпніс поєднував зі своїми етнографічними дослідженнями: він не тільки сам виїжджав в експедиції, а й на його прохання читачі надсилали до редакції записані ними тексти і мелодії єврейських народних пісень. У 1912–1932 роках Кіпніс разом зі своєю дружиною, співачкою Зімрою Зелігфельд, неодноразово виступав в Польщі, Німеччині та Франції в концертах, присвячених його дослідженням, які представляли собою поєднання лекції та вистави.
В результаті у 1918 р. в Варшаві у видавництві «А. Гітлін» була видана перша частина збірника «Народні пісні з концертного репертуару Менахема Кіпніса і Зімри Зелігфельд», більш відома як «60 народних пісень». У 1923 році там же вийшла друга частина збірки: «80 народних пісень». Крім цих збірок у варшавському видавництві «Біхер-Фар-Але» вийшла книга «Знамениті єврейські музиканти».
У 1939 році після початку Другої світової війни і падіння Польщі, подружжя Кіпніс виявилося в Варшавському гетто. За наявними відомостями Менахем Кіпніс помер 15 травня 1942 р. від серцевого нападу і був похований на єврейському кладовищі у Варшаві. У тому ж році під час так званої «першої ліквідації» Зімра Зелігфельд була арештована і депортована до табору знищення Треблінка. Загинула і вся етнографічна колекція Кіпніса.
Менахем Кіпніс був дядьком видатного дитячого письменника Левіна Кіпніса, який теж народився на Житомирщині, в Ушомирі, у 1894 р., а прославився в Ізраїлі.
Лейба Рабіновіч
У 1893–1914 роках кантором в теслярській синагозі Житомира був Лейба Рабіновіч. У 1892 р. його дружина Сара загинула під час пологів. Їй було лише 25. Це було її четверте дитя. Лейба втратив їх обох. Вони були у шлюбі сім років. І Лейба, і Сара були дітьми рабинів. У них залишилося троє дітей: Лія 6 років, Дора 5 років, Морріс 2 років. Рабином у цій синагозі був Янкель Вейнман. Згодом Лейба женився на доньці рабина – Фанні. У 1896 р. у них народився син – Хешель, а у 1898 р. – Янкель, у 1900 р. – Іда, у 1903 р. – Альберт. У 1914 р. сім’я Абрамовичів переїхала до США.
Мордехай Хершман
Мордехай Хершман (1888–1941 рр.) у 1913 р. кілька місяців був першим кантором у Житомирі, а далі – його переведено у Велику синагогу у Вільно. В 1920 р. мігрував до Америки.
Аарон Фуксман
Кантор Аарон Фуксман (1892–1969 рр.) народився у Житомирі. Навчався у Петроградській консерваторії. Володів багатим баритоном. Був хазаном в синагозі у Глазгоу в 1928–1933 роках та синагозі Східного Лондону у 1933–1955 роках. Він був автором класичних пісень на їдиші.
Енріко Фінк. Фото: Ashkenaz Foundation
Бенціон Фінк
Цікаво, що у 2000 р. в інтерв’ю «Jewish Telegraphic Agency» італійський співак та актор Енріко Фінк розповідав, що його предки прибули в Італію з Російської імперії у 1905 році. Прадід Енріко – Бенціон Фінк народився у штетлі поблизу Житомира та став кантором у синагозі Феррери, міста поблизу Венеції.
***
Отже, минуле завжди є клондайком для дослідників, що може відкрити нам обрії абсолютно невідомих або ж забутих фактів. І житомирянам, жителям нашої області є чим пишатися, адже в пам’яті ми зберігаємо тільки найкращі сторінки історії нашого спільного культурного надбання.
Автор: Валентина Сичевська
Очень интересно. Спасибо!
ВідповістиВидалитиСпасибо!
Видалити