Стен познайомився з гітаристом Чарлі Бердом, граючи в клубі у Вашингтоні. Він зібрав музику з Венесуели, Бразилії, Чилі, Парагваю, Перу та Аргентини. Берд був вражений звучанням гібриду джазу та самби, який в Бразилії називали «bossa nova», і сказав Стену, що не може знайти когось, хто зацікавився б записувати його в Америці. Стен побачив потенціал звуку і попросив Кріда Тейлора створити запис, на якому він і Берд записали б кілька треків для альбому у новому стилі. Берд розповів Тейлору про прекрасну акустику в унітаріальній церкві «All Souls» у Вашингтоні, округ Колумбія. 13 лютого 1962 року Стен та Тейлор полетіли з Нью-Йорка на запис альбому «Jazz Samba».
Майкл Робінсон писав: «Як пояснити звук Стена Гетца? Можливо, він був більш глибоко настроєний, ніж будь-який інший гравець, у тому числі якось інтуїтивно знаходив резонансну частоту будь-якого простору, в якому він грав, діючи як на його супровідних музикантів, так і членів аудиторії, як частину рівняння.
Можливо також, що рання підготовка Стенлі на фаготі від Саймона Ковара з Нью-Йоркської філармонії допомогла розвинути цей приголомшливий звук – йому запропонували повну стипендію для вивчення фаготу в Джулліарді, – бо то була унікально темна і заманливо багата, зерниста щільність, яка демонструвала його тональну якість, яка може бути пов’язана з фаготовим тембром у поєднанні з блискучим ефірним обертоном та майже діонісійським включенням вишукано відкаліброваних звуків дихання у всіх регістрах».
Заняття Гетца бразильською музикою – це історично виражене злиття традицій Північної та Південної Америк, так само як і змішання південноазіатських та африканських форм у джазі Джона Колтрена.
Стен був здивований, що «Джаз Самба» почав так добре продаватися в серпні 1962 року, тоді як «Фокус» був ігнорований. В останні тижні 1962 року в країні виявилася справжня національна манія на стиль босса-нова. За рік Стен опинився на вершині музичних опитувань.
У липні 1964 року альбом «Getz / Gilberto» досяг позиції № 2 у національних чартах, здобув відзнаку «альбом року» на «Grammy», а «Ipanema» виграв як найкращий сингл року. Стен отримав «Grammy» за найкраще інструментальне джазове виконання. Загалом Стен Гетц отримав п’ять найвищих музичних нагород «Grammy»: у 1962 р., три – у 1964 р. та у 1991 р.
У 1966 році Стен і Моніка придбали маєток в Ірвінгтоні, штат Нью-Йорк, під назвою «Shadowbrook». 36-кімнатний маєток, десять акрів з видом на річку Гудзон. Гетц також став улюбленим виконавцем у Білому домі. Він грав для керівників дипломатичного корпусу. Його попросили поїхати до Бангкока (Таїланд) і зіграти для короля та королеви під час офіційного візиту американського президента Ліндона Джонсона. Король був шанувальником джазу і Джонсон представив йому одного з найкращих музикантів – Стена.
Через непорозуміння з дружиною Монікою, Стен передчасно відлетів до Нью-Йорка перед Державною вечерею, під час якої він повинен був грати для короля та президента. Відчуваючи провину, він сів на наступний літак назад до Бангкоку і таки виступив на вечері. Потім він гастролював на військових базах В’єтнаму та Тайланду.
<![endif]-->Виконавчий директор Морт Л. Насатір вручає платівку в пам’ять про значні продажі альбому «Гец / Гілберто» в «MGM-Verve Records», Нью-Йорк, 10 вересня 1965 р.
Навесні 1967 року Стен був присутнім на джазовому концерті Білого дому, знову на честь короля і королеви Таїланду, на якому виступали Дюк Еллінгтон та «Біг-бенд» Північного Техаського державного коледжу.
Захоплюючись постаттю Стена Гетца, лос-анджелеський оглядач Майкл Робінсон вказував: «Він був музичним подарунком нарівні з композиторами ХХ століття, такими як Малер, Дебюссі, Равель і Шостакович, з точки зору художньої якості. Головна відмінність полягала в тому, що він імпровізував музику на саксофоні так унікально у своєму роді, що було неможливим, щоб хто-небудь коли-небудь це повторив, на відміну від написання композицій для оркестру, струнного квартету та фортепіано, які нескінченна кількість музикантів може інтерпретувати так само у нескінченну кількість способів.
Додаючи глибину своїй шипучій, непереборно розмахуючій синестезії, Гетц зібрав величезний арсенал забарвлень тембру та динамічних відтінків разом з архітектонічним почуттям структурної форми та рівноваги – все випливало з його життєвої переваги слухати класичну музику…
Цей гіпнотичний погляд у вражаючих блакитних очах Гетца під час гри є найближчим до шахового гросмейстера як інстинктивно, так і аналітично відчуваючи його твори, які в цьому випадку є тонами, або ж військового генія, що має холодну голову, прохолоду, щоб пройти складний лабіринт можливих відповідей… Багатьох, хто його добре чи випадково знав, зачаровувала його харизма, відвертість, гумор, теплота та щедрість».
1968 рік був першим з 1943 року, коли Гетц не записувався. У 1969 році він поїхав до Англії. У Лондоні він грав та спілкувався з Пітером Селлерсом і Спайком Мілліганом. Однієї ночі наприкінці листопада, попиваючи з ними в своєму номері в «Дорчестері», він розповів про свою майстерність у плаванні.
Вони посперечалися, що він не зможе плавати у Темзі. Стен стрибнув у річку та пообіцяв, що перепливе її. Перелякані друзі побігли повідомити поліцію, щоб врятувати Стена. Коли ж поліція, Селлерс і Мілліган прибігли, знайшли мокрого Стена на побережжі, побачивши їх, він промовив: «Що так довго зайняло вас, хлопці?»
Олександр чи Ал, батько Стена, побачив, як його син піднявся майже до популярності поп-зірки, здобув премії та досягнув рекордних продажів, майже нечуваних для джазового музиканта. Ал помер 6 січня 1971 року. Стен глибоко страждав. Деякі записи, які він зробив після смерті батька були випущені в альбомі під назвою «Dynasty», Стен зробив один з творів особистою заявою – це – «Балада для мого тата» («Ballad for My Dad»).
Стен Гетц виступає у Копенгагені, Данія, листопад 1966 р.
На початку 1970-х років Стен більше не пив. Він поїхав до Йоганнесбурга (Південна Африка) і був здивований, побачивши силу апартеїду. Він організував концерт у чоловічому соціальному клубі банту і грав лише для расово змішаної аудиторії.
Повернувшись до США, Стен зібрав Чіка Кореа, Стенлі Кларка, Ерто Морейру та Тоні Вільямса в нову групу. Вони відкрилися в «Rainbow Grill» у січні 1972 року. Колектив побив усі рекорди відвідування гриля. Група записала «Captain Marvel», якого не випускали ще три роки через суперечку щодо контракту на запис. Незабаром Стен підписав контракт з лейблом «Columbia». Кореа, Кларк та Морейра залишили групу, щоб створити власний проект «Return To Forever».
Перша дружина Стена – Беверлі померла в Каліфорнії від інсульту у віці 45 років. Вона була одружена з хіропрактиком протягом багатьох років. Про її смерть Стен не чув протягом року. Він дізнався, що вона перемогла залежність від наркотиків на початку 1960-х років і познайомилася зі своїм чоловіком, співаючи в джазовому клубі. Вона кинула шоу-бізнес і спокійно керувала його офісом. Але вона завжди зберігала фотографії Стена, Моніки та дітей Гетца, що стояли у будинку на каміні. «Вона ніколи не переставала любити Стена і ніколи не говорила про нього погано», – розповідав її чоловік, доктор Беднар.
У травні 1975 року разом із Жуаном Жілберту Стен записав свій альбом «The best of both worlds». Він поїхав до Європи влітку 1976 р., потім – до Південної Америки з сином Стівом, який грав на барабанах у гурті.
20 листопада 1976 року Стен повернувся в «Карнегі-холл» на концерт 40-річчя Вуді Германа. Наприкінці січня 1977 року він записав «Stan Getz Gold» у клубі «Монмарт» в Копенгагені, а потім відсвяткував свій 50-й день народження в «The Monastery», найкращому клубі Копенгагена. Двадцять джазових саксофоністів з усієї Данії приїхали до клубу, щоб зіграти «З днем народження» для Стена.
У квітні Гетц з групою гастролював на Кубі, а потім полетів в Ізраїль, де знімав фільм «Stan Getz in Israel: a musical odyssey».
17 червня 1978 року президент Джиммі Картер запросив Стена виступити у Білому домі, щоб відсвяткувати 25-ту річницю Джазового фестивалю в Ньюпорті. Картер був великим шанувальником Гетца.
Стен поїхав на гастролі по Індії та Австралії, де був беззаперечною зіркою в пресі. Повернувшись, він знову отримав дзвінок від президента Картера, цього разу, щоб відіграти на фестивалі «Tall ships» у Бостоні. 12 травня 1981 року Стен записав «The Dolphin» у Сан-Франциско. Йому сподобалося місто і він вирішив переїхати туди.
Він також вирішив подати в суд на Моніку за роки таємного використання дісульфірама. Після вручення паперів для судового позову, Моніка спробувала врятувати шлюб ще раз, вступивши в шлюбну терапію, але сам шлюб не був проблемою. Проблема була в наркотиках та алкоголі.
Стен поїхав у гастролі по Європі, а потім записав «Pure Getz». Стен відсвяткував свій 55-й день народження на «Fat Tuesday» у Нью-Йорку. Після виступу в Білому домі в грудні 1982 року, Стен вирушив на гастролі з Четом Бейкером.
Далі Стен поїхав назад в Каліфорнію, жив в Стенфорді. Музичний факультет університету заохочував Стена викладати у них. У нього з’явилося багато друзів на факультеті.
Один його друг, митець Нейт Олівейра, згадавував: «Коли б ви запитали його про його почуття, коли він грав, він би розсердився і сказав: «Про що ви говорите, набуваючи сентиментальності? Я не думаю про ці речі». Але насправді він так не думав. Коли він грав, ви могли бачити його, як він робив позначки, наче малюнок, велику картину – немов абстрактний експресіоніст, як Білл де Кунінг. Якось я сказав йому: «Стен, Ви знаєте, що ми робимо? Ми розмальовуємо цей світ. Якби нас не було, таких людей, як ми, світ був би зовсім сірим». І він сказав: «Боже». І я цього ніколи не забував».
У 1985 році Стен перебував на гастролях в Ізраїлі з сином Стівом, який поїхав з ним як ударник групи. Гетц повернувся до Стенфорда, де він став викладачем-резидентом з січня 1986 року. Його графік вимагав від нього навчати студентів шість годин на тиждень, давати чотири концерти на рік та проводити студентські семінари.
У розмові з місцевим репортером він говорив: «Коли я придбав цей саксофон, він став релігією. Не було телевізора, не було багато грошей, а була справжня самовіддача. Я ніколи не думав про це як мистецтво. Це була просто робота, яку я любив. Я її так любив, що грав би навіть якби мене ніхто не слухав. Будь-який джазовий музикант, якби не мав слухачів, грав би просто за чисту радість від імпровізації музики».
Ларрі Гренадієр, один із студентів коледжу про Стена в цей час сказав: «Він зробить певні коментарі після того, як почує, що ти граєш, просто відведе тебе вбік і скаже щось – як грати з барабанщиком, що він шукав у басиста, як зробити його більш комфортним для саксофоніста, подібні речі. Його поради дуже допомогли. Його звук настільки неповторний; люди так рідко мають такий індивідуальний звук і роблять таке сильне висловлювання саме своїм звучанням. Це було так вражаюче. Його час і ритм були настільки сильними, він був господарем простору і тиші».
У 1986 році в інтерв’ю Мелу Міллеру для журналу «The Saxophone» Гетц розповідав: «На початку ми робили записи, щоб документувати себе, а не продавати багато записів. Я досі так відчуваю. Я виставив запис, тому що думаю, що це красиво, але не обов’язково комерційно… Записи раніше були документами, але зараз звукозаписні компанії хочуть «продукту». Вони хочуть продати набагато більше записів, а хлопці хочуть прославитися. Я ніколи не думав про те, щоб бути відомим або мати гурт. Я просто хотів грати музику».
Коли Гетца запитали, що він хотів би сказати всім саксофоністам, які читали інтерв’ю, він сказав: «Переключись на фортепіано! Ні. Дійсно, якщо вам подобається інструмент, який співає, грайте на саксофоні. Це як людський голос. Звичайно, було б краще, якби ви справді співали своїм голосом. Саксофон – це недосконалий інструмент, особливо тенор і сопрано, це стосується інтонації. Тому завдання – співати на недосконалому інструменті чи «голосі», що знаходиться поза вашим тілом. Я люблю цей виклик і маю вже понад сорок п’ять років. Що стосується гри джазу, жодна інша форма мистецтва, крім розмови, не може дати такого задоволення спонтанної взаємодії».
1 травня 1987 року Стену сказали, що у нього за серцем пухлина розміром з грейпфрут.
21 червня 1987 року Стен грав на джазовому фестивалі «JVC», а потім вирушив у європейський тур. Перебуваючи в Копенгагені, Стен грав у своєму старому клубі «Монмарт» і розповів, як він себе почував у той час: «Я думав, що ті концерти в Копенгагені можуть бути моїми останніми, і це дало мені відчуття, що зараз я справді повинен намагатися робити все найкраще. Я почував себе сильним, хоча моє життя опинилося в небезпеці. З цього я зробив драму. Ви знаєте, як люди можуть перемагати в тих ситуаціях? У моїй фантазії я співав свою музичну пісню лебедя».
В цей час його син Стів запитав у тата, про що він думає, коли грає. Стен відповів: «Це не вимушена зосередженість. Я думаю про те, що граю, але те, що намагаюся зробити, – психічно розслабитися, щоб ноти вийшли з саксофону природним чином».
Гец повернувся до США і викладав у Стенфорді. 18 вересня 1987 року він пройшов операцію з видалення пухлини в грудях.
29 жовтня 1987 року Вуді Герман помер у Лос-Анджелесі, у 74 роки. Стен закричав, почувши цю новину. Він жив один біля пляжу в Каліфорнії, поки одужав від операції. Для Стена гра на саксофоні була болісною і стомлюючою, але, незважаючи на це, він розпочав багатомісячний європейський тур. Занадто хворий, через тиждень він скасував тур і попрямував додому.
1 липня 1988 року Стен виступив на меморіальному концерті Бадді Річа в «Карнегі-холл». Незабаром після повернення на захід він купив будинок в Етертоні, штат Каліфорнія. Там він насолоджувався життям, вів дієту і насолоджувався компанією друзів та коханих.
Але липень був затемнений поганою новиною – виявилося, що у Стена рак печінки та ірроз. Лімфома, очевидно, не була зупинена операцією. Йому сказали, що він може прожити від чотирьох до шести місяців, а може і рік, з променевою операцією та хіміотерапією. Він вирішив боротися, притримувався дієти, використовував трави.
21 листопада Стен отримав результати сканування печінки. Вони показали чудодійне зменшення пухлини на 10%. Лікарі були здивовані. Трави та дієта спрацювали. Але вже наступного дня Стен переніс легкий серцевий напад, викликаний закупореною артерією та ангіопластику. Лікарі давали Стену морфін від болю. Стен пристрастився до нього. Через п’ять днів його знайшли вдома з передозуванням, і він повернувся до лікарні на чотири дні детоксикації.
У червні 1989 року Стен гастролював у Європі з групою, включно з піаністом Кенні Барроном. Вони записали «Just friends» із співачкою Хелен Меррілл.
Стен отримав чудові новини 12 серпня 1989 року – лікарі повідомили: останнє сканування показує, що пухлина печінки скоротилася на 70%. 17 червня 1990 року Стен отримав нові сканування та найкращі новини поки що – його пухлина була ледь помітна. Він поїхав до Нью-Йорка та Європи. Повернувшись, Стен грав на джазовому фестивалі «Монтерей» з колективом, в якому взяли участь Кенні Баррон, Віктор Льюїс та Алекс Блейк.
Проте, у грудні 1990 року Стен отримав погані новини. Аналіз крові показав, що рак його печінки вже не перебував в стадії ремісії та пухлина знову зростала. У нього почали виникати серйозні болі в шлунку.
Стен прилетів до Бостона і грав у готелі «Чарльз» з Кенні Барроном, готуючись до короткої поїздки у Європу в березні та до більш тривалих турів в липні та серпні 1991 року. 25 лютого в Нью-Йорку Стен записав альбом з афро-американською співачкою Еббі Лінкольн під назвою «You gotta pay the band».
Стен Гетц під час своїх останніх записів «Час людей» у джаз-клуб «Монмартр», Копенгаген, Данія, 3 березня 1991 р.
Стен вилетів до Копенгагена в лютому. Незважаючи на те, що він захворів, він записав «People time». Виступи дуету «Гетц / Баррон» були чудовими. Потім вони переїжджають до Парижа, але у Стена загострилась хвороба.
10 березня 1991 року він повернувся до Малібу, а потім відпочивав на Гаваї. Після повернення з цієї поїздки стан здоров’я швидко погіршився і Стен опинився вдома.
6 червня 1991 року Стен Гетц заснув вічним сном. Йому було 64 роки.
9 червня прах Стена був висипаний із саксофона в шести милях від узбережжя пляжу Малібу його онуком Крісом…
Автор: Валентина Сичевська
Немає коментарів: