Тривалий час суспільство не мало можливості доступу до інформації про
революційні події 1917–1921 рр., що з нашаруванням політичних інсценуацій та
ідеологічних пересмикувань поставали у виключних категоріях, в яких
українському національному військово-політичному блоку було одягнуто маску т. зв.
ненависливих петлюрівців. Однак дослідження нововиявлених джерел української
діаспори сприяють формуванню повноцінного бачення подій, виваженості думок та
розуміння внеску українських комбатантів у боротьбу за власну державність та
незалежність.
У 1922 р. було опубліковано перші спогади поручника І-го куреня 7-ї
Львівської бригади УГА Петра Миговича про бойові дії його з’єднання супроти
більшовиків на Житомирщині. Воєнні мемуари побачили світ у містечку Йозефів в
Чехії, де у 1921–1926 рр. знаходився табір інтернованих військових УГА. Колишні
вояки організували у таборі видання свого ілюстрованого місячника «Український
скиталець», на шпальтах якого висвітлювали славні і трагічні сторінки бойового
шляху своїх формувань у ході Української революції. Одним з дописувачів став й
Петро Мигович з його серією статей «Житомір – Коростень (Із воєнних записків)»,
що були видруковані у серпнево–жовтневих номерах.
Мемуари П. Миговича – свідчення вояка, який гідно пройшов національні
змагання за свою неньку, її соборність та проявив незламність у протистоянні з
ідеологічним та й ментальним ворогом.
Цитати П. Миговича подаємо у тексті мовою оригіналу, галицьким діалектом.
17 серпня 1919 р. ІІ-ий курінь 14-го стрілецького полку УГА після короткого
бою з більшовицькою піхотою та двома броньовиками зайняв містечко Миропіль
(нині – смт Романівського району). Натомість ІІІ-ій курінь полку рухався на
південь від Миропіля, в сторону с. Печанівка з
метою оточення більшовиків. Під вечір бої стихли, а галицькі розвідники
довідалися, що червоні відступили до містечка Чуднова, звідки піхота мала назад
стягатися до Житомира, а броньовики від’їхали до Бердичева.
7-а Львівська бригада УГА отримала наказ рухатися на північний схід, аж до
Житомира, через містечко Романів, що славилося шкіряними виробами. Поруч з УГА
воював корпус січових стрільців (СС), який хоч і складався з галичан, належав
до Дієвої Армії УНР. Есеси посувалися вздовж залізничничного шляху Шепетівка –
Новоград-Волинський – Коростень. Корпусу есесів допомагали місцеві повстанці
отамана Соколовського.
19 серпня, на свято Спаса, 14-ий стрілецький полк УГА зайняв Романів, де й заночував. А вже вранці
отримав наказ від керівництва пройти 35 кілометрів до с. Дениші (нині
Житомирського району), звідки й мав виступити на Житомир. Селяни Денишів
висловлювалися проти більшовиків, тому вони поспіхом вивозили з села все можливе
продовольство. Для полегшення просування стрільці використали підводи, на які
склали рюкзаки. Як згадував П. Мигович: «День був дуже погідний. Холодний, східний
вітерець відсвіжував почервонілі лиця стрільців, які не вважаючи на велику
спеку, йшли по тяжкій дорозі біля своїх возів».
Старшини 7-ї Львівської бригади
13-ий полк Львівської бригади УГА опівдні дістався с. Високої Печі (нині
Житомирського району), де зіткнувся з загоном польських повстанців чисельністю
250 осіб, що також воював з більшовиками. Командантом загону був галичанин,
польський старшина. Вояки УГА не знали як поляки віднесуться до них, тому
вирішили вступити з ними у бій. Проте польські повстанці, дізнавшись про наступ
УГА, розбіглися по лісах. Вояки УГА схопили польського команданта, п’ять старшин, 13 стрільців та дві жінки з загону. Як з’ясувалося загін боровся з більшовиками на території всієї Волині та
займався пропагандою встановлення Польської державності на цих землях.
20 серпня 14-ий полк УГА увійшов до с. Дениші, а 13-ий полк з бригадною
кіннотою вступив до Житомира. Наступного дня до полудня на автівках прибула до
Житомира команда Другого Українського Галицького Корпусу. Місцеве населення
вітало полковника Арнольда Вольфа,
як команданта Галицького війська, що увійшло до Житомира, дякуючи йому за
визволення від більшовиків.
Командант Другого корпусу УГА Арнольд Вольф
21 серпня ІІ-ий та ІІІ-ий курені 14-го стрілецького полку УГА, а за ним
батареї бригадної артилерії парадним походом увійшли до Житомира.
П. Мигович про це згадував: «Умаєні дубовим листям стрільці йшли вулицями
приспівуючи: «Ой у лузі…» та «Не пора…» Вже на передмістю гурти цивільного
населення вичікували нас із квітами, щоби привітати освободителів. Старі й
молоді, хлопці й дівчата, старці й діти – всі з усміхненими лицями приглядались
Галицькому війську, що ступало помало, крок за кроком вимощеними вулицями.
Дівчата підходили ближче до переходячих частин нашого війська та з великим
захопленням, обкидували його китицями квітів. Прочі знов кричали з великої
радости та одушевлення: «Слава, Слава!».
Перед губерніяльним будинком стрінув нас командант корпуса з гуртом старшин
та цивільного населення. Між військом тишина. Лише голоси сотенних командантів,
що приказували сотням віддати свому полковникові почесть розносилася звучно
поміж мурами міста. Сотні переходили острим кроком перед корпусним командантом
і гляділи йому в очі погідним ясним зором на знак послуху й пошани. А далі
тягнув полк на Київську вулицю, де курінями й сотнями розходився по приміщеннях…
За нами прибули до міста теж і инші бриґади (3 й 4). Вулиці оживились. Місто збудилося.
– Всюди видно Галицьке Військо, а населення з привітним обличчям розпитувало
про те та инше».
Вояки УГА від житомирян почули жахливі історії про діяльність більшовицької губернської чрезвичайної комісії (чека), яка спочатку знаходилася у домі барона Шодуара, а потім була перенесена у невеликий будинок на вулиці Іларіонівській. Навколо будинку був зловіщий сад.
Про свої відвідини будинку більшовицького суду П. Мигович залишив такі
спогади: «В середині було тихо, лише стукіт столярів, що збивали в одній
кімнаті труни, долітав до наших вух. Великі розлогі дерева заслонювали сонце й
на маленькому подвіррю було темно, мов у густому лісі.
При вході на подвірря впадала в очі шибениця. Був це желізний двометровий
друк на кінці загнений у гачок, прикріплений до конара дерева. На нас робило це
дивне вражіння. Під шибеницею була витоптана в колесо земля, а це було знаком,
що коло шибениці часто працювали. З-поміж дерев видніли в садку рівні з землею
могили, з яких викопано уже кілька трупів. Із подвірря зайшли ми до столярів,
що працювали над домовинами. В сумежній кімнаті на підлозі стояли дві домовині
вже накриті. Чути було тяжкий воздух. – Тут небіжчики – відізвався хтось із
гурту.
Підходжу до домовини, відкриваю віко, а там нагий, кремезний, недопізнання
змінений мущина. На мене вдарило тяжким сопухом. Я не міг довго приглядатися
покійникові, накрив домовину й відступився. – Прошу заглянути ще до пивниці, де
розстрілювано – запрошує командант варти, й ми пішли до другого маленького
будинку. На горі в тому домі була тюрма, а в долині пивниця, де розстрілювано
«винних». Всередину – в саму пивницю зайти було неможливо – страшний сопух не
позваляв туди свобідно вступити. Я відчинив двері, засвітив сірник, щоби лучше
було видно. Склепіння в просторі 2,5 м довжини й такої ж ширини та 3 м висоти.
На підлозі багато крови, що зліпилась мов дриглі. На ній бушувало стадо
ріжнородних мух. Це впливало пригноблюючо й ми удалися на гору до тюрми. В
сінках на підлозі валялася довга, одна чорна, друга чорносіра священнича ряса,
а оподалік сиве волосся з голови й бороди, та більша кількість
темно-зеленковатих фурашок. Два батюшки були тут. Довге сиве волосся їх
осталось, а самі де – не трудно догадатись… Мої знакомі, зачали відгадувати по фурашках, що всі вони студентські. Тюремна кімната могла помістити біля сотки
людей. В середині нечистота й бруд. За ліжка служили «мешканцям» дошки».
Згодом на подвір’ї чека було викопано 16 трупів.
УГА та Дієва Армія УНР зайняли Вінницю, Бердичів, Вапнярку.
24 серпня 14-ий стрілецький полк УГА отримав наказ рушити на схід Київським
шляхом. ІІ-ий курінь увійшов до с. Вереси (нині Житомирського району), 25 серпня
– до с. Студениця (нині Коростишівського району), звідки нуступали на м.
Коростишів. Більшовики проводили у місті примусову мобілізацію, тому населення
полишало Коростишів, щоб не втрапити до більшовицького війська.
26 серпня УГА розпочала наступ на Коростишів: з півночі йшов ІІ-ий курінь,
з заходу І-ий курінь, а з півдня – ІІІ-ій курінь. Цього дня у місті відбувався
ярмарок, але зобачивши вояків УГА, селяни масово почали залишати місто.
П. Мигович занотував: «Трівожна вістка, що буде бій, рознеслася чимскорше
на ярмарку й не трівало десять хвиль, як ціле містечко, мов завмерло. Всі повиїздили».
Більшовики побоялися вступати у бій з галичанами, тому вийшли з міста та
закріпилися на правому березі річки Тетерів. ІІІ-ій курінь перейшов річку
та вдарив по більшовиках збоку. Червоні не довго оборонялися та в переполосі
відступили до містечка Радомишль.
У Коростишеві ІІ-ий курінь поповнив свої запаси провіантів за рахунок
залишеного більшовиками складу збіжжя, яке вони планували вивозити вглиб Росії.
Раціон стрільців того часу був скромним: вранці – чорна кава, ополудні – 200
грам м’яса, хоча отримували лишень 150, увечері – знову
чорна кава. Називали кавою спалений та потовчений ячмінь або ж жито. Також
стрільці отримували 500 грам чорного хліба на особу, проте у походах хліб видавався в незначній кількості.
ІІІ-ій курінь залилишився залогою у Коростишеві, ІІ-ий – відійшов до с.
Тіснівка на Київщині, а І-ий – до с. Стрижівка (нині Коростишівського району).
28 серпня 14-ий стрілецький полк УГА відійшов назад до Житомира, отримавши
наказ 29 серпня рушити звідти на станцію міста Коростень, де зібралось чисельне
більшовицьке військо. Настрою воякам додавала гра бригадного оркестру. На той момент полк нараховував 500 вояків та
22 скоростріли.
Оркестр Другого корпусу Української Галицької Армії
Піхота, скоростріли полку, кухня та батарея поручника Івана Михайлова
вирушили потягом, обоз через брак місця – поїхав дорогою.
В полудні потяг прибув на вокзал у с. Турчинка (нині Хорошівського району).
Підполковник Альфред Бізанц,
командант 7-ї Львівської бригади пояснив старшинам загальне положення на
фронтах. До вояків він звертався: «Наші зайняли Фастів, підсуваються під
Васильків і Київ. Іще день-два й Київ буде наш. Нам припадає завдання перервати
большевикам залізничний шлях коло Коростеня, зайняти його й відкинути
большевиків на північ».
Командант 7-ї Львівської бригади УГА, підполковник Альфред Бізанц
Коростень вважався важкодоступним містом. Навіть німецькі війська під час
походу на Україну здобували його аж 14 днів. Галицькі війська мали наступати зі
сторони сіл Білошиці та Могильно, де пливли глибокими ярами дві річки, що
впадали в Уж. Тим самим перед армією була й природна перепона.
Петро Мигович згадував: «Здавалося й цю твердиню галицький стрілець-герой
здобуде, а тоді оставався би ще залізничний вузол Мозир, і ми були б на
північній границі рідної землі. Але все це остало мрією».
Про умови, в яких опинилися військові мемуарист відзначав: «По обіді
зібрався курінь у дорогу. Було парно. Сонце не гріло, а пекло. Просторі ліси
вглитували гарячі лучі сонця, та воно не жаліло того дня тепла, а тяжкий
пісковатий шлях ще більше мучив головно скорострільчиків, що мусіли скоростріли
й коробки з набоями двигати на плечах. Вози й коні остали при курінному обозі.
Дорога не була далека, бо до села Новий Бобрик було всього 3 верстві, але далася скорострільчикам взнаки».
Друга скорострільна сотня 14-го полку 7-ї Львівської бригади
Важку зброю підвезли у с. Лісівщина на підводах, які ледве знайшли у
Турчинці.
Частини 13-го полку вели бій з більшовиками, намагаючись відтіснити їх на
вокзал містечка Ушомир та до села Білошиці. Тут червоні окопались та подекуди
натягнули дротяні засіки. Сприяла їм також наявність броньовика, що давав змогу сильного опору.
Вокзал Коростеня був переповнений потягами. Більшовицька залога Коростеня
сягала до 30000 осіб. Селяни переважно вороже ставилися до більшовиків та
надавали інформацію про їхнє розміщення галицьким військовим.
Наказ про наступ військам було віддано 1 вересня. І-ий курінь полку мав
наступати вздовж залізничого шляху, зайняти вокзал Ушомира та село Білошиці, ІІ-ий
курінь мав знаходитися біля залізничого шляху, а ІІІ-ій курінь мав захопити
села Холосно та Злобич.
Ушомир було зайнято без проблем, оскільки більшовики відступили до Білошиці.
П. Мигович про похід на Білошиці занотував: «Курінь ішов далі вперед. Перед
нами показалася висока вежа більшицької церкви, яка стирчала мов башня посеред
соломяних стріх та зелених садів. Курінний командант приказав станути, а по
хвилі зайти лавою поза гурт невеличких вільх і приказав – «долів!» Мав
передчуття, що вежа білошицької церкви – це большевицьке око, яке стерегло їх
перед нами. Й не помилився».
Дзвінниця церкви слугувала червоним як вежа для спостереження. Вона була
телефонічно сполучена з батареєю, а поміж хат поруч церкви були закопані
гармати.
П. Мигович про наступ вказував: «Почалася перестрілка… Спершу
один постріл, другий, більше, а далі на цілій лінії посипалося, мов градом.
Спершу стріляли – здавалося – на іграшку, «богові в вікна», а пізніше не
жартували. Розрив шрапнель, гранат густо розсипався над горбком, де лежала
розстрільна І-го куріня».
У запеклому бої за Холосно галичани змогли відтіснити більшовиків. Поранення
отримав командант сьомої сотні, поручник Петро Мандзик та старший десятник тієї ж
сотні. Ще один стрілець загинув. Про нього П. Мигович писав: «Далеко від
рідного села, ген у лісистих околицях Волинщини, під селом Холосно, наложив
головою за рідний край».
Російські скоростріли – «максими», що були на озброєнні третьої чети першої
сотні були незручними, їх мусили землею тягти по двоє стрільців.
Тому до поручника П. Миговича звернувся десятник Михайло Дутка: «Прикажіть
дати нам «шварцльозе»-скоростріли до наступу, прирікаю вам, що будемо періщити
большевиків як кухарі з 6-ої сотні свої коні, що не хотять тягнути на позицію зимну
зупу. Ці московські пси такі незручні в наступах, як п’яний у танці. До сих малих «мерзериків» здались би нам конечно коники, що
тягнуть бубен при музиці, а без них то біда. І ще по добрій доріжці або
гладкому покосі воно йде, а заїхати ними в траву, або – не дай Боже – в жито чи
гречку, треба пропадати. У відвороті, коли хочеш рятувати свої життя, мусиш їх
оставляти. Святились би австрійські! Куди не схочеш, повернешся з ними».
Однак прохання дотепного десятника М. Дутки виконати було неможливо – до
«швацльозе» було мало набоїв, зате до «максимів» стрілива не бракувало.
Бої не давали бажаного результату – сили більшовиків з допомогою броньовика
переважали, тому їм вдалося зайняти станцію Ушомир та село Холосно. Проте далі
наступати на галичан вони побоювалися.
Стрільці за обідом, несоленою юшкою з куснем м’яса, обговорювали проведені бої. Старший стрілець Томиків з сьомої сотні про
червоних говорив так: «Підійшли до нашої розстрільні, що й ніхто не бачив.
Ярком-ярком, а далі лише вискочили – та й на нас. Якісь обдерті, зарослі, аж
лячно на них дивитися. Мало не злапали. Я вхопив цілого скоростріла з триніжком
і лентою й ледво втік, не було часу й розібрати, так скоро бігли».
Від команданта полку сотника Андрія Олексина І-му та ІІІ-му куреням було
наказано поновити наступ на с. Холосно. Червоні ж у свою чергу зібрали війська
на сільському цвинтарі Холосно. Буквально на цвинтарі розпочалася коротка
перестрілка. Але ІІІ-ій курінь вдерся поміж хат та прогнав більшовиків з
Холосно. Також галичани захопили вокзал Ушомира.
Коли кривавий бій стих, стрільці зібралися біля загиблого команданта шостої
сотні, поручника Матвія Кошика. П. Мигович вказував: «Зловіща куля
большевицького скоростріла з холоснівського кладовища поцілила його в саму
грудь і в одну мить відібрала життя відважного команданта. Не мучився. Серце
скоро перестало бити – навіки замкнув очі. Близько нього лежав убитий молодий
стрілець, що був його доручним. Не покидав свого команданта до останньої хвилі
і разом із ним заснув вічним сном. Декому з гуртка стали слези в очах. Жаль
було прощатися з улюбленим командантом».
Матвій Кошик народився у селі Дачаєві Перемишлянського повіту коронного
краю Королівства Галичини і Лодомерії 21 серпня 1891 р. у родині селян
середнього достатку. Закінчив гімназію в Бережанах, а у Львівському
університеті склав перший іспит з права. За австрійських часів служив у
третьому полку стрільців, при якому дослужився п’ятьох відзначень
хоробрості. До куріня прибув з початком 1919 р. й весь час був командантом
сотні. За надзвичайну працьовитість здобув собі пошану й любов стрілецтва. У
боях був прикладом для наслідування. У час спокою читав стрільцям часописи,
брошури та вчив історії. Тіло М. Кошика було перевезено до Житомира, де з
військовими почестями було поховано.
П. Мигович писав: «Прикре вражіння зробило на нас, коли віз із тілом нашого
товариша віддалявся. Стало кожному чогось сумно, одначе в душі мусів погодитися
зі всім. Ця сама судьба могла стрінути кожного з нас».
З сутінками галичани закінчили тимчасові оборонні укріплення та,
повечерявши, лягли спати.
2 вересня до стрільців приїхали їхні два броньовики, які були настільки
замасковані, що нагадували великі кущі дерев, – «Галичина» (трофей «отриманий»
від більшовиків у Проскурові) та «Запорожець».
Броньовики почали обстріл опорного пункту більшовиків – білошицької церкви
та самого села. Окрім вказаного, загалом на позиціях цей день минувся спокійно.
Докорінно змінилася ситуація 3 вересня, коли більшовикам вдалося відбити наступ
галичан та навіть перейти в контрнаступ. Бойовий стан серед стрілецтва підірвало
захворювання на тиф.
І-ий курінь, який налічував до 200 вояків та 8 скорострілів, отримав
завдання обсадити відтинок дороги з с. Лісівщина та район с. Весолухи.
Більшовики на курінь не наступали. Вони вдарили на Ушомир та лівіше. Ввечері
сотні прикривали відворот бригади залізничним шляхом до станції Турчинка.
На жаль, під тиском більшовиків Другий корпус УГА вимушений був
відступити з-під Коростеня… Проте боротьба за Україну тривала.
Підготував Антон
Сичевський
Немає коментарів: