Сьогодні, коли Україна бореться за свою незалежність і територіальну цілісність, особливо важливим є осмислення ідей та політичної спадщини видатних діячів, які у різні періоди історії відстоювали національні інтереси. У цьому контексті постать Миколи Сціборського набуває особливого значення. Його ідеї щодо державного устрою, ролі націоналізму та авторитарної моделі управління можуть бути розглянуті як історичний досвід, що впливає на сучасний політичний дискурс. Дослідження його політичних поглядів дозволяє не лише краще зрозуміти еволюцію українського націоналізму, а й оцінити їхнє можливе значення в умовах сьогодення, коли Україна протистоїть зовнішній агресії.
М. Сціборський – видатний ідеолог українського націоналізму, теоретичні напрацювання якого суттєво вплинули на формування української державницької думки. М. Сціборський народився і сформувався як особистість на Житомирщині – регіоні, який став колискою його національної свідомості. Саме з Житомиром пов’язані його юнацькі роки, перші політичні переконання та подальша боротьба за українську незалежність.
Народився 28 березня 1898 р. в Житомирі у родині чиновника. В 1915 р. він завершив навчання у шести класах Першої житомирської гімназії, після чого залишив заклад і вступив до армії як однорічник 1-го розряду [12]. У 1916 році завершив навчання у Військовій школі, після чого служив у 1-му лейбгренадерському Катеринославському полку імені імператора Олександра II, який належав до 1-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу 2-ї армії Російської імперії. Брав участь у бойових діях, де двічі зазнав поранень. За проявлену відвагу був удостоєний низки нагород, зокрема орденів Святої Анни III та IV ступенів, Святого Станіслава III ступеня, а також Георгіївського хреста IV ступеня.
Восени 1917 року М. Сціборський став на чолі автономного національного підрозділу, створеного за ініціативою українських старшин, які складали меншість у гренадерському корпусі порівняно з росіянами. Згодом обійняв одну з посад при військовому міністрові Олександру Жуковському та виконував обов’язки вартового старшини під час засідань Кабінету Міністрів, очолюваного Всеволодом Голубовичем. Спостерігаючи за діяльністю урядових структур, він відзначав нечіткість у роботі міністерств, а також невідповідність окремих посадовців займаним посадам, особливо тих, хто не мав військової підготовки та вищої освіти [6, с. 130].
З приходом до влади Павла Скоропадського Микола Сціборський отримав призначення на посаду помічника повітового коменданта в Козелецькому повіті Чернігівщини. Спершу він покладав надії на встановлення сильної влади, однак згодом ці сподівання виявилися марними. Підписання гетьманом 14 листопада 1918 року грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькою Росією викликало розчарування серед українських патріотів, багато з яких відійшли від Скоропадського, зокрема й Сціборський.
Микола Сціборський проходив службу в кінноті Армії УНР, а з 1920 року отримав звання підполковника. Він обіймав посаду ад’ютанта командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка, що входив до складу 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, та брав активну участь в осінній кампанії Армії УНР. 21 листопада 1920 року разом із військом був інтернований на території Польщі. У 1924 році успішно завершив навчання на курсах Академії генерального штабу Армії УНР. Будучи старшим ад’ютантом штабу Окремої кінної дивізії, Сціборський зарекомендував себе як зразковий, національно свідомий офіцер, який не мав дисциплінарних стягнень. Це було відзначено у посвідченні, виданому командиром дивізії.
Його вагомий внесок у боротьбу за українську справу був високо оцінений Радою Українського союзу студентів-емігрантів, яка звернулася до Сенату Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах (Чехословаччина) із клопотанням про зарахування його до числа студентів цього навчального закладу. Зокрема, увага зверталася на «ті видатні здібності, які дадуть йому можливість, студіюючи в академії…, найти в ній розвиток та принести користь загальній справі» [6, с. 130]. Незважаючи на відсутність документа про середню освіту, Сціборський успішно склав матуральні іспити, що дало йому право навчатися в академії. У квітні 1929 року він завершив навчання та отримав диплом інженера-економіста.
Українська господарська академія (УГА) в Подєбрадах стала справжнім осередком освіти для колишніх інтернованих українських військових. Сюди прибували студенти з різних куточків України, зокрема зі східних і західних земель, Буковини та Закарпаття. Академія не лише надавала освіту, а й об’єднувала людей, які прагнули працювати задля національної справи [11]. Професор академії Б. Іваницький, під час роздумів про зв’язок історії УГА з національно-визвольним рухом, наголошував, що це «історія тих, що колись присвятили свої скромні сили великій справі української державності… Злучилися досвід старих і сила та завзяття молоді, щоб створити осередки національної праці» [1, с. 382].
Йдеться, зокрема, про створення у листопаді 1925 року в Празі Легії Українських Націоналістів (ЛУН), яка стала важливою організацією в середовищі українських емігрантів. Значну роль у її діяльності відіграв подєбрадський осередок ЛУН, який став ідейним натхненником та рушійною силою організації. М. Сціборський, будучи на той час студентом Української господарської академії, виступив одним з ініціаторів створення Легії. Згодом він очолив цю структуру, що стало важливим етапом у його політичній діяльності та формуванні ідеології українського націоналізму [13].
Восени 1917 року М. Сціборський став на чолі автономного національного підрозділу, створеного за ініціативою українських старшин, які складали меншість у гренадерському корпусі порівняно з росіянами. Згодом обійняв одну з посад при військовому міністрові Олександру Жуковському та виконував обов’язки вартового старшини під час засідань Кабінету Міністрів, очолюваного Всеволодом Голубовичем. Спостерігаючи за діяльністю урядових структур, він відзначав нечіткість у роботі міністерств, а також невідповідність окремих посадовців займаним посадам, особливо тих, хто не мав військової підготовки та вищої освіти [6, с. 130].
З приходом до влади Павла Скоропадського Микола Сціборський отримав призначення на посаду помічника повітового коменданта в Козелецькому повіті Чернігівщини. Спершу він покладав надії на встановлення сильної влади, однак згодом ці сподівання виявилися марними. Підписання гетьманом 14 листопада 1918 року грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькою Росією викликало розчарування серед українських патріотів, багато з яких відійшли від Скоропадського, зокрема й Сціборський.
Микола Сціборський проходив службу в кінноті Армії УНР, а з 1920 року отримав звання підполковника. Він обіймав посаду ад’ютанта командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка, що входив до складу 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, та брав активну участь в осінній кампанії Армії УНР. 21 листопада 1920 року разом із військом був інтернований на території Польщі. У 1924 році успішно завершив навчання на курсах Академії генерального штабу Армії УНР. Будучи старшим ад’ютантом штабу Окремої кінної дивізії, Сціборський зарекомендував себе як зразковий, національно свідомий офіцер, який не мав дисциплінарних стягнень. Це було відзначено у посвідченні, виданому командиром дивізії.
Його вагомий внесок у боротьбу за українську справу був високо оцінений Радою Українського союзу студентів-емігрантів, яка звернулася до Сенату Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах (Чехословаччина) із клопотанням про зарахування його до числа студентів цього навчального закладу. Зокрема, увага зверталася на «ті видатні здібності, які дадуть йому можливість, студіюючи в академії…, найти в ній розвиток та принести користь загальній справі» [6, с. 130]. Незважаючи на відсутність документа про середню освіту, Сціборський успішно склав матуральні іспити, що дало йому право навчатися в академії. У квітні 1929 року він завершив навчання та отримав диплом інженера-економіста.
Українська господарська академія (УГА) в Подєбрадах стала справжнім осередком освіти для колишніх інтернованих українських військових. Сюди прибували студенти з різних куточків України, зокрема зі східних і західних земель, Буковини та Закарпаття. Академія не лише надавала освіту, а й об’єднувала людей, які прагнули працювати задля національної справи [11]. Професор академії Б. Іваницький, під час роздумів про зв’язок історії УГА з національно-визвольним рухом, наголошував, що це «історія тих, що колись присвятили свої скромні сили великій справі української державності… Злучилися досвід старих і сила та завзяття молоді, щоб створити осередки національної праці» [1, с. 382].
Йдеться, зокрема, про створення у листопаді 1925 року в Празі Легії Українських Націоналістів (ЛУН), яка стала важливою організацією в середовищі українських емігрантів. Значну роль у її діяльності відіграв подєбрадський осередок ЛУН, який став ідейним натхненником та рушійною силою організації. М. Сціборський, будучи на той час студентом Української господарської академії, виступив одним з ініціаторів створення Легії. Згодом він очолив цю структуру, що стало важливим етапом у його політичній діяльності та формуванні ідеології українського націоналізму [13].
![]() |
Учасники Конгресу Українських Націоналістів, 1929 [2] |
На початковому етапі діяльність Легії Українських Націоналістів (ЛУН) ускладнювалася внутрішнім ідеологічним протистоянням. В організації співіснували дві тенденції: прихильники італійського фашизму та їхні опоненти, яких очолював Микола Сціборський. Після тривалих дискусій саме його погляди взяли гору, що визначило подальший ідейний напрям ЛУН. За активної участі Сціборського в Легії було налагоджено системну ідейно-пропагандистську роботу. Було запроваджено обов’язковий ідеологічно-політичний вишкіл для членів організації, що сприяло зміцненню її внутрішньої структури. Символом ЛУН став щит у національних кольорах із зображенням державного тризуба та гаслом: «Думка – думкою, меч – мечем» [10].
Працюючи в ЛУН, М. Сціборський водночас відігравав важливу роль у підготовці Конгресу Українських Націоналістів – форуму, що мав об’єднати всі націоналістичні організації того часу. ЛУН стала консолідуючим чинником, довкола якого гуртувалися радикальні політичні сили, прагнучи виробити єдину стратегію боротьби. Основною метою було повне звільнення українського народу через консолідовану боротьбу всіх національно-державницьких сил проти окупантів. У результаті це мало привести до утворення суверенної та соборної Української держави в її історичних і етнографічних межах [4, с. 14].
У 1929 р. на основі Легії Українських Націоналістів було створено ОУН, у формуванні якої ключову роль відіграв М. Сціборський. Він не лише розбудовував організацію, а й закладав ідеологічні засади майбутньої Української Держави. Його головна праця – «Націократія» – стала підсумком аналізу національних ідей та політичних режимів.
Працюючи в ЛУН, М. Сціборський водночас відігравав важливу роль у підготовці Конгресу Українських Націоналістів – форуму, що мав об’єднати всі націоналістичні організації того часу. ЛУН стала консолідуючим чинником, довкола якого гуртувалися радикальні політичні сили, прагнучи виробити єдину стратегію боротьби. Основною метою було повне звільнення українського народу через консолідовану боротьбу всіх національно-державницьких сил проти окупантів. У результаті це мало привести до утворення суверенної та соборної Української держави в її історичних і етнографічних межах [4, с. 14].
У 1929 р. на основі Легії Українських Націоналістів було створено ОУН, у формуванні якої ключову роль відіграв М. Сціборський. Він не лише розбудовував організацію, а й закладав ідеологічні засади майбутньої Української Держави. Його головна праця – «Націократія» – стала підсумком аналізу національних ідей та політичних режимів.
![]() |
Зліва-направо: К. Лисюк, Є. Коновалець, І. Рудичів та М. Сціборський. Париж, 1929 [2] |
Від початку існування ОУН М. Сціборський займав провідні позиції. У серпні 1941 р. разом з О. Сеником він вирушив в Україну для зміцнення організації на місцях, зокрема у Житомирі, де вже перебував О. Ольжич. 30 серпня 1941 р. у Житомирі їх обох застрелили. Виконавець загинув від кулі німецького офіцера, що «випадково» опинився поруч. 2 вересня їх поховали на подвір’ї Преображенського собору, але в 1944 р. радянська влада знищила могилу, яку відновили лише у 1991 р. Особа вбивці та замовників досі невідома, що спричиняє історичні дискусії. Попри трагічну загибель, теоретична спадщина М. Сціборського залишається важливою для розвитку української національної думки [5, с. 22].
У праці «Націократія» (1935) М. Сціборський проаналізував політичні устрої свого часу – демократію, соціалізм, комунізм і фашизм. Він критикував західну демократію та комуно-соціалізм, особливо «московський комунізм», який вважав агресивною ідеологією, що продовжує російський імперський деспотизм під новими гаслами. М. Сціборський вважав більшовизм не випадковим явищем, а проявом традиційного московського духу, позначеного аскетизмом, фаталізмом і відсутністю творчого потенціалу. Він наголошував, що радянська влада, прикриваючись лозунгами рівності, фактично проводила русифікацію та придушувала національну самобутність поневолених народів [9]. Таким чином, у «Націократії» М. Сціборський не лише сформулював власну концепцію державного устрою, а й виступив із нищівною критикою комуністичного режиму, розкриваючи його справжню природу як інструменту імперського поневолення народів.
У «Націократії» М. Сціборський розглядав фашизм як ідеологію, що базується на націоналізмі та служінні державі, однак критикував його надмірний централізм, який, на його думку, придушував індивідуальну ініціативу. Він негативно ставився до диктатур, де правляча еліта домінує над народом, наголошуючи, що саме народ є носієм патріотизму та державотворчого потенціалу. М. Сціборський вважав, що національно свідома еліта має спрямовувати суспільні процеси, залишаючись у тісному зв’язку з народом. Він також застерігав, що демократія може деградувати в авторитаризм, якщо втратить баланс, подібно до того, як здорова клітина може перетворитися на пухлину [9]. Таким чином, у «Націократії» Сціборський прагнув знайти модель державного устрою, що поєднувала б сильну владу та народну ініціативу, але без ризику диктатури чи хаосу.
На шпальтах газети «Українське Слово» М. Сціборський гостро засуджував політиків, які плекали ілюзії щодо великодушності Гітлера та сподівалися на підтримку фашистської Німеччини у відновленні незалежної України. Після укладення пакту між Гітлером і Сталіним у 1939 р. він оприлюднив статтю «Кінець одної провокації», у якій підкреслював самостійність українського націоналістичного руху. Він писав: «Історія повторюється!... Не віднині існує злонамірена тенденція представляти український визвольний рух не як організований вислід самого факту існування великої української нації, а як штучний витвір різних закулісних «інтриг», зокрема німецьких… Оббріхуючи український націоналізм як сліпе знаряддя німецької політики, большевицька пропаганда водночас намагалася причепити йому марку «гітлеризму»… Український націоналістичний рух завжди стояв осторонь як від спекуляцій, так і від діточих захоплень у політиці» [7, с. 406]. Таким чином, М. Сціборський підкреслював, що український націоналізм не є маріонеткою зовнішніх сил, а самостійним рухом, який керується власними національними інтересами.
М. Сціборський, аналізуючи існуючі політичні системи, дійшов висновку, що український націоналізм не повинен механічно копіювати жодну з них. Він підкреслював, що майбутня Українська держава не має бути ані фашистською, ані націонал-соціалістичною, оскільки українська політична думка потребує власного, оригінального шляху розвитку. Цей висновок логічно підводить до концепції «націократії» – основоположного критерію політичного та соціального устрою, який М. Сціборський розглядав як ідеальну модель державності.
Він також наголошував, що розвиток кожної нації є циклічним: вона проходить етапи піднесення та занепаду. Ознакою занепаду, на його думку, є втрата духовної та фізичної енергії, що призводить до деградації. М. Сціборський порівнює суспільні процеси з життям організму: стабільність змінюється потрясіннями, як і фази активності та накопичення енергії. Він стверджує, що український націоналізм сприймає націю як найвищу цінність, що визначає його як активну силу боротьби за права народу. Практичний аспект цього підходу – любов до свого, нетерпимість до ворожого та активізм, що має стати «залізним тараном» на шляху до мети [9].
Лише держава, укорінена в нації, і нація, що має власну державу, можуть забезпечити розвиток національної ідеї. Основою такої держави є народ, але не просто населення, а спільнота, яка живе за споконвічними принципами – мовою, вірою, звичаями та мораллю. Будь-які спроби зовнішніх сил нав’язати українцям чужі правила неминуче викликають опір і боротьбу. Водночас, наголошуючи на важливості самостійності нації, Микола Сціборський категорично відкидав анархію та отаманщину як основу національної свободи. Держава, на його переконання, – це «святе святих нації», що вимагає від громадян служіння, самопожертви та високого духовного піднесення. Вона стоїть вище за будь-які партійні чи класові інтереси, адже є гарантом стабільності та розвитку.
Сціборський визначав націократію як «режим панування нації у власній державі», де влада належить усім соціально значущим верствам суспільства відповідно до їхньої продуктивної функції. У сучасному розумінні це означало б не просто існування парламенту, значна частина якого може бути відірваною від народу, а реальне розширення повноважень місцевого самоврядування – саме те, що нині набуває особливої актуальності в межах децентралізації [9].
Розглянемо різницю між російським шовінізмом та українським націоналізмом. Російський шовінізм, що походить з імперських часів, ґрунтується на створенні ворогів і веденні «війни всіх проти всіх». Натомість український націоналізм, за М. Сціборським, прагне «соціального миру та солідарності». Водночас націократія не зводиться лише до ідеологічних гасел. М. Сціборський наголошував, що «націократія – як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств – лишилася б утопією, якби націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах» [9].
М. Сціборський не відкидав наслідків революційних змін ХХ ст., визнаючи важливу роль робітництва, селянства та інтелігенції. Водночас він підкреслював, що саме ці три групи є основою суспільно-виробничої структури нації. На відміну від Леніна, який називав інтелігенцію «гнилою», М. Сціборський, сам виходець із дворянської родини, вважав її незамінною. Він розумів, що хоча селянство є основою нації, без підтримки освіченої верстви воно не зможе ефективно розбудовувати державу [8].
Націократія відкидає класову боротьбу та монополію окремих соціальних верств на владу. Гармонійний державний устрій, за Миколою Сціборським, можливий лише за умови різноманітності економічних інтересів та діяльності різних соціальних груп. Саме це лежить в основі державного синдикалізму – системи, що формується природним розвитком господарської спеціалізації та об’єднання людей. М. Сціборський чітко відмежовує націоналістичний синдикалізм від капіталістичного та комуно-соціалістичного. Він наголошує, що «державний синдикалізм української націократії» відрізняється своїм світоглядом і підходом до соціальної реконструкції. Замість інтернаціонально-класової суті революційного синдикалізму він утверджує культ власної нації та держави [9].
Синдикалізм націократії визначає основу державного устрою як «спілку працюючих», де громадяни співпрацюють задля духовного й матеріального розвитку нації. Єдність нації, за М. Сціборським, полягає в органічному поділі на складники, що забезпечує її панування у власній державі. Більшовики закликали до світової революції, натомість українська визвольна революція, за Сціборським, завершиться лише після збройного виступу проти окупантів. Його успіх залежатиме від підготовки власних сил, що націоналізм вважає ключовим фактором революційного розгортання [9].
Отже, внесок М. Сціборського у розвиток української політичної думки є беззаперечним. Його праці не лише формували світогляд поколінь українських націоналістів, а й залишаються актуальними в контексті сучасних викликів, що стоять перед Україною. Його життєвий шлях – від Житомира до еміграції та трагічної загибелі – став прикладом служіння ідеї національного самоствердження та боротьби за незалежну Українську державу.
У «Націократії» М. Сціборський розглядав фашизм як ідеологію, що базується на націоналізмі та служінні державі, однак критикував його надмірний централізм, який, на його думку, придушував індивідуальну ініціативу. Він негативно ставився до диктатур, де правляча еліта домінує над народом, наголошуючи, що саме народ є носієм патріотизму та державотворчого потенціалу. М. Сціборський вважав, що національно свідома еліта має спрямовувати суспільні процеси, залишаючись у тісному зв’язку з народом. Він також застерігав, що демократія може деградувати в авторитаризм, якщо втратить баланс, подібно до того, як здорова клітина може перетворитися на пухлину [9]. Таким чином, у «Націократії» Сціборський прагнув знайти модель державного устрою, що поєднувала б сильну владу та народну ініціативу, але без ризику диктатури чи хаосу.
На шпальтах газети «Українське Слово» М. Сціборський гостро засуджував політиків, які плекали ілюзії щодо великодушності Гітлера та сподівалися на підтримку фашистської Німеччини у відновленні незалежної України. Після укладення пакту між Гітлером і Сталіним у 1939 р. він оприлюднив статтю «Кінець одної провокації», у якій підкреслював самостійність українського націоналістичного руху. Він писав: «Історія повторюється!... Не віднині існує злонамірена тенденція представляти український визвольний рух не як організований вислід самого факту існування великої української нації, а як штучний витвір різних закулісних «інтриг», зокрема німецьких… Оббріхуючи український націоналізм як сліпе знаряддя німецької політики, большевицька пропаганда водночас намагалася причепити йому марку «гітлеризму»… Український націоналістичний рух завжди стояв осторонь як від спекуляцій, так і від діточих захоплень у політиці» [7, с. 406]. Таким чином, М. Сціборський підкреслював, що український націоналізм не є маріонеткою зовнішніх сил, а самостійним рухом, який керується власними національними інтересами.
М. Сціборський, аналізуючи існуючі політичні системи, дійшов висновку, що український націоналізм не повинен механічно копіювати жодну з них. Він підкреслював, що майбутня Українська держава не має бути ані фашистською, ані націонал-соціалістичною, оскільки українська політична думка потребує власного, оригінального шляху розвитку. Цей висновок логічно підводить до концепції «націократії» – основоположного критерію політичного та соціального устрою, який М. Сціборський розглядав як ідеальну модель державності.
Він також наголошував, що розвиток кожної нації є циклічним: вона проходить етапи піднесення та занепаду. Ознакою занепаду, на його думку, є втрата духовної та фізичної енергії, що призводить до деградації. М. Сціборський порівнює суспільні процеси з життям організму: стабільність змінюється потрясіннями, як і фази активності та накопичення енергії. Він стверджує, що український націоналізм сприймає націю як найвищу цінність, що визначає його як активну силу боротьби за права народу. Практичний аспект цього підходу – любов до свого, нетерпимість до ворожого та активізм, що має стати «залізним тараном» на шляху до мети [9].
Лише держава, укорінена в нації, і нація, що має власну державу, можуть забезпечити розвиток національної ідеї. Основою такої держави є народ, але не просто населення, а спільнота, яка живе за споконвічними принципами – мовою, вірою, звичаями та мораллю. Будь-які спроби зовнішніх сил нав’язати українцям чужі правила неминуче викликають опір і боротьбу. Водночас, наголошуючи на важливості самостійності нації, Микола Сціборський категорично відкидав анархію та отаманщину як основу національної свободи. Держава, на його переконання, – це «святе святих нації», що вимагає від громадян служіння, самопожертви та високого духовного піднесення. Вона стоїть вище за будь-які партійні чи класові інтереси, адже є гарантом стабільності та розвитку.
Сціборський визначав націократію як «режим панування нації у власній державі», де влада належить усім соціально значущим верствам суспільства відповідно до їхньої продуктивної функції. У сучасному розумінні це означало б не просто існування парламенту, значна частина якого може бути відірваною від народу, а реальне розширення повноважень місцевого самоврядування – саме те, що нині набуває особливої актуальності в межах децентралізації [9].
Розглянемо різницю між російським шовінізмом та українським націоналізмом. Російський шовінізм, що походить з імперських часів, ґрунтується на створенні ворогів і веденні «війни всіх проти всіх». Натомість український націоналізм, за М. Сціборським, прагне «соціального миру та солідарності». Водночас націократія не зводиться лише до ідеологічних гасел. М. Сціборський наголошував, що «націократія – як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств – лишилася б утопією, якби націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах» [9].
М. Сціборський не відкидав наслідків революційних змін ХХ ст., визнаючи важливу роль робітництва, селянства та інтелігенції. Водночас він підкреслював, що саме ці три групи є основою суспільно-виробничої структури нації. На відміну від Леніна, який називав інтелігенцію «гнилою», М. Сціборський, сам виходець із дворянської родини, вважав її незамінною. Він розумів, що хоча селянство є основою нації, без підтримки освіченої верстви воно не зможе ефективно розбудовувати державу [8].
Націократія відкидає класову боротьбу та монополію окремих соціальних верств на владу. Гармонійний державний устрій, за Миколою Сціборським, можливий лише за умови різноманітності економічних інтересів та діяльності різних соціальних груп. Саме це лежить в основі державного синдикалізму – системи, що формується природним розвитком господарської спеціалізації та об’єднання людей. М. Сціборський чітко відмежовує націоналістичний синдикалізм від капіталістичного та комуно-соціалістичного. Він наголошує, що «державний синдикалізм української націократії» відрізняється своїм світоглядом і підходом до соціальної реконструкції. Замість інтернаціонально-класової суті революційного синдикалізму він утверджує культ власної нації та держави [9].
Синдикалізм націократії визначає основу державного устрою як «спілку працюючих», де громадяни співпрацюють задля духовного й матеріального розвитку нації. Єдність нації, за М. Сціборським, полягає в органічному поділі на складники, що забезпечує її панування у власній державі. Більшовики закликали до світової революції, натомість українська визвольна революція, за Сціборським, завершиться лише після збройного виступу проти окупантів. Його успіх залежатиме від підготовки власних сил, що націоналізм вважає ключовим фактором революційного розгортання [9].
Отже, внесок М. Сціборського у розвиток української політичної думки є беззаперечним. Його праці не лише формували світогляд поколінь українських націоналістів, а й залишаються актуальними в контексті сучасних викликів, що стоять перед Україною. Його життєвий шлях – від Житомира до еміграції та трагічної загибелі – став прикладом служіння ідеї національного самоствердження та боротьби за незалежну Українську державу.
Марія ПАНФЕЛЮК
Джерела та література
1. Артюшенко Ю. Легія Українських Націоналістів. Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 382–390
2. Бондарук Л. Микола Сціборський – офіцер царського війська, член генштабу УНР і теоретик українського націоналізму. URL: https://history.rayon.in.ua/topics/691428-mikola-stsiborskiy-ofitser-tsarskogo-viyska-chlen-genshtabu-unr-i-teoretik-ukrainskogo-natsionalizmu
3. Гінда В. Дворянин, який стояв біля витоків ОУН. URL: https://zbruc.eu/node/78155
4. Кондратюк Ю. С. Теорія і практика українського націоналізму Миколи Сціборського. S.P.A.C.E. 2017. № 6. С. 13-16.
5. Костриця М. Ю. Велет духу. О. Ольжич і Житомирщина: історико-краєзнавчий нарис. Житомир: Житомирське науково-краєзнавче Товариство дослідників Волині, 1997. 32 с.
6. Лозова О. Військовий досвід Миколи Сціборського та його концепція оборони держави. Вісник Національного університету «Львів. політехніка». Серія Держава та армія. 2008. № 612. С. 129-133.
7. На зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні / Ред. Кость Мельник та ін. Торонто-Нью-Йорк, 1985. 543 с.
8. Обушний М. Націократія. Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. К.: Парламентське видавництво, 2011. С. 484.
9. Сціборський М. Націократія. URL: http://ukrlife.org/main/evshan/natiocracy.htm.
10. Armstrong J. Ukrainian Nationalism 1939-1945. New York, 1955. 322 p.
11. Krawchenko В. Social change and national consciousness in twentieth-century Ukraine. Canadian Institute of Ukrainian Studies University of Alberta in association with St Antony’s College, Oxford, 1985. 358 р.
12. Potichnyj P. Shtendera Y. Political thought of the ukrainian underground 1943-1951. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/11334/file.pdf
13. Stsiborsky Mykola. Internet encyclopedia of Ukraine. URL: https://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CS%5CT%5CStsiborskyMykola.htm
2. Бондарук Л. Микола Сціборський – офіцер царського війська, член генштабу УНР і теоретик українського націоналізму. URL: https://history.rayon.in.ua/topics/691428-mikola-stsiborskiy-ofitser-tsarskogo-viyska-chlen-genshtabu-unr-i-teoretik-ukrainskogo-natsionalizmu
3. Гінда В. Дворянин, який стояв біля витоків ОУН. URL: https://zbruc.eu/node/78155
4. Кондратюк Ю. С. Теорія і практика українського націоналізму Миколи Сціборського. S.P.A.C.E. 2017. № 6. С. 13-16.
5. Костриця М. Ю. Велет духу. О. Ольжич і Житомирщина: історико-краєзнавчий нарис. Житомир: Житомирське науково-краєзнавче Товариство дослідників Волині, 1997. 32 с.
6. Лозова О. Військовий досвід Миколи Сціборського та його концепція оборони держави. Вісник Національного університету «Львів. політехніка». Серія Держава та армія. 2008. № 612. С. 129-133.
7. На зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні / Ред. Кость Мельник та ін. Торонто-Нью-Йорк, 1985. 543 с.
8. Обушний М. Націократія. Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. К.: Парламентське видавництво, 2011. С. 484.
9. Сціборський М. Націократія. URL: http://ukrlife.org/main/evshan/natiocracy.htm.
10. Armstrong J. Ukrainian Nationalism 1939-1945. New York, 1955. 322 p.
11. Krawchenko В. Social change and national consciousness in twentieth-century Ukraine. Canadian Institute of Ukrainian Studies University of Alberta in association with St Antony’s College, Oxford, 1985. 358 р.
12. Potichnyj P. Shtendera Y. Political thought of the ukrainian underground 1943-1951. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/11334/file.pdf
13. Stsiborsky Mykola. Internet encyclopedia of Ukraine. URL: https://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CS%5CT%5CStsiborskyMykola.htm
Немає коментарів: